Madre Teresa
Sara Balzerano

Daniela Godel

 Una santa medievale di epoca contemporanea. Così è stata definita.

Una descrizione quantomeno lusinghiera per raccontare una figura sfaccettata, complessa, contraddittoria, che si è mossa nel bianco e nel nero, attraversando zone di ombra e foschia talmente tante volte da rimanerne comunque impolverata. Una figura che ha varcato due età e due mondi, camminando in ciascuno di essi perfettamente a proprio agio, con una sicurezza data dalla profonda sensazione di essere comunque nel giusto, predestinata a qualcosa di grande e per molti e molte incomprensibile. Perché colei che è stata chiamata la santa dei poveri nasce invece in un ambiente e in una famiglia nei quali la ricchezza è un dato di fatto, esattamente come il potere. E nasce a Skopje, in quello che all’epoca è ancora Impero Ottomano ma che, nel giro di pochi anni, finirà per non esistere più. Una realtà, dunque, che in breve tempo diventa passaggio verso un presente del tutto nuovo. Quando viene al mondo, il suo nome è Anjezë Gonxhe Bojaxhiu. Suo padre è un uomo d’affari importante, un grosso industriale con interessi nell’edilizia e nelle ferrovie, nonché leader del nascente Partito nazionalista albanese. Talmente forti sono i legami della sua famiglia con personaggi di spicco che quando, diciottenne, Anjezë decide di prendere i voti e vola a Parigi per un primo colloquio con l’ordine religioso nel quale vuole entrare — le Suore di Loreto — sarà l’ambasciatore iugoslavo in persona a farle da interprete. Ciò che Anjezë sente, vuole e sceglie, è una vita di missione, lontana, e non solo geograficamente, dalla realtà che ha sempre conosciuto. Dopo Parigi c’è Dublino, due mesi per imparare la lingua inglese, e, infine, dopo ulteriori trenta giorni di navigazione, l’arrivo in India nel gennaio del 1929. Per due anni è una novizia, insegnante nella scuola del convento di Darjeeling, alle pendici dell'Himalaya. Poi nel 1931 diviene finalmente professa con il nome di Teresa, in onore di Teresa di Lisieux, la protettrice dei missionari e delle missionarie.

Ha inizio così la prima vita di suor Teresa nel Paese asiatico, vita che la vede impegnata come docente di storia e geografia alla Saint Mary's High School di Calcutta, un istituto frequentato dalle giovani figlie dei coloni britannici o da ragazze provenienti dalle famiglie locali più altolocate. Nella città indiana, suor Teresa opera dal 1931 al 1948. Sono anni tutt’altro che facili. Anni di passaggio anche questi, trattenuti per le spalle da un periodo che finisce e spinti in avanti dal nuovo che sta arrivando. Nel 1943 il Bengala vive una delle più atroci carestie che la storia umana ricordi, con circa tre milioni di persone morte letteralmente di fame. C’è poi la Seconda guerra mondiale con il bombardamento di Calcutta da parte dell'esercito giapponese. Arrivano la fine della dominazione britannica e l’indipendenza dell’India, nel 1948. Il mondo intero sta dunque cambiando il proprio aspetto sociale e politico. La contemporaneità diviene attualità stringente. Una cosa, però, sembra non mutare mai: la miseria e le disuguaglianze viaggiano di pari passo con il futuro.

Sempre nel 1948, suor Teresa chiede e ottiene la cittadinanza di questo Paese che è ormai diventato la sua casa e la sua personale missione. Una missione diversa, però, da quella portata avanti fino a quel momento. Nel 1946, infatti, durante un viaggio in treno che da Calcutta la sta portando presso il suo vecchio convento a Darjeeling, ha — quella che lei stessa chiama — la sua seconda chiamata. È stanca di rimaner chiusa nelle aule dell’istituto a insegnare alle giovani di buona famiglia. Vuole andar per le strade, in mezzo alla povertà vera, lì dove il suo contributo, sente, può essere determinante. Impiega due anni a convincere le consorelle dell’ordine e l’arcivescovo di Calcutta a darle il permesso di lasciare il convento pur rimanendo suora. Quando ci riesce, e dopo un breve corso nel quale apprende qualche rudimento di infermieristica, si sente finalmente pronta per quella che lei ha sempre reputato la sua personale crociata. Nel marzo del 1949 viene raggiunta da alcune sue ex allieve della Saint Mary. Si pone dunque la necessità di formare un nuova congregazione, con la sua veste e le sue regole. Nascono così, anche se l’autorizzazione definitiva arriverà solo con Paolo VI nel 1965, le Missionarie della Carità, il cui compito è quello di assistere gli individui più miseri e bisognosi abbandonati per le vie di Calcutta: i moribondi. La loro prima sede è un edificio di due stanza che il comune concede alla congregazione e che si trova vicino al tempio della dea Calì, la dea nera, terribile e crudele, protettrice della città: è la Casa dei Morenti. Le missionarie operano per dieci anni a Calcutta. A partire dal 1959 si attivano anche in altri luoghi dell’India.

