Wangari Maatha
Rosanna De Longis

Laura Zernik

Il Comitato norvegese per il Nobel ha deciso di assegnare il Premio Nobel per la Pace 2004 a Wangari Maathai per il suo contributo allo sviluppo sostenibile, alla democrazia e alla pace.

Wangari Maathai Muta nasce il 1° aprile del 1940 a Nyeri, nella regione montuosa centrale del Kenya britannico, in una famiglia poligamica contadina di etnia kikuyu dedita all’allevamento del bestiame. Per volere della madre e di uno dei fratelli maggiori, riceve un’istruzione primaria nelle scuole locali e prosegue gli studi nelle scuole cattoliche di lingua inglese. Gli ottimi risultati scolastici le valgono l’ammissione all’unico liceo femminile del Kenya, la Loreto High School di Limuru, dove manifesta i suoi interessi per le discipline scientifiche. Al tempo, poche erano le giovani che completavano le scuole superiori e, nella maggioranza dei casi, concludevano il loro percorso di formazione accedendo a un impiego come insegnanti o infermiere. Ma Wangari punta ad essere ammessa nella “Oxford dell’Africa orientale”, l’Università di Makerere. È la fine degli anni Cinquanta: in quel periodo prossimo alla decolonizzazione gli Stati Uniti attuano programmi di promozione degli studi e di formazione per la gioventù africana, la futura classe dirigente del continente. Wangari verrà selezionata tra le/i 300 studenti kenyoti che usufruiranno di una borsa di studio della Fondazione Joseph P. Kennedy per frequentare l’università negli Stati Uniti e viene indirizzata al Mount St. Scholastica College in Atchison (Kansas), gestito da suore benedettine, dove conseguirà il Bachelor of Science nel 1964; successivamente, nel 1966, otterrà la laurea di secondo livello in Biologia all’Università di Pittsburgh.

Gli anni statunitensi sono stati per lei «un periodo liberatorio, ma anche inquietante… Fino a quel momento ero vissuta fra le suore, come una suora». Il ritorno in patria, ormai divenuta indipendente, è carico di aspettative: Wangari è impaziente di mettere a frutto il suo ricco bagaglio di istruzione e di impegnarsi nella ricerca e nell’insegnamento universitario ponendosi al servizio delle persone deboli e indifese. Il suo entusiasmo entra in collisione con le logiche di spartizione “tribale” che affliggono l’amministrazione e l’accademia: dopo le prime delusioni per un lavoro promesso e poi negato, accetta di andare ancora una volta all’estero. Nel 1967 è in Germania, a Giessen e a Monaco, per proseguire le sue ricerche sui tessuti animali, già iniziate negli Stati Uniti, che la porteranno nel 1971 a conseguire un dottorato di ricerca in Anatomia veterinaria all’Università di Nairobi. Nel 1969 il matrimonio con Mwangi Maathai, un uomo d’affari che intende dedicarsi alla politica, dal quale avrà due figlie e un figlio. Ma inizia allora anche per Wangari un’intensa attività pubblica. Collabora con il marito, che nel 1974 è stato eletto nel parlamento keniota, nell’intento di creare nuovi posti di lavoro e fonda Envirocare, una società che crea vivai e intende finanziarsi con la vendita di alberi. Envirocare fallisce poco dopo, anche per la gestione clientelare dei finanziamenti da parte del governo, che porta avanti ampi programmi di disboscamento per far posto alle grandi e redditizie piantagioni di tè e caffè. Ma la strada di Wangari è ormai segnata. Sulla scorta dei suoi studi di veterinaria e delle conoscenze scaturite dall’appartenenza a una famiglia di allevatori, ha modo di notare i mutamenti che stanno intervenendo nell’ambiente, specie la desertificazione dei territori e il deterioramento delle condizioni della zootecnia, un àmbito nel quale il Kenya aveva ricoperto fino ad allora un ruolo di eccellenza nel continente africano.

In quegli anni, oltre a divenire militante della Croce Rossa, Wangari è invitata a far parte dell’Environment Liaison Centre, una Ong fondata da alcune organizzazioni ambientaliste per cooperare al Programma delle Nazioni Unite per l’Ambiente (Unep), e del National Council of Women of Kenya, fondato nel 1964, dove ricoprirà ben presto cariche di rappresentanza anche a livello internazionale. Durante la Giornata mondiale per l’ambiente del 1977, con altre donne del Consiglio nazionale, Wangari pianta sette alberi in un parco di Nairobi: è l’inizio del Green Belt Movement, che si batterà non solo contro il degrado ambientale, ma anche contro la corruzione del governo e del partito unico di Daniel Arap Moi, succeduto nel 1978 a Jomo Kenyatta alla presidenza del Kenya.

Il movimento cresce e con esso la popolarità della sua fondatrice. Il Green Belt riesce a coinvolgere una larga parte della popolazione femminile dal momento che sostiene anche la lotta per la democrazia, per l’uguaglianza e i diritti umani e civili, per la libertà di espressione e, successivamente, per la cancellazione del debito estero dei Paesi più poveri. A quel punto il governo keniota scatena contro il movimento campagne di diffamazione e una forte repressione. Per le attiviste si spalancano le porte del carcere: anche per Wangari, che già nel 1977 ha subito un arresto nel corso della causa di divorzio per colpa che il marito le ha intentato. La repressione contro le manifestazioni ambientaliste è così violenta e brutale da suscitare le proteste di governi stranieri. Tra le battaglie condotte da Wangari e dal Green Belt Movement, quella mirata a impedire la costruzione nel parco Uhruri di Nairobi di un grattacielo di 60 piani ha assunto un particolare significato anche simbolico per aver costretto gli investitori stranieri a recedere dal progetto, che avrebbe sottratto alla fruizione pubblica ulteriori spazi. Tutti gli anni Novanta vedono il Kenya scosso da lotte intestine violente e da feroci repressioni del dissenso politico e sociale da parte del governo: repressioni che colpirono a più riprese il Green Belt Movement e Wangari stessa, nuovamente imprigionata. Gli anni Duemila si aprono all’insegna di parziali aperture del Paese a una via democratica, ma Wangari non si sente ancora pienamente sicura che le persecuzioni verso di lei siano terminate. Tuttavia, dopo un breve periodo trascorso a Yale a insegnare presso la School of Forestry and Environmental Studies, nel 2002 decide di cogliere le opportunità che si offrono grazie al nuovo corso intrapreso dal Kenya e di presentarsi alle elezioni nelle liste della National Rainbow Coalition (Narc): con sua sorpresa, viene eletta con una maggioranza schiacciante di voti, tanto da diventare, nel nuovo governo, vice-ministra dell’Ambiente e delle risorse naturali.

Nell’ottobre 2004 riceve il Premio Nobel per la Pace a riconoscimento del valore del suo approccio olistico all’ambientalismo e allo sviluppo sostenibile che, intrecciando ricerca scientifica, impegno sociale e militanza politica, mette al centro i diritti umani e i diritti delle donne e con essi la democrazia nel suo complesso e nel suo significato più profondo. Da tempo malata di tumore, Wangari Maathai muore a Nairobi il 25 settembre 2011.

In chiusura dell'autobiografia Solo il vento mi piegherà, Wangari scrive:

«Il lavoro della mia vita è andato ben oltre il piantare semplicemente alberi.[…] Piantando alberi, le mie colleghe e io abbiamo piantato idee. Le idee, come gli alberi, sono cresciute. Fornendo istruzione, accesso all’acqua e uguaglianza, il nostro movimento dà potere alle persone – che per la maggior parte sono povere e donne – che possono così agire e migliorare direttamente la vita dei singoli e delle famiglie. La nostra esperienza di circa trent’anni ha anche dimostrato che azioni ritenute semplici possono portare a grandi cambiamenti, al rispetto dell’ambiente, al buongoverno e a una cultura di pace. Un tale mutamento non è limitato al Kenya o all’Africa. Le sfide che aspettano l’Africa, in particolare il degrado ambientale, riguardano il mondo intero».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Le Comité Nobel norvégien a décidé de décerner le prix Nobel de la paix 2004 à Wangari Maathai pour sa contribution au développement durable, à la démocratie et à la paix.

Wangari Maathai Muta naît le 1er avril 1940 à Nyeri, dans la région montagneuse du centre du Kenya britannique, dans une famille polygame paysanne d’ethnie Kikuyu dédiée à l’élevage du bétail. Par la volonté de sa mère et d’un des frères aînés, elle reçoit une instruction primaire dans les écoles locales et poursuit ses études dans les écoles catholiques anglophones. Ses excellents résultats scolaires lui valent l’admission au seul lycée féminin du Kenya, le Loreto High School de Limuru, où elle manifeste son intérêt pour les disciplines scientifiques. À l’époque, peu de jeunes terminaient leurs études secondaires et, dans la plupart des cas, terminaient leur formation en accédant à un emploi d’enseignant ou d’infirmier. Mais Wangari vise à être admise dans "Oxford de l’Afrique de l’Est", l’Université de Makerere. C’est la fin des années Cinquante : dans cette période proche de la décolonisation, les États-Unis mettent en œuvre des programmes de promotion des études et de formation pour la jeunesse africaine, la future classe dirigeante du continent. Wangari sera sélectionnée parmi/les 300 étudiants kenyans qui bénéficieront d’une bourse de la Fondation Joseph P. Kennedy pour fréquenter l’université aux États-Unis et sera adressée au Mount St. Scholastica College à Atchison (Kansas), géré par des religieuses bénédictines, en 1964, elle obtient un Bachelor of Science, puis en 1966 un Bachelor of Biologie à l’Université de Pittsburgh.

Les années américaines ont été pour elle « une période libératrice, mais aussi inquiétante... Jusqu’à ce moment j’avais vécu parmi les sœurs, comme une soeur ». Wangari est impatient de mettre à profit son riche bagage éducatif et de s’engager dans la recherche et l’enseignement universitaires en se mettant au service des personnes faibles et sans défense. Son enthousiasme entre en collision avec les logiques de partage "tribales" qui affligent l’administration et l’académie : après les premières déceptions pour un travail promis puis refusé, elle accepte d’aller une fois de plus à l’étranger. En 1967, elle est en Allemagne, à Giessen et à Munich pour poursuivre ses recherches sur les tissus animaux, déjà commencées aux États-Unis, qui l’amèneront en 1971 à obtenir un doctorat en anatomie vétérinaire à l’Université de Nairobi. En 1969, elle épouse Mwangi Maathai, un homme d’affaires qui veut se consacrer à la politique, avec qui elle aura deux filles et un fils. Mais une intense activité publique commence alors pour Wangari. Elle collabore avec son mari, qui a été élu au parlement kenyan en 1974, dans le but de créer de nouveaux emplois et fonde Envirocare, une société qui crée des pépinières et entend se financer par la vente d’arbres. Envirocare échoue peu de temps après, y compris pour la gestion clientéliste des financements par le gouvernement, qui mène de vastes programmes de déforestation pour faire place aux grandes plantations rentables de thé et de café. Mais la route de Wangari est désormais tracée. Sur la base de ses études vétérinaires et des connaissances issues de l’appartenance à une famille d’éleveurs, elle a pu noter les changements qui interviennent dans l’environnement, notamment la désertification des territoires et la détérioration des conditions de l’élevage, le Kenya avait jusqu’alors joué un rôle d’excellence sur le continent africain.

Pendant ces années, en plus de devenir militante de la Croix-Rouge, Wangari est invitée à faire partie de l’Environment Liaison Centre, une ONG fondée par des organisations environnementales pour coopérer au Programme des Nations Unies pour l’environnement (UNEP)Le Conseil national des femmes du Kenya, fondé en 1964, y occupera bientôt des postes de représentation au niveau international. Lors de la Journée mondiale de l’environnement de 1977, Wangari plante sept arbres dans un parc de Nairobi avec d’autres femmes du Conseil national: c’est le début du Green Belt Movement, qui se battra non seulement contre la dégradation de l’environnement, mais aussi contre la corruption du gouvernement et du parti unique de Daniel Arap Moi, qui a succédé en 1978 à Jomo Kenyatta à la présidence du Kenya.

Le mouvement augmente et avec lui la popularité de sa fondatrice. La ceinture verte parvient à impliquer une grande partie de la population féminine puisqu’elle soutient également la lutte pour la démocratie, pour l’égalité et les droits humains et civils, pour la liberté d’expression et, au final, pour l’annulation de la dette extérieure des pays les plus pauvres. Le gouvernement kényan déclenche alors des campagnes de diffamation et une forte répression. Pour les activistes, les portes de la prison s’ouvrent grand, y compris pour Wangari, qui a déjà été arrêté en 1977 dans le cadre de la procédure de divorce pour faute que son mari lui a intentée. La répression contre les manifestations environnementales est si violente et brutale qu’elle suscite des protestations de gouvernements étrangers. Entre les batailles menées par Wangari et le Green Belt Movement, celle visant à empêcher la construction dans le parc Uhruri de Nairobi d’un gratte-ciel de 60 étages a pris une signification particulièrement symbolique en obligeant les investisseurs étrangers à se retirer du projet, qui aurait soustrait à la jouissance publique des espaces supplémentaires. Dans les années 1990, le Kenya est secoué par des luttes intestines violentes et par de féroces répressions de la dissidence politique et sociale du gouvernement : des répressions qui ont frappé à plusieurs reprises le Green Belt Movement et Wangari elle-même, à nouveau emprisonnée. Les années 2000 s’ouvrent à des ouvertures partielles du pays vers une voie démocratique, mais Wangari ne se sent pas encore pleinement sûre que les persécutions contre elle soient terminées. Cependant, après une brève période passée à Yale pour enseigner à la School of Forestry and Environmental Studies, en 2002, elle décide de saisir les opportunités qui s’offrent grâce au nouveau parcours entrepris par le Kenya et de se présenter aux élections dans les listes de la National Rainbow Coalition (NARC) : à sa surprise, elle est élue avec une majorité de voix écrasante, elle est devenue vice-ministre de l’environnement et des ressources naturelles dans le nouveau gouvernement.

En octobre 2004, elle reçoit le prix Nobel de la paix pour la reconnaissance de la valeur de son approche holistique de l’environnementalisme et du développement durable qui, mêlant recherche scientifique, engagement social et militantisme politique, met au centre des droits de l’homme et des droits de la femme, et avec eux la démocratie dans son ensemble et son sens le plus profond. Wangari Maathai meurt d’un cancer à Nairobi le 25 septembre 2011.

En conclusion de l’autobiographie Seul le vent me pliera, Wangari écrit:

«Le travail de ma vie est allé bien au-delà de la simple plantation d’arbres. [... ] En plantant des arbres, mes collègues et moi avons planté des idées. Les idées, comme les arbres, ont grandi. En fournissant l’éducation, l’accès à l’eau et l’égalité, notre mouvement donne du pouvoir aux personnes - qui sont pour la plupart des pauvres et des femmes - qui peuvent ainsi agir et améliorer directement la vie des individus et des familles. Notre expérience d’environ trente ans a également montré que des actions considérées comme simples peuvent conduire à de grands changements, au respect de l’environnement, à la bonne gouvernance et à une culture de paix. Un tel changement ne se limite pas au Kenya ou à l’Afrique. Les défis qui attendent l’Afrique, en particulier la dégradation ambiante, concernent le monde entier».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

The Norwegian Nobel Committee awarded the 2004 Nobel Peace Prize to Wangari Maathai for her contributions to sustainable development, democracy and peace.

Wangari Maathai Muta was born on April 1, 1940, in Nyeri, in the central mountainous region of British Kenya, into a polygamous ethnic Kikuyu peasant family dedicated to cattle ranching. At the behest of her mother and one of her older brothers, she received a primary education in local schools and continued her studies in English-speaking Catholic schools. Her excellent academic performance earned her admission to Kenya's only girls' high school, Loreto High School in Limuru, where she manifested her interests in science subjects. At the time, few young women completed high school and, in most cases, finished their education by accessing employment as teachers or nurses. But Wangari aimed to be admitted into the "Oxford of East Africa," Makerere University. It was the late 1950s. In that period close to decolonization, the United States was implementing programs to promote studies and train African youth, the continent's future ruling class. Wangari was selected to be among the 300 Kenyan students who would take advantage of a Joseph P. Kennedy Foundation scholarship to attend university in the United States, and was directed to Mount St. Scholastica College in Atchison, Kansas, run by Benedictine nuns, where she earned a Bachelor of Science degree in 1964. Later, in 1966, she earned a Bachelor of Science degree in Biology from the University of Pittsburgh.

The U.S. years were for her "a liberating period, but also a disturbing one... Until then I had lived among nuns, like a nun." Her return to her homeland, now independent, was full of expectations. Wangari was eager to put her rich educational background to good use and to engage in research and university teaching, placing herself at the service of the weak and helpless. Her enthusiasm collided with the logic of "tribal" partition that plagued the administration and the schools. After initial disappointments over a job promised and then denied, she agreed to go abroad once again. In 1967 she was in Germany, in Giessen and Munich, to continue her research on animal tissues, already begun in the United States, which led, in 1971, to a Ph.D. in Veterinary Anatomy from the University of Nairobi. In 1969 she married Mwangi Maathai, a businessman who intended to go into politics, by whom she would have two daughters and a son. But then an intense period of public activity also began for Wangari. She collaborated with her husband, who was elected to the Kenyan parliament in 1974, in an effort to create new jobs and founded Envirocare, a company that created nurseries and intended to finance itself by selling trees. Envirocare failed shortly thereafter, in part because of the government's crony management of funding, which pursued extensive logging programs to make way for large and profitable tea and coffee plantations. But Wangari's path was now chosen. On the basis of her veterinary studies and the knowledge derived from belonging to a family of livestock farmers, she had a way of noticing the changes that are taking place in the environment, especially the desertification of the territories and the deteriorating conditions of animal husbandry, an area in which Kenya had until then played a role of excellence on the African continent.

In those years, in addition to becoming a Red Cross militant, Wangari was invited to join the Environment Liaison Centre, an NGO founded by a number of environmental organizations to cooperate with the United Nations Environment Program (UNEP), and the National Council of Women of Kenya, founded in 1964, where she soon held representative positions also at the international level. On World Environment Day 1977, with other women from the National Council, Wangari planted seven trees in a Nairobi park. It was the beginning of the Green Belt Movement, which came to fight not only against environmental degradation, but also against the corruption of the government and single party of Daniel Arap Moi, who succeeded Jomo Kenyatta as president of Kenya in 1978.

The movement grew and with it the popularity of its founder. The Green Belt succeeded in engaging a large section of the female population since it also supported the struggle for democracy, equality and human and civil rights, freedom of expression, and, later, the cancellation of the foreign debt of the poorest countries. At that point, the Kenyan government unleashed smear campaigns and severe repression against the movement. For the activists, the gates of prison opened wide, including for Wangari, who as early as 1977 suffered an arrest in the course of her husband's wrongful divorce suit against her. Repression against environmentalist demonstrations was so violent and brutal that it provoked protests from foreign governments. Among the battles waged by Wangari and the Green Belt Movement, the one aimed at preventing the construction in Nairobi's Uhruri Park of a 60-story skyscraper took on particular symbolic significance for forcing foreign investors to withdraw from the project, which would have taken additional space away from public enjoyment. The entire 1990s saw Kenya shaken by violent infighting and fierce government crackdowns on political and social dissent: crackdowns that repeatedly affected the Green Belt Movement and Wangari herself, who was again imprisoned. The 2000s began under the banner of the country's partial openings to a democratic path, but Wangari still did not feel fully confident that her persecution had ended. However, after a brief stint at Yale teaching at the School of Forestry and Environmental Studies, in 2002 she decided to seize the opportunities afforded by Kenya's new course and stand for election on the National Rainbow Coalition (NARC) lists. To her surprise, she was elected with an overwhelming majority of votes, so much so that she became, in the new government, deputy minister of Environment and Natural Resources.

In October 2004, she received the Nobel Peace Prize in recognition of the value of her holistic approach to environmentalism and sustainable development, which, by interweaving scientific research, social engagement and political activism, focused on human rights and women's rights and with them democracy as a whole and in its deepest meaning. Long ill with cancer, Wangari Maathai died in Nairobi on September 25, 2011.

In closing her autobiography Only the Wind Will Bend Me, Wangari writes:

«My life's work has gone far beyond simply planting trees... By planting trees, my colleagues and I have planted ideas. Ideas, like trees, have grown. By providing education, access to water, and equality, our movement empowers people - most of whom are poor and women - who can then take action and directly improve the lives of individuals and families. Our experience of nearly three decades has also shown that actions that are considered simple can lead to great change, respect for the environment, good governance and a culture of peace. Such change is not limited to Kenya or Africa. The challenges facing Africa, particularly environmental degradation, affect the whole world».

Traduzione spagnola
Vanessa Dumassi

El Comité Noruego del Nobel decidió conceder el Premio Nobel de la Paz de 2004 a Wangari Maathai por su contribución al desarrollo sostenible, a la democracia y a la paz.

Wangari Maathai Muta nació el 1 de abril de 1940 en Nyeri, región montañosa central de la Kenia británica, en el seno de una familia polígama de agricultores de etnia kikuyu que se dedicaba a la cría de ganado. Por la voluntad de su madre y de uno de sus hermanos mayores, fue educada en una escuela primaria local y luego continuó sus estudios en la escuela católica de habla inglesa. Sus brillantes resultados escolares le proporcionaron la posibilidad de ser admitida en el único instituto femenino de Kenia, la Loreto High School de Limuru, donde manifestó su interés por las asignaturas científicas. En aquella época las mujeres jóvenes que terminaban el bachillerato eran muy pocas y, en la mayoría de los casos, completaban su formación obteniendo un empleo como maestras o enfermeras. A pesar de esta tendencia, Wangari aspira a ingresar en la "Oxford de África Oriental", la Universidad de Makerere. Estamos a finales de los años 50: en ese periodo, próximo a la descolonización, los Estados Unidos activan programas para promover los estudios y la formación de la juventud africana, futura clase dirigente del continente. Wangari será seleccionada entre las/los 300 estudiantes keniatas que reciben una beca de la Fundación Joseph P. Kennedy para cursar los estudios universitarios en Estados Unidos y destinada al Mount St. Scholastica College de Atchison (Kansas), dirigido por monjas benedictinas, donde se licenciará en 1964; posteriormente, en 1966, se especializará en Biología en la Universidad de Pittsburgh.

Los años que pasó en Estados Unidos fueron para ella «un periodo liberador, pero también inquietante... Hasta entonces había vivido entre monjas, como una monja». El regreso a su patria, ahora país independiente, está lleno de expectativas: Wangari desea emplear su rico bagaje educativo y dedicarse a la investigación y a la enseñanza universitaria en beneficio de los débiles y desamparados. Pero su entusiasmo choca con la lógica de la partición "tribal" que aflige la administración y la academia: tras las decepciones iniciales por un trabajo prometido y luego denegado, acepta irse al extranjero una vez más. En 1967 se encuentra en Alemania, en Giessen y en Múnich, para continuar sus investigaciones sobre los tejidos animales, que ya había iniciado en Estados Unidos y que la llevaron a doctorarse en Anatomía Veterinaria en la Universidad de Nairobi en 1971. En 1969 se casa con Mwangi Maathai, un hombre de negocios que se dedica a la política, con quien tendrá dos hijas y un hijo. Entonces también para Wangari comienza una intensa actividad pública. Colabora con su marido, elegido diputado en el Parlamento keniano en 1974, para crear nuevos puestos de trabajo y funda Envirocare, una empresa que fabrica viveros y pretende financiarse vendiendo árboles. Envirocare fracasó poco después, en parte a causa de la gestión clientelar de la financiación por parte del gobierno, que llevó a cabo amplios programas de deforestación para dejar paso a grandes y rentables plantaciones de té y café. Sin embargo, el camino de Wangari ya está marcado. Gracias a sus estudios de veterinaria y a los conocimientos adquiridos por pertenecer a una familia de ganaderos, se da cuenta de los cambios que se producen en el medio ambiente y, especialmente, de la desertización de los territorios y del deterioro de las condiciones de la zootecnia, un ámbito en el que hasta entonces Kenia había desempeñado un papel de excelencia en el continente africano.

En aquellos años, además de convertirse en militante de la Cruz Roja, Wangari fue invitada a formar parte del Environment Liaison Centre –una ONG fundada por un conjunto de organizaciones ecologistas para cooperar con el Programa de las Naciones Unidas para el Medio Ambiente (PNUMA)– y del National Council of Women of Kenya, fundado en 1964, donde pronto ocupó cargos de representación a escala internacional. Durante la Jornada mundial del medio ambiente de 1977, junto a otras mujeres del Consejo Nacional, Wangari planta siete árboles en un parque de Nairobi: este es el inicio del Green Belt Movement que no luchará solo contra la degradación del medio ambiente, sino también contra la corrupción del gobierno y del partido único de Daniel Arap Moi que sucedió a Jomo Kenyatta como presidente de Kenia en 1978.

El movimiento crece junto a la popularidad de su fundadora. El Green Belt involucra a gran parte de la población femenina ya que también apoya la lucha por la democracia, por la igualdad y por los derechos humanos y civiles, por la libertad de expresión y, posteriormente, por la condonación de la deuda externa de los países más pobres. Debido a ello, el gobierno de Kenia emprende campañas de difamación y una fuerte represión contra el movimiento. Las puertas de la cárcel se abren para las activistas: también para Wangari que ya había sido detenida en 1977 por la causa legal de divorcio presentada por su marido. La represión contra las manifestaciones ecologistas es tan violenta y brutal que provoca las protestas de los gobiernos extranjeros. Entre las batallas emprendidas por Wangari y por el Green Belt una –más concretamente la destinada a impedir la construcción de un rascacielos de 60 pisos en el parque Uhruri de Nairobi– adquirió un significado simbólico especial, ya que obligó a los inversores extranjeros a retirarse del proyecto que hubiera privado a la población de otro espacio público. En la década de 1990 Kenia se vio sacudida por violentas luchas internas y por una feroz represión relacionada al disentimiento político y social del gobierno: represiones que afectaron reiteradamente al Green Belt Movement y a la misma Wangari que fue encarcelada otra vez. La década de 2000 empieza con la apertura parcial de su país a una vía democrática, pero Wangari aún no está segura de que la persecución contra ella haya terminado. A pesar de esto, tras una breve temporada en Yale enseñando en la Escuela de Silvicultura y Estudios Medioambientales, en 2002 decide aprovechar las oportunidades que ofrece el nuevo rumbo de Kenia y se presenta a las elecciones en las listas de la Coalición Nacional Arco Iris (NARC): sorprendentemente para ella, es elegida con una aplastante mayoría de votos y se convierte en Viceministra de Medio Ambiente y Recursos Naturales del nuevo gobierno.

En octubre de 2004 recibió el Premio Nobel de la Paz en reconocimiento al valor de su enfoque holístico al ambientalismo y al desarrollo sostenible que, entrelazando investigación científica, compromiso social y militancia política, se centra en los derechos humanos y los derechos de las mujeres y, con ellos, en la democracia en su totalidad y en su significado más profundo. Wangari Maathai, enferma de cáncer desde hacía mucho tiempo, fallece en Nairobi el 25 de septiembre de 2011.

Al final de su autobiografía Unbowed. A memoir, Wangari escribe:

«La labor de mi vida ha ido mucho más allá de la simple plantación de árboles [...]. Plantando árboles, mis colegas y yo, hemos plantado ideas. Las ideas, como los árboles, han crecido. Al proporcionar educación, acceso al agua e igualdad, nuestro movimiento empodera a las personas –en su mayoría pobres y mujeres– que pueden así actuar y mejorar su propia vida y la de sus familias. Nuestra experiencia, de unos treinta años de duración, también ha demostrado que acciones consideradas sencillas pueden conducir a grandes cambios, al respeto del medio ambiente, a la buena gobernanza y a una cultura de paz. Este cambio no se limita a Kenia o a África. Los retos a los que se enfrenta África, en particular la degradación del medio ambiente, afectan a todo el mundo».

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Норвезький Нобелівський комітет прийняв рішення присудити Нобелівську премію миру 2004 року Вангарі Маатаї за її внесок у сталий розвиток, демократію та мир.

Вангарі Маатаї Мута народився 1 квітня 1940 року в місті Ньєрі, в центральному гірському районі Британської Кенії, в полігамній фермерській родині племені кікуйю. За бажанням матері та одного зі старших братів отримала початкову освіту в місцевих школах, а продовжила навчання в англомовних католицьких школах. Відмінні результати у навчанні дозволили їй вступити до єдиної в Кенії середньої школи для дівчат "Лорето" в Лімуру, де вона виявила інтерес до природничих дисциплін. У той час мало хто з дівчат закінчував середню школу і, в більшості випадків, завершував свою освіту, влаштовуючись на роботу вчителями або медсестрами. Але Вангарі прагне вступити до "Оксфорду Східної Африки" - Університету Макерере. Це кінець 1950-х років: у той час, близький до деколонізації, Сполучені Штати впроваджують програми сприяння навчанню та підготовці африканської молоді - майбутнього правлячого класу континенту. Вангарі була відібрана як одна з 300 кенійських студентів для отримання стипендії Фонду Джозефа П. Кеннеді для навчання в університетах США і була направлена до коледжу Маунт Сент-Схоластика в Атчісоні (штат Канзас), яким керують монахині-бенедиктинки, де у 1964 році отримала ступінь бакалавра природничих наук. Пізніше, у 1966 році, вона отримала ступінь бакалавра біології в Піттсбурзькому університеті.

Американські роки були для неї "періодом визволення, але й тривожним періодом... До того часу я жила серед монахинь, як черниця". Її повернення додому, тепер уже незалежної, сповнене надій: Вангарі прагне застосувати свій багатий освітній досвід і зайнятися науковими дослідженнями та викладанням в університеті, присвятивши себе служінню слабким і беззахисним. Його ентузіазм наштовхується на логіку "родового" поділу, що панує в адміністрації та академії: після перших розчарувань у обіцяній, а потім відмовленій роботі, він знову погоджується виїхати за кордон. У 1967 році вона перебувала в Німеччині, в Гіссені та Мюнхені, щоб продовжити свої дослідження тканин тварин, розпочаті ще в Сполучених Штатах, які приведуть її до здобуття наукового ступеня доктора ветеринарної анатомії в Університеті Найробі в 1971 році. У 1969 році вийшла заміж за Мвангі Маатаї, бізнесмена, який мав намір присвятити себе політиці, від якого народила двох дочок і сина. Але потім для Вангарі почалася й інтенсивна громадська діяльність. Разом з чоловіком, який був обраний до кенійського парламенту в 1974 році, вона працює над створенням нових робочих місць і засновує компанію Envirocare, яка створює розсадники і має намір фінансувати себе за рахунок продажу дерев. Невдовзі після цього компанія "Енвірокеар" зазнала невдачі, частково через те, що урядовці, які керували фінансуванням, здійснили масштабні програми вирубки лісів, щоб звільнити місце для великих і прибуткових чайних та кавових плантацій. Але шлях Вангарі тепер позначений. На основі своєї ветеринарної освіти та знань, отриманих у родині тваринників, він помітив зміни, що відбуваються в навколишньому середовищі, особливо опустелювання земель та погіршення умов ведення тваринництва - галузі, в якій Кенія до цього часу відігравала провідну роль на африканському континенті

У ті роки, окрім того, що Вангарі стала бойовиком Червоного Хреста, її запросили приєднатися до Центру зв'язку з навколишнім середовищем - неурядової організації, заснованої низкою екологічних організацій для співпраці з Програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), а також до Національної ради жінок Кенії, заснованої у 1964 році, де вона незабаром обійматиме представницькі посади також і на міжнародному рівні. У Всесвітній день охорони навколишнього середовища 1977 року разом з іншими жінками з Національної ради Вангарі посадила сім дерев у парку в Найробі: це стало початком Руху зелених поясів, який боротиметься не лише проти деградації довкілля, а й проти корупції уряду та єдиної партії Даніеля Арапа Мой, який змінив Джомо Кеніатту на посаді президента Кенії у 1978 році.

Рух зростає, а з ним і популярність його засновника. Зеленому поясу вдається залучити значну частину жіночого населення, оскільки він також підтримує боротьбу за демократію, за рівність і права людини і громадянина, за свободу вираження поглядів і, згодом, за списання зовнішнього боргу найбідніших країн. Тоді кенійський уряд розгорнув проти руху наклепницькі кампанії та потужні репресії. Для активістів широко відчинилися ворота в'язниці, в тому числі і для Вангарі, яка вже була заарештована в 1977 році в ході неправомірного шлюборозлучного процесу її чоловіка проти неї. Репресії проти демонстрацій екологів є настільки жорстокими і брутальними, що викликають протести з боку іноземних урядів. Серед битв, які вели Вангарі та Рух зелених поясів, особливого символічного значення набула боротьба за недопущення будівництва 60-поверхового хмарочоса в парку Урурі в Найробі, що змусило іноземних інвесторів вийти з проекту, який мав би вилучити з громадського користування ще більшу площу. Всі 1990-ті роки Кенію стрясали жорстокі міжусобиці і жорстокі репресії проти політичного і соціального інакомислення з боку уряду: репресії, які неодноразово зачіпали Рух Зеленого поясу і саму Вангарі, яка в черговий раз була ув'язнена. 2000-ні роки розпочалися з часткового відкриття країни на демократичний шлях, але Вангарі все ще не відчуває повної впевненості в тому, що переслідування її закінчилися. Однак, після короткого періоду, проведеного в Єльському університеті, де вона викладала в Школі лісового господарства та екологічних досліджень, в 2002 році вона вирішила скористатися можливостями, запропонованими новим напрямком розвитку Кенії, і висунула свою кандидатуру на виборах від Національної коаліції "Райдуга" (Narc). На її подив, вона була обрана переважною більшістю голосів, настільки, що стала заступником міністра навколишнього середовища і природних ресурсів в новому уряді.

У жовтні 2004 року він отримав Нобелівську премію миру на знак визнання цінності його цілісного підходу до екології та сталого розвитку, який, переплітаючи наукові дослідження, соціальні зобов'язання та політичну активність, зосереджується на правах людини та правах жінок, а разом з ними і на демократії в цілому та в її найглибшому значенні. Багатостраждальний від раку Вангарі Маатаї помер у Найробі 25 вересня 2011 року.

Завершуючи свою автобіографію "Тільки вітер зігне мене", Вангарі пише:

«Робота мого життя вийшла далеко за межі простого садіння дерев. [...] Саджаючи дерева, я і мої колеги саджали ідеї. Ідеї, як дерева, розрослися. Забезпечуючи освіту, доступ до води та рівність, наш рух розширює можливості людей - більшість з яких є бідними та жінками - які таким чином можуть діяти та безпосередньо покращувати життя окремих людей та сімей. Наш 30-річний досвід також показав, що дії, які вважаються простими, можуть призвести до великих змін, поваги до навколишнього середовища, належного врядування та культури миру. Такі зміни не обмежуються Кенією чи Африкою. Виклики, з якими стикається Африка, зокрема, погіршення стану довкілля, впливають на весь світ».