Doris Lessing
Donatella Caione

Laura Zernik

Premio Nobel per la letteratura 2007. «Cantrice dell’esperienza femminile che con scetticismo, passione e potere visionario ha messo sotto esame una civiltà divisa».

Doris May Taylor in Lessing nasce nel 1919 in Persia da genitori inglesi (il padre era un reduce di guerra vittima di alcune amputazioni) e si sposta con la famiglia in Rhodesia (attuale Zimbabwe). Qui frequenta una scuola cattolica e un liceo per ragazze, ma a tredici anni abbandona la scuola e poi anche la famiglia a causa di un difficile rapporto con la madre, che avrà una forte influenza nella sua carriera di scrittrice. Studia da autodidatta nella famiglia dove a quindici anni va a fare la bambinaia. Diventa centralinista, si sposa due volte e due volte divorzia; il secondo marito è Gottfried Lessing, di cui prende il cognome e ha tre figli. Il suo attivismo politico e sociale inizia dopo il primo divorzio. Nel 1943 si iscrive al Partito Comunista ma soprattutto sposa la causa africana, contro il colonialismo e la supremazia dei bianchi, anche se ciò le costerà nel 1956 l’essere bandita dallo Zimbabwe (dove potrà tornare solo nel 1995). Il suo primo romanzo, L’erba canta, viene pubblicato a Londra nel 1950 (anno del secondo divorzio), dopo il suo trasferimento in Europa.

Nel 2001 fu premiata con il Premio Principe delle Asturie nella categoria Letteratura per le sue opere in difesa della libertà e del Terzo mondo e il Premio Grinzane Cavour. Ha ricevuto inoltre il David Cohen British Literature Prize. Nel 2007 è la volta del premio Nobel per la letteratura. Ai giornalisti che si recarono davanti casa sua per intervistarla, rispose: «Erano trent’anni che lo aspettavo. La gente che non ha sentito parlare di me, adesso, andrà a comprare i miei libri. È una bella cosa, guadagnerò un po’ di soldi». Doris Lessing era così, ironica, tagliente, spietatamente sincera. In realtà il suo romanzo Il taccuino d’oro (che la fece entrare nella rosa dei candidati al Nobel nel 1996) è considerato un classico della letteratura femminista, ma Lessing non ha mai amato essere considerata un’autrice femminista.

Al riguardo ha espresso chiaramente il suo pensiero:

«Quello che le femministe vogliono da me è qualcosa che loro non hanno preso in considerazione perché proviene dalla religione. Vogliono che sia loro testimone. Quello che veramente vorrebbero dirmi è “Sorella, starò al tuo fianco nella lotta per il giorno in cui quegli uomini bestiali non ci saranno più”. Veramente vogliono che si facciano affermazioni tanto semplificate sugli uomini e sulle donne? In effetti, lo vogliono davvero. Sono arrivata con grande rammarico a questa conclusione».

La produzione letteraria di Doris Lessing è vastissima, ha scritto più di cinquanta romanzi, e comprende i più diversi generi letterari: romanzi realistici, romanzi di fantascienza, racconti, opere teatrali, saggi, memorie autobiografiche ed anche una serie di romanzi e brevi racconti sui gatti. Oltre ad avere sperimentato i vari generi letterari ha affrontato anche le tematiche più diverse, precorrendo temi e modalità espressive, ma anche problematiche. Le sue prime opere furono soprattutto dedicate alle tematiche sociali e alla segregazione razziale nello Zimbabwe. Successivamente ha affrontato temi intimamente umani e in particolare il ruolo delle donne nella società.

Il taccuino d’oro, del 1962, racconta di Anna Wulf, madre single e lavoratrice, senza tabù nel narrare di mestruazioni, orgasmi, sesso, relazioni, svelando tutto ciò che in qualche modo allora faceva parte della vita segreta delle donne, quasi come se fossero cose inesistenti.

Il quinto figlio, del 1988, invece sconfessa l’immagine della mamma amorevole, rompe lo stereotipo della maternità come momento sempre felice oltre che come momento unico per la realizzazione delle donne ed anche questo è un forte atto di rottura.

Il racconto Le nonne, uno dei suoi ultimi scritti, trasposto per il cinema nel film Two mothers, affronta un altro tema vietato: racconta di due amiche che si innamorano l’una del figlio dell’altra diventando entrambe delle figure di riferimento nelle vite dei due uomini anche quando sono adulti.