Poi, con gli anni Sessanta, arriva la fama internazionale. Madre Teresa diviene un personaggio pubblico. Chiamata a prender parte al Congresso delle donne dell’Azione Cattolica a Los Angeles, il mondo si accorge di lei e lei è ben contenta di presentarsi, cercando e alimentando la sua popolarità: convinta com’è che la propria opera sia diretta volontà di Dio, questo mostrarla significa, in realtà, rivelare un disegno ben più alto e imperscrutabile. A Calcutta arrivano le telecamere, e Madre Teresa si fa filmare mentre assiste un moribondo nei suoi ultimi momenti. E che la donna guardi principalmente l’obiettivo è un dettaglio che non passa inosservato. Nel 1979 le viene assegnato il Premio Nobel per la pace. Ma le polemiche non si placano né diminuiscono, in controtendenza con le donazioni che, invece, aumentano sempre di più. Donazioni che lei non disdegna mai, indipendentemente da chi le elargisce, sia che si tratti di Jean-Claude Duvalier, dittatore di Haiti, di Enver Hoxha o di Charles Keating, uno dei peggiori truffatori americani, processato nel 1992. Durante il disastro di Bhopal pare abbia offerto preghiere e medaglioni della Vergine, piuttosto che un aiuto economico diretto. Sembra amare non tanto i poveri che assiste, quanto la povertà che essi rappresentano.

La stampa medica, fra cui The Lancet e il British Medical Journal, critica pesantemente le cure che i bisognosi e le bisognose ricevono nelle Case della congregazione: aghi delle siringhe riutilizzati, suore e volontari senza alcuna esperienza sanitaria, assenza di dottori che possano almeno distinguere gli inguaribili dai malati con una qualche possibilità. Viene persino accusata di praticare battesimi coatti. Alla sua morte, nel 1997, il conto delle Missionarie della Carità è tra i più ricchi dell’intera banca vaticana, lo Ior. Tutti gli attacchi che le sono stati mossi sono stati respinti da volontari e volontarie, attivisti e giornalisti che con lei hanno lavorato, tra cui anche lo scrittore italiano Tiziano Terzani. Le ombre rimangono. Così come rimane, però, anche l’indubbia determinazione di questa donna, che si è sentita investita di una missione più grande, nel nome della quale ha operato, forse sbagliato, comunque agito. Sempre, questo le va riconosciuto, assolutamente coerente con sé stessa.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Une sainte médiévale d’époque contemporaine. Ainsi a-t-elle été définie.

Une description au moins flatteuse pour raconter une figure facettée, complexe, contradictoire, qui s’est déplacée dans le noir et blanc, en traversant des zones d’ombre et de brume tant de fois qu’elle en reste encore poussiéreuses. Une figure qui a traversé deux âges et deux mondes, marchant dans chacun d’eux parfaitement à l’aise, avec une confiance donnée par le sentiment profond d’être toujours dans le juste, prédestiné à quelque chose de grand et pour tant d’autres c’est incompréhensible. Car celle qui a été appelée la sainte des pauvres naît au contraire dans un milieu et dans une famille où la richesse est un fait, exactement comme le pouvoir. Et elle est née à Skopje, dans ce qui à l’époque est encore l’Empire ottoman mais qui, dans quelques années, finira par ne plus exister. Une réalité qui, en peu de temps, devient un passage vers un présent entièrement nouveau. Quand elle vient au monde, son nom est Anjezë Gonxhe Bojaxhiu. Son père est un homme d’affaires important, un grand industriel avec des intérêts dans la construction et les chemins de fer, ainsi que le chef du Parti nationaliste albanais naissant. Si forts sont les liens de sa famille avec des personnalités de premier plan que quand, âgée de dix-huit ans, Anjezë décide de prononcer ses vœux et s’envole pour Paris pour un premier entretien avec l’ordre religieux dans lequel elle veut entrer - les Sœurs de Lorette - c’est l’ambassadeur yougoslave en personne qui sera son interprète. Ce qu’Anjezë ressent, veut et choisit, c’est une vie de mission, loin, et pas seulement géographiquement, de la réalité qu’elle a toujours connue. Après Paris, il y a Dublin, deux mois pour apprendre l’anglais, et enfin, après trente jours de navigation, l’arrivée en Inde en janvier 1929. Pendant deux ans, elle est novice, enseignante à l’école du couvent de Darjeeling, au pied de l’Himalaya. Puis, en 1931, elle devient professeure sous le nom de Thérèse, en l’honneur de Thérèse de Lisieux, la protectrice des missionnaires.

Ainsi commence la première vie de sœur Teresa dans le pays asiatique, une vie qui la voit engagée comme professeur d’histoire et de géographie à la Saint Mary’s High School de Calcutta, un établissement fréquenté par les jeunes filles des colons britanniques ou par des jeunes filles provenant des familles locales les plus élevées. Dans la ville indienne, sœur Teresa opère de 1931 à 1948. Ces années sont loin d’être faciles. Ces années de passage aussi, retenues par les épaules d’une période qui se termine et poussées vers l’avant par le nouveau qui arrive. En 1943, le Bengale vit l’une des famines les plus atroces de l’histoire humaine, avec près de trois millions de personnes littéralement mortes de faim. Il y a ensuite la Seconde Guerre mondiale avec le bombardement de Calcutta par l’armée japonaise. La fin de la domination britannique et l’indépendance de l’Inde arrivent en 1948. Le monde entier est donc en train de changer son aspect social et politique. La contemporanéité devient une actualité pressante. Mais une chose semble ne jamais changer : la misère et les inégalités vont de pair avec l’avenir.

Toujours en 1948, sœur Teresa demande et obtient la citoyenneté de ce pays qui est désormais devenu sa maison et sa mission personnelle. Une mission différente, cependant, de celle menée jusqu’alors. En 1946, lors d’un voyage en train depuis Calcutta jusqu’à son ancien couvent à Darjeeling, elle a - ce qu’elle appelle elle-même - son deuxième appel. Elle est fatiguée de rester enfermée dans les salles de classe de l’institut pour enseigner aux jeunes de bonne famille. Elle veut aller dans les rues, au milieu de la vraie pauvreté, là où sa contribution, elle le sent, peut être déterminante. Elle met deux ans à convaincre les sœurs de l’ordre et l’archevêque de Calcutta de lui donner la permission de quitter le couvent tout en restant religieuse. Quand elle y parvient, et après un bref cours où elle apprend quelques rudiments d’infirmière, elle se sent enfin prête pour ce qu’elle a toujours considéré comme sa croisade personnelle. En mars 1949, elle est rejointe par ses anciennes élèves de Saint Mary. Se pose donc la nécessité de former une nouvelle congrégation, avec son uniforme et ses règles. Ainsi naissent, même si l’autorisation définitive arrivera seulement avec Paul VI en 1965, les Missionnaires de la Charité, dont la tâche est d’assister les individus les plus pauvres et les plus nécessiteux abandonnés dans les rues de Calcutta : les moribonds. Leur premier siège est un bâtiment de deux pièces que la municipalité concède à la congrégation et qui se trouve à proximité du temple de la déesse Calì, la déesse noire, terrible et cruelle, protectrice de la ville : c’est la Maison des Mourants. Les missionnaires œuvrent pendant dix ans à Calcutta. À partir de 1959, elles s’activent également en d’autres lieux de l’Inde.

Puis, avec les années Soixante, arrive la renommée internationale. Mère Teresa devient un personnage public. Appelée à participer au Congrès des femmes de l’Action Catholique à Los Angeles, le monde la remarque et elle est bien contente de se présenter, cherchant et alimentant sa popularité : convaincue que son œuvre est la volonté directe de Dieu, cela signifie en fait, révéler un dessin bien plus élevé et insondable. Les caméras arrivent à Calcutta, et Mère Teresa se fait filmer en assistant un mourant dans ses derniers moments. Et que la femme regarde principalement l’objectif est un détail qui ne passe pas inaperçu. En 1979, elle reçoit le prix Nobel de la paix. Mais les polémiques ne s’apaisent pas et ne diminuent pas, à contre-courant avec les dons qui, au contraire, augmentent de plus en plus. Des dons qu’elle ne dédaigne jamais, peu importe qui les donne, qu’il s’agisse de Jean-Claude Duvalier, dictateur d’Haïti, d’Enver Hoxha ou de Charles Keating, l’un des pires escrocs américains, jugé en 1992. Lors de la catastrophe de Bhopal, elle aurait offert des prières et des médaillons de la Vierge, plutôt qu’une aide financière directe. Elle semble aimer non pas tant les pauvres qu’elle assiste que la pauvreté qu’ils représentent.

La presse médicale, dont The Lancet et le British Medical Journal, critique lourdement les soins que les nécessiteux reçoivent dans les Maisons de la congrégation : aiguilles de seringues réutilisées, religieuses et bénévoles sans aucune expérience sanitaire, il n’y a pas de médecins qui puissent au moins distinguer les incurables des malades avec une chance. Elle est même accusée de pratiquer des baptêmes forcés. À sa mort, en 1997, le compte des Missionnaires de la Charité est parmi les plus riches de toute la banque vaticane, l’IOR. Toutes les attaques qui lui ont été lancées ont été repoussées par des bénévoles et des militants et des journalistes qui ont travaillé avec elle, y compris l’écrivain italien Tiziano Terzani. Les ombres restent. Mais il en va de même de la détermination indubitable de cette femme, qui s’est sentie investie d’une mission plus grande, au nom de laquelle elle a agi, peut-être mal agi de toute façon. Cela doit toujours être reconnu, absolument cohérent avec lui-même.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

A medieval saint of contemporary times. That is how she has been defined. 

A flattering description, to say the least, to recount a multifaceted, complex, contradictory figure who moved in black and white, crossing areas of shadow and haze so many times that she still remained dusty. A figure who crossed two ages and two worlds, walking in each of them perfectly at ease, with a confidence given by a deep sense of being in the right anyway, predestined for something great and for many she remained incomprehensible. For she, who has been called the Saint of the Poor, was born instead into an environment and a family in which wealth was a given, just like power. And she was born in Skopje, in what at the time was still the Ottoman Empire but which, within a few years, would eventually cease to exist. A reality, then, that in a short time became a passage to an entirely new present. When she came into the world, her name was Anjezë Gonxhe Bojaxhiu. His father was a prominent businessman, a large industrialist with interests in construction and railroads, and a leader of the nascent Albanian Nationalist Party. So strong were her family's ties to prominent figures that when, at eighteen, Anjezë decided to take her vows and went to Paris for an initial interview with the religious order she wanted to join - the Sisters of Loreto - it would be the Yugoslav ambassador himself who would act as her interpreter. What Anjezë felt, wanted and chose was a life of mission, far away, and not only geographically, from the reality she had always known. After Paris there was Dublin, two months to learn the English language, and finally, after another thirty days of sailing, arrival in India in January of 1929. For two years she was a novice, a teacher in the convent school in Darjeeling, in the foothills of the Himalayas. Then in 1931 she finally became confirmed, with the name Teresa, in honor of Thérèse of Lisieux, the patroness of missionaries.

Thus began Sister Teresa's early life in the Asian country, a life that saw her busy teaching history and geography at Saint Mary's High School in Calcutta, an institution attended by young daughters of British settlers or girls from the wealthiest local families. Sister Teresa worked in that Indian city from 1931 to 1948. These were far from easy years. Years of transition as well, held on the shoulders of a period that was ending and pushed forward by the new that was coming. In 1943 Bengal experienced one of the most atrocious famines in modern human history, with some three million people dying of starvation. Then World War II came, with the bombing of Calcutta by the Japanese armed forces. This was followed by the end of British rule and India's independence in 1948. The whole world was thus changing in its basic social and political features. The contemporary became a vivid new reality. One thing, however, never seemed to change: misery and inequality traveled hand in hand with the future.

Also in 1948, Sister Theresa applied for and was granted citizenship of this country that had now become her home and her personal mission. A different mission, however, from the one carried out up to that time. For in 1946, during a train journey from Calcutta that was taking her to her old convent in Darjeeling, she had what she called her second calling. She was tired of being cooped up in the classrooms of the institute teaching young girls from good families. She wanted to go into the streets, into the midst of real poverty, there where her contribution, she felt, could be decisive. It took her two years to convince the order's sisters and the archbishop of Calcutta to give her permission to leave the convent while remaining a nun. When she succeeded, and after a short course in which she learned a few rudiments of nursing, she finally felt ready for what she always considered her personal crusade. In March 1949 she was joined by some of her former students from St. Mary's. The need then arose to form a new congregation, with its own dress and rules. Thus, although final authorization would not come until Paul VI in 1965, were born the Missionaries of Charity, whose task was to assist the most miserable and needy individuals abandoned on the streets of Calcutta, especially the dying. Their first headquarters, known as the House of the Dying, was a two-room building that the municipality granted to the congregation and which was located near the temple of the goddess Kalì, the dark, terrible and cruel goddess, and patroness of the city. The missionaries operated for ten years in Calcutta. Beginning in 1959 they also became active in other places in India.

Then, with the 1960s, came international fame. Mother Teresa became a public figure. Called to take part in the Women's Congress of Catholic Action in Los Angeles, the world took notice of her and she was quite happy to show up, seeking and feeding her popularity. Convinced as she was that her own work was God's direct will, this display meant, to her, that she was revealing a much higher and inscrutable design. Cameras arrived in Calcutta, and Mother Teresa was filmed assisting a dying man in his final moments. And that the woman looked primarily at the lens was a detail that did not go unnoticed. In 1979 she was awarded the Nobel Peace Prize. But the controversy neither subsided nor diminished, as distinct from the donations, which, on the other hand, increased more and more. Donations that she never disdained, regardless of who was giving them, whether it was Jean-Claude Duvalier, dictator of Haiti, Enver Hoxha or Charles Keating, one of the worst American fraudsters, tried in 1992. During the Bhopal disaster she apparently offered prayers and medallions of the Virgin rather than direct financial help. She appeared to love not so much the poor she assisted as the poverty they represented.

The medical press, including The Lancet and the British Medical Journal, heavily criticized the care that the needy and destitute received in the congregation's Houses - reused syringe needles, nuns and volunteers with no medical experience, and the absence of doctors who could at least distinguish the incurable from the sick with any chance. She was even accused of practicing forced baptisms. When she died in 1997, the Missionaries of Charity's account was among the richest in the entire Vatican bank, the IWR. All of the attacks on her have been rebuffed by many volunteers, activists and journalists who worked with her, including Italian writer Tiziano Terzani. The shadows remain. So, too, however, remains the undoubted determination of this woman, who felt invested with a greater mission, in the name of which she acted, perhaps erred, but she acted. Always, this must be acknowledged. She was absolutely consistent with herself.

Traduzione spagnola
Erika Incatasciato

Una Santa medieval contemporánea. Así ha sido definida.

Una descripción por lo menos halagadora de una figura polifacética, compleja, contradictoria que se movía entre dos extremos, cruzando tantas veces zonas de sombra y nebulosas que nunca se disiparon. Una figura que atravesó dos épocas y dos mundos, caminando por cada uno de ellos perfectamente a gusto, con una confianza debida a un sentimiento profundo de estar en lo cierto, predestinada a algo grande e incompresible para los/las demás. Ella, a la que llamaban la Santa de los pobres, nació en un entorno y una familia donde la riqueza era un dato real, al igual que el poder. Nace en Skopie, en el entonces Imperio Otomano que en pocos años dejaría de existir. Una realidad, pues, que en pocos años se convirtió en un paso hacia un presente totalmente nuevo. Al venir al mundo, su nombre es Anjezë Gonxhe Bojaxhiu. Su padre es un destacado empresario, un gran industrial con intereses en la construcción y el ferrocarril, e, incluso, líder del naciente Partido Nacionalista Albanés. Son tan fuertes los lazos de su familia con personalidades destacadas que, cuando al cumplir dieciocho años, Anjezë hace votos y vuela a París para una primera entrevista con la congragación religiosa en la que desea ingresar –Las Hermanas de Loreto– el propio embajador yugoslavo actúa como su interprete. Lo que Anjezë siente, desea y elige es una vida de misión, lejos, y no solo geográficamente, de la realidad que siempre ha conocido. Después de París viene Dublín, dos meses para aprender el idioma inglés y, finalmente, tras otros treinta días de navegación, llega a la India en enero de 1929. Durante dos años, cerca de las montañas del Himalaya, fue novicia y enseñó en el colegio del convento de Darjeeling. Finalmente, en 1931, se convirtió en monja tomando el nombre de Teresa, en honor de Teresa de Lisieux, la protectora de los misioneros y misioneras.

Así comenzó la primera vida de la hermana Teresa en el país asiático, vida en la que enseñó historia y geografía en el Colegio Saint Mary de Calcuta, un instituto al que asistían las jóvenes hijas de los colonos británicos y también chicas de las familias locales de alto rango En esa ciudad india, la hermana Teresa trabaja de 1931 a 1948. No son años fáciles. Años de transición entre una época que termina y lo nuevo que viene. En 1943, la región de Bengala vive una de las hambrunas más atroces en la memoria histórica de la humanidad, con unos tres millones de personas literalmente muertas de hambre. Además, está la Segunda Guerra Mundial que ve Calcuta bombardeada por el ejército japonés. Llegan el fin del dominio británico y la independencia de India, en 1948. Así pues, todo el mundo está cambiando su aspecto social y político. La contemporaneidad se convierte en actualidad acuciante. Sin embargo, hay algo que nunca parece cambiar: la miseria y la desigualdad van de la mano del futuro.

En el mismo 1948, Teresa pide y obtiene la nacionalidad de este país que ahora se había convertido en su casa y en su misión personal. Una misión diferente, sin embargo, de la llevada a cabo hasta aquel momento. En 1946, en efecto, durante un viaje en tren desde Calcuta a su antiguo convento de Darjeeling, recibe –lo que ella misma llama– su segunda vocación. Está cansada de quedarse en las aulas enseñando a las chicas de buena familia. Quiere salir a la calle, en medio de la pobreza, donde su contribución, piensa, puede ser decisiva. Tarda dos años en convencer a sus hermanas de la congragación y al arzobispo de Calcuta de que le den permiso para abandonar el convento sin dejar de ser monja. Cuando lo consigue, y tras un breve curso en el que aprende algunos rudimentos de enfermería, por fin se siente preparada para lo que siempre ha considerado su cruzada personal. En marzo de 1949 se agregan algunas de sus alumnas del colegio de Saint Mary. Surge, pues, la necesidad de formar una nueva congregación, con un propio hábito y unas reglas propias. Nacen así –aunque la autorización definitiva solo llegará con Pablo VI en 1965– las Misioneras de la Caridad, cuya tarea es asistir a los individuos más pobres y necesitados entre los pobres abandonados en las calles de Calcuta: los moribundos. Su primera sede es un edificio de dos habitaciones que el ayuntamiento cede a la congregación cerca del templo de la diosa Kalighat, la diosa negra, terrible y cruel, protectora de la ciudad: es la Casa de los Moribundos. Las misioneras trabajan diez años en Calcuta. Desde 1959 empiezan a actuar también en otros lugares de India.

Luego, en los años Sesenta, llega la fama internacional. Madre Teresa se convierte en una figura pública. Invitada a participar al Congreso de las mujeres de la Acción Católica en Los Ángeles, todo el mundo se da cuenta de ella y ella está encantada de presentarse, alimentado su popularidad: convencida de que su obra es la voluntad directa de Dios, mostrarla significa, en realidad, revelar un designio mucho más alto e inescrutable. Las cámaras llegan a Calcuta y filman a Madre Teresa mientras está asistiendo a un moribundo en sus momentos finales. La mirada directa de la mujer al objetivo es un detalle que no pasa desapercibido. En 1979 recibe el Premio Nobel de la paz. Pero las polémicas no amainan ni disminuyen, contrastando con las donaciones que, por su parte, aumentan cada vez más. Donaciones que nunca desdeña, independientemente de quien las haga, ya sea Jean-Claude Duvalier, dictador de Haití, Enver Hoxha o Charles Keating, uno de los peores estafadores estadounidenses, juzgado en 1992. Durante la catástrofe de Bhopal parece que ofreció oraciones y medallones de la Virgen, en lugar de ayuda económica directa. Parece amar no tanto a los pobres que asiste como la pobreza que ellos representan.

La prensa médica, incluidos The Lancet y el British Medical Journal, critica duramente la atención que los necesitados y necesitadas reciben en las Casas de la congregación: agujas de jeringuillas reutilizadas, monjas y voluntarios sin ninguna experiencia médica, ausencia de médicos que puedan al menos reconocer a los enfermos incurables de los enfermos con alguna posibilidad. Incluso se le acusa de practicar bautismos forzados. Tras de su muerte, en 1997, la cuenta de las Misioneras de la Caridad es entre las más ricas de todo el banco vaticano, el Ior. Todos los ataques contra ella han sido rechazados por voluntarios y voluntarias, activistas y periodistas que trabajaron con ella, incluso el escritor italiano Tiziano Terzani. Las sombras permanecen. Como también lo hace, sin embargo, la indudable determinación de esta mujer, que se sintió investida por una misión mayor, en nombre de la cual actuó, quizá equívocamente, pero actuó. Siempre, y eso hay que reconocerlo, absolutamente coherente con ella misma.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Середньовічний святий сучасності. Саме так її визначили.

М'яко кажучи, невтішна характеристика багатогранної, складної, суперечливої постаті, яка рухалася в чорно-білих тонах, проходячи крізь зони тіні і туману стільки разів, що все одно залишалася запорошеною. Постать, яка перетнула дві епохи і два світи, крокуючи в кожному з них абсолютно невимушено, з упевненістю, яку дарує глибоке відчуття своєї правоти, приреченості на щось велике і для багатьох незбагненне. Бо та, яку називають святою бідних, натомість народилася в середовищі та родині, де багатство є даністю, так само, як і влада. А народилася вона в Скоп'є, в тоді ще Османській імперії, яка за кілька років перестане існувати. Реальність, яка швидко стає переходом до абсолютно нового сьогодення. При народженні її ім'я було Аньєзе Гонше Боякшіу. Його батько - відомий бізнесмен, великий промисловець з інтересами в будівництві та залізниці, а також лідер новоствореної Албанської націоналістичної партії. Зв'язки її сім'ї з видатними особистостями настільки міцні, що коли у віці 18 років Аньєзе вирішує прийняти постриг і летить до Парижу на першу співбесіду з релігійним орденом, до якого хоче приєднатися - Сестер Лорето, саме посол Югославії виступає її перекладачем. Те, що Аньєзе відчуває, хоче і обирає - це життя місії, далеке, і не тільки географічно, від реальності, яку вона завжди знала. Після Парижа - Дублін, два місяці на вивчення англійської мови і, нарешті, після ще тридцяти днів у морі, прибуття до Індії в січні 1929 року. Два роки була послушницею, вчителькою в монастирській школі в Дарджилінгу, в передгір'ї Гімалаїв. Потім у 1931 році вона остаточно прийняла постриг з ім'ям Тереза, на честь Терези з Лізьє, покровительки місіонерів і місіонерок.

Так почалося перше життя сестри Терези в азійській країні, життя, в якому вона працювала вчителькою історії та географії в середній школі Святої Марії в Калькутті, навчальному закладі, який відвідували юні доньки британських колоністів або дівчата з найвищих місцевих родин. В індійському місті сестра Тереза працювала з 1931 по 1948 рік. Це були роки, які ніяк не можна назвати легкими. Роки перехідного періоду теж тримаються на плечах періоду, який закінчується, і підштовхуються вперед новим, який наступає. У 1943 році Бенгалія переживає один з найжорстокіших голодоморів в історії людства, коли близько трьох мільйонів людей буквально вмирають від голоду. Потім - Друга світова війна з бомбардуванням Калькутти японською армією. Потім настає кінець британського правління і здобуття Індією незалежності в 1948 році. Весь світ, таким чином, змінює своє соціальне і політичне обличчя. Сучасність набуває переконливої актуальності. Одне, однак, здається, ніколи не зміниться: бідність і нерівність йдуть пліч-о-пліч.

Ще в 1948 році с. Тереза просить і отримує громадянство цієї країни, яка відтепер стала її домом і особистою місією. Але з іншою місією, ніж та, яку вона виконувала до цього часу. У 1946 році, фактично під час подорожі потягом з Калькутти до свого старого монастиря в Дарджилінгу, вона отримала, як вона сама каже, свій другий поклик. Їй набридло закриватися в аудиторіях інституту, навчаючи молодих дівчат з хороших сімей. Вона хоче вийти на вулицю, серед реальної бідності, де її внесок, на її думку, може бути вирішальним. Їй знадобилося два роки, щоб переконати сестер ордену і архієпископа Калькутти дати їй дозвіл покинути монастир, залишаючись черницею. Коли їй це вдалося, і після короткого курсу, на якому вона навчилася деяким основам медсестринства, вона нарешті відчула себе готовою до того, що завжди вважала своїм особистим хрестовим походом. У березні 1949 року до неї приєдналися деякі з її колишніх вихованців зі школи Святої Марії. Тому виникла потреба у створенні нового згромадження, з власним вбранням і правилами. Так народилися Місіонери Милосердя, хоча остаточний дозвіл на їхню діяльність буде надано Павлом VI лише у 1965 році, завданням яких є надання допомоги найбільш нещасним і нужденним людям, покинутим на вулицях Калькутти: вмираючим. Перша їхня штаб-квартира - це двокімнатна будівля, яку муніципалітет надає громаді і яка знаходиться біля храму богині Калі, чорної, страшної і жорстокої богині, покровительки міста: це Дім Помираючих. У Калькутті місіонери працювали протягом десяти років. З 1959 року вони активізувалися і в інших місцях Індії.

Потім, з 1960-х років, приходить міжнародна слава. Мати Тереза стає публічною особою. Покликана взяти участь у Жіночому конгресі католицької дії в Лос-Анджелесі, світ звертає на неї увагу, і вона з радістю презентує себе, прагнучи і плекаючи свою популярність: переконана, що її робота - це пряма воля Божа, вона виставляє себе напоказ, а в дійсності розкриває набагато вищий і незбагненний задум. Камери прибувають до Калькутти, і Матір Терезу знімають на відео, як вона допомагає вмираючому чоловікові в його останні хвилини. А те, що вона переважно дивиться в об'єктив - деталь, яка не залишається непоміченою. У 1979 році була удостоєна Нобелівської премії миру. Але суперечки не вщухають і не зменшуються, на відміну від пожертв, які, з іншого боку, постійно зростають. Пожертви, якими вона ніколи не гребує, незалежно від того, хто їх робить, чи то диктатор Гаїті Жан-Клод Дювальє, чи то Енвер Ходжа, чи то Чарльз Кітінг, один з найстрашніших американських шахраїв, засуджений у 1992 році. Під час катастрофи в Бхопалі він, здається, пропонував молитви і медальйони Богородиці, а не пряму фінансову допомогу. Здається, він любить не стільки бідних, яким допомагає, скільки ту бідність, яку вони уособлюють.

Медична преса, зокрема "Ланцет" та "Британський медичний журнал", гостро критикує догляд за нужденними та знедоленими в будинках згромадження: використані шприци, монахині та волонтери без медичного досвіду, відсутність лікарів, які могли б хоча б з певними шансами відрізнити невиліковно хворих від хворих. Її навіть звинувачують у тому, що вона практикує примусові хрещення. Коли вона померла в 1997 році, рахунок Місіонерів Милосердя був одним з найбагатших у всьому ватиканському банку "Іор". Всі нападки на неї були відбиті волонтерами, активістами та журналістами, які працювали з нею, в тому числі італійським письменником Тіціано Терзані. Тіні залишаються. Як, втім, і безсумнівна рішучість цієї жінки, яка відчувала себе наділеною великою місією, в ім'я якої вона діяла, можливо, помилково, але діяла. Завжди, це треба визнати, відповідала самій собі.