Nella serie I figli della violenza, scritta durante gli anni Cinquanta, spiccano i primi due: Martha Quest e Un matrimonio per bene in cui l’autrice racconta la storia di Martha, nel primo durante la fase della giovinezza e nel secondo di un matrimonio e una vita coniugale difficile.

Il diario di Jane Somers, del 1983, è un romanzo intenso e commovente in cui la protagonista, cinquantenne di successo, riguarda alla sua vita dopo l’amicizia con Maude, una vicina novantenne. «D’altra parte alcune settimane fa io non mi rendevo nemmeno conto dell’esistenza degli anziani. I miei occhi venivano attratti dalle persone giovani, belle, eleganti, piacevoli, e vedevo solo quelle. Ora è come se un velo fosse stato steso su quelle immagini, e sopra il velo, tutt’a un tratto, ci sono i vecchi, i malati».

È del 1985 La brava terrorista. Sembra incredibile come con il titolo l’autrice sia riuscita a rendere la complessità della protagonista e la particolarità della sua situazione: vive in una casa con dei terroristi, con loro non condivide manifestazioni, picchetti e discussioni ma si occupa di tenere in ordine la casa, trovare i soldi per apportare migliorie, lavare, cucinare, insomma prendersi cura del gruppo. E mentre gli altri e le altre pensano alla rivoluzione lei ricorda la sua vita passata, quando la sua famiglia era unita e la sua casa accogliente. E non riesce a condividere la violenza programmata dal gruppo.

E poi c’è la serie di fantascienza, Canopus in Argos, scritta all’inizio degli anni Ottanta, che comprende cinque romanzi. Non sono fra i suoi romanzi più noti, ma sono stati da lei molto amati anche perché le hanno permesso di essere conosciuta tra il pubblico più giovane. Si tratta di romanzi comunque intrisi di temi spirituali e mistici del Sufismo, una corrente di pensiero islamica a cui Doris Lessing si era interessata durante la metà degli anni Sessanta.

Muore a Londra, nel sonno, il 17 novembre 2013 all’età di 94 anni. Vienna, Vitoria-Gasteiz, Gundelsheim e Copenaghen (in foto) sono state le prime città a intitolarle strade.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 2007. «Chanteuse de l’expérience féminine qui, avec scepticisme, passion et pouvoir visionnaire, a mis en examen une civilisation divisée».

Doris May Taylor in Lessing naît en 1919 en Perse de parents anglais (son père était un vétéran de la guerre et victime de plusieurs amputations) et déménage avec sa famille en Rhodésie (actuel Zimbabwe). Ici, elle fréquente une école catholique et un lycée pour filles, mais à treize ans, elle abandonne l’école puis la famille à cause d’une relation difficile avec sa mère, qui aura une forte influence dans sa carrière d’écrivain. Elle étudie en autodidacte dans la famille où, à 15 ans, elle devient nounou. Elle devient réceptionniste, se marie deux fois et divorce deux fois; le second mari est Gottfried Lessing, dont elle prend le nom et a trois enfants. Son activisme politique et social commence après le premier divorce. En 1943, elle s’inscrit au Parti communiste mais surtout elle soutient la cause africaine, contre le colonialisme et la suprématie des blancs, même si cela lui coûtera en 1956 l’interdiction du Zimbabwe (où elle ne pourra revenir qu’en 1995). Son premier roman, L’erba canta, est publié à Londres en 1950 (année du second divorce), après son transfert en Europe.

En 2001, elle a reçu le Prix Prince des Asturies dans la catégorie Littérature pour ses œuvres en défense de la liberté et du tiers monde et le Prix Grinzane Cavour. Elle a également reçu le David Cohen British Literature Prize. En 2007, elle obtient le prix Nobel de littérature. Aux journalistes qui se rendirent devant sa maison pour l’interviewer, elle répondit : «Cela faisait trente ans que je l’attendais. Les gens qui n’ont pas entendu parler de moi vont maintenant aller acheter mes livres. C’est une bonne chose, je vais gagner un peu d’argent ». Doris Lessing était aussi ironique, pointue, impitoyablement et sincère. En réalité, son roman Le carnet d’or (qui l’a fait entrer dans la liste des candidats au prix Nobel en 1996) est considéré comme un classique de la littérature féministe, mais Lessing n’a jamais aimé être considérée comme une auteure féministe.

A cet égard, elle a clairement exprimé sa pensée:

«Ce que les féministes veulent de moi, c’est quelque chose qu’elles n’ont pas pris en considération parce qu’il vient de la religion. Ils veulent que je sois leur témoin. Ce qu’ils veulent vraiment me dire, c’est "Ma sœur, je serai à tes côtés dans la lutte pour le jour où ces hommes bestiaux ne seront plus là". Veulent-ils vraiment que l’on fasse des affirmations aussi simplifiées sur les hommes et les femmes? En fait, ils le veulent vraiment. Je suis arrivée avec grand regret à cette conclusion ».

La production littéraire de Doris Lessing est très vaste, elle a écrit plus de cinquante romans, et comprend les genres littéraires les plus divers : romans réalistes, romans de science-fiction, nouvelles, pièces de théâtre, essais, mémoires autobiographiques et aussi une série de romans et de nouvelles sur les chats. En plus d’avoir expérimenté les différents genres littéraires, elle a également abordé les thématiques les plus diverses, en anticipant les thèmes et les modalités expressives, mais aussi les problématiques. Ses premières œuvres sont principalement consacrées aux questions sociales et à la ségrégation raciale au Zimbabwe. Elle a ensuite abordé des thèmes intimement humains et en particulier le rôle des femmes dans la société.

Le carnet d’or, de 1962, raconte d’Anna Wulf, mère célibataire et travailleuse, sans tabou en racontant les règles, les orgasmes, le sexe, les relations, révélant tout ce qui faisait alors partie de la vie secrète des femmes, presque comme si elles n’existaient pas.

Le cinquième fils, de 1988, au contraire, désavoue l’image de la mère aimante, rompt le stéréotype de la maternité comme moment toujours heureux et comme moment unique pour la réalisation des femmes et cela aussi est un fort acte de rupture.

Le récit Les grands-mères, l’un de ses derniers écrits, transposé pour le cinéma dans le film Two mothers, aborde un autre thème interdit : Elle raconte l’histoire de deux amies qui tombent amoureuses l’une de l’autre, devenant toutes deux des figures de référence dans la vie des deux hommes, même lorsqu’elles sont adultes.

Dans la série Les Enfants de la violence, écrite dans les années Cinquante, les deux premiers se distinguent : Martha Quest et Un vrai mariage dans lequel l’auteur raconte l’histoire de Martha, dans le premier pendant la phase de la jeunesse et dans le second d’un mariage et d’une vie conjugale difficile.

Le Journal de Jane Somers, de 1983, est un roman intense et émouvant dans lequel la protagoniste, cinquantenaire à succès, concerne sa vie après son amitié avec Maude, une voisine de 90 ans. «D’autre part, il y a quelques semaines, je ne me rendais même pas compte de l’existence des personnes âgées. Mes yeux étaient attirés par les personnes jeunes, belles, élégantes, agréables, et je ne voyais que celles-là. Maintenant c’est comme si un voile avait été étendu sur ces images, et au-dessus du voile, tout à coup, il y a les vieux, les malades ».

Elle date de 1985. Il semble incroyable qu’avec le titre l’auteur ait réussi à rendre la complexité de la protagoniste et la particularité de sa situation : elle vit dans une maison avec des terroristes, avec eux elle ne partage pas de manifestations, des piquets et des discussions, mais elle s’occupe de garder la maison en ordre, trouver de l’argent pour apporter des améliorations, laver, cuisiner, en bref prendre soin du groupe. Et tandis que les autres pensent à la révolution, elle se souvient de sa vie passée, quand sa famille était unie et sa maison accueillante. Et elle ne peut pas partager la violence programmée par le groupe.

Et puis il y a la série de science-fiction, Canopus in Argos, écrite au début des années 80, qui comprend cinq romans. Ils ne sont pas parmi ses romans les plus connus, mais ils ont été très aimés par elle aussi parce qu’ils lui ont permis d’être connue parmi le plus jeune public. Il s’agit de romans empreints de thèmes spirituels et mystiques du soufisme, un courant de pensée islamique auquel Doris Lessing s’était intéressée au milieu des années 1960.

Elle meurt à Londres, dans son sommeil, le 17 novembre 2013 à l’âge de 94 ans. Vienne, Vitoria-Gasteiz, Gundelsheim et Copenhague (en photo) ont été les premières villes à lui donner le nom de rues.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

2007 Nobel Prize in Literature. The award describes her as, "that epicist of the female experience, who with skepticism, fire and visionary power has subjected a divided civilization to scrutiny."

Doris May Taylor in Lessing was born in 1919 in Persia to English parents (her father was a war veteran who had undergone amputation of a leg) and moved with her family to Rhodesia (present-day Zimbabwe). There she attended a Catholic school and a high school for girls, but at the age of thirteen she dropped out of school and then out of the family because of a difficult relationship with her mother, who would have a strong influence on her writing career. She self-studied in a family where at fifteen she went to be a nanny. She became a switchboard operator, married twice and twice divorced. Her second husband was Gottfried Lessing, whose last name she took, and with whom she had three children. Her political and social activism began after her first divorce. In 1943 she joined the Communist Party but above all espoused the African cause, against colonialism and white supremacy, although this cost her - in 1956 she was banned from Rhodesia (where she could only return in 1995). Her first novel, The Grass is Singing, was published in London in 1950 (the year of her second divorce), after she moved to Europe.

In 2001 she was awarded the Prince of Asturias Prize in the Literature category for her work in defense of freedom and the Third World as well as the Grinzane Cavour Prize. She also received the David Cohen British Literature Prize. In 2007 it was the turn of the Nobel Prize in Literature. To reporters who went in front of her house to interview her, she replied, "I had been waiting 30 years for it. People who haven't heard of me will now go and buy my books. It's a good thing, I'll make some money." Doris Lessing was like that, ironic, cutting, ruthlessly honest. In fact, her novel The Golden Notebook (which made her shortlisted for the Nobel Prize in 1996) is considered a classic of feminist literature, but Lessing never liked to be considered a feminist author.

In this regard, she made her thoughts clear:

«What feminists want from me, they have not taken into account, because it comes from religion. They want me to be a witness to them. In fact, they want to tell me: "Sister, I will be with you in battle until these monstrous people disappear." Do they really want such simplistic statements to be made about men and women? In fact, they really want it. I came to this conclusion with great regret.»

Doris Lessing's literary output is vast, she has written more than fifty novels, and has worked in the most diverse literary genres - realistic novels, science fiction novels, short stories, plays, essays, autobiographical memoirs, and even a series of novels and short stories about cats. In addition to experimenting with various literary genres, she also tackled the most diverse subjects, anticipating themes and modes of expression as well as problems. Her early works were mainly devoted to social issues and racial segregation in Zimbabwe. Later she tackled intimately human themes and in particular the role of women in society.

The Golden Notebook (1962), tells of Anna Wulf, a single and working mother, without taboos in her narration of menstruation, orgasms, sex, relationships, revealing everything that was somehow then part of women's secret lives, almost as if these things were nonexistent.

The Fifth Child (1988), on the other hand disavows the image of the loving mother, breaks the stereotype of motherhood as an always happy moment as well as a unique moment for women's fulfillment, and this too is a strong act of rupture.

The short story The Grandmothers, one of her last writings, which was adapted for the cinema in the film Two Mothers, deals with another forbidden theme. It tells of two friends who fall in love with each other's sons and both become significant figures in the lives of the two men even when they are adults.

In the series The Children of Violence, written during the 1950s, the first two stand out - Martha Quest and A Proper Marriage, in which the author tells the story of Martha, in the former during the phase of youth and in the latter during a difficult marriage and marital life.

The Diary of a Good Neighbor (1983), is an intense and moving novel in which the protagonist, a successful 50-year-old woman, concerns herself with the life of a 90-year-old neighbor, Maude, after befriending her. "On the other hand, a few weeks ago I was not even aware of the existence of the elderly. My eyes were attracted to young, beautiful, elegant, pleasant people, and I only saw those. Now it is as if a veil has been drawn over those images, and above the veil, all of a sudden, there are the old, the sick."

In 1985 her novel The Good Terrorist appeared. It seems incredible, how with the title, Lessing managed to render the complexity of the protagonist and the particularity of her situation. The central character lives in a house with terrorists. She does not participate in their activities and discussions; rather, she is in charge of keeping the house in order, finding money to make improvements, washing, cooking, in short taking care of the group. And while the others think about the revolution she remembers her past life, when her family was united and her home cozy. And she cannot join in the violence planned by the group.

And then there is the science fiction series, Canopus in Argos, written in the early 1980s, which includes five novels. They are not among her best-known novels, but they were treasured by her partly because they allowed her to be known among younger audiences. They are novels, however, steeped in the spiritual and mystical themes of Sufism, an Islamic current of thought in which Doris Lessing had become interested during the mid-1960s.

She died in London, in her sleep, on Nov. 17, 2013 at the age of 94. Vienna, Vitoria-Gasteiz, Gundelsheim and Copenhagen (pictured) were the first cities to name streets after her.

Traduzione spagnola
Daniela Leonardi

Premio Nobel de Literatura 2007. «Cantora de la experiencia femenina que con escepticismo, pasión y poder visionario ha puesto bajo examen una civilización dividida».

Doris May Taylor en Lessing nació en 1919 en Persia de padres ingleses (su padre era un veterano de guerra víctima de algunas amputaciones) y se trasladó con su familia a Rhodesia (actual Zimbabue). Aquí asiste a una escuela católica y una escuela secundaria para niñas, pero a los trece años abandona la escuela y luego también la familia debido a una difícil relación con su madre, que tendrá una fuerte influencia en su carrera de escritora. Estudia de forma autodidacta en la familia donde a los quince años es niñera. Se convierte en recepcionista, se casa dos veces y se divorcia dos veces; el segundo marido es Gottfried Lessing, cuyo apellido toma, con el que tiene tres hijos. Su activismo político y social comienza después del primer divorcio. En 1943 se une al Partido Comunista pero sobre todo se casa con la causa africana, contra el colonialismo y la supremacía de los blancos, aunque esto le costará en 1956 ser desterrada de Zimbabue (a donde podrá volver solo en 1995). Su primera novela, Canta la hierba, se publicó en Londres en 1950 (año del segundo divorcio), después de su traslado a Europa.

En 2001 fue premiada con el Premio Príncipe de Asturias en la categoría Literatura por sus obras en defensa de la libertad y del Tercer Mundo y con el Premio Grinzane Cavour. También recibió el David Cohen British Literature Prize. En 2007, recibió el Premio Nobel de Literatura. A los periodistas que se acercaron a su casa para entrevistarla, les respondió: «Hace treinta años que lo esperaba. La gente que no ha oído hablar de mí, ahora irá a comprar mis libros. Es una buena cosa, ganaré un poco de dinero». Doris Lessing era así, irónica, aguda, despiadadamente sincera. En realidad, su novela El cuaderno de oro, que la llevó a la lista de candidatos al Nobel en 1996, es considerada un clásico de la literatura feminista, pero a Lessing nunca le gustó ser considerada una autora feminista.

A este respecto, ha expresado claramente su opinión:

«Lo que las feministas quieren de mí es algo que ellas no han tenido en cuenta porque proviene de la religión. Quieren que sea su testigo. Lo que realmente quisieran decirme es: "Hermana, estaré a tu lado en la lucha para el día en que esos hombres bestiales se hayan ido". ¿Realmente quieren que se hagan afirmaciones tan simplificadas sobre hombres y mujeres? De hecho, realmente lo quieren. He llegado con gran pesar a esta conclusión».

La producción literaria de Doris Lessing es enorme, ha escrito más de cincuenta novelas, e incluye los más diversos géneros literarios: novelas realistas, novelas de ciencia ficción, cuentos, obras de teatro, ensayos, memorias autobiográficas y también una serie de novelas y breves cuentos sobre los gatos. Además de haber experimentado con varios géneros literarios, también abordó los temas más diversos, anticipándose a temas y modalidades expresivas, pero también problemáticas. Sus primeras obras se centraron en temas sociales y la segregación racial en Zimbabue. A continuación abordó temas íntimamente humanos y en particular el papel de las mujeres en la sociedad.

El cuaderno de oro, de 1962, habla de Anna Wulf, madre soltera y trabajadora, sin tabúes en la narración de menstruaciones, orgasmos, sexo, relaciones, revelando todo lo que entonces era parte de la vida secreta de las mujeres, casi como si fueran cosas inexistentes.

El quinto hijo, de 1988, en cambio, rechaza la imagen de la madre amorosa, rompe el estereotipo de la maternidad como momento siempre feliz, además de como momento único para la realización de las mujeres y también este es un fuerte acto de ruptura.

El cuento Las abuelas, uno de sus últimos escritos, trasladado al cine en la película Two mothers, aborda otro tema prohibido: habla de dos amigas que se enamoran cada una del hijo de la otra, convirtiéndose ambas en figuras de referencia en la vida de los dos hombres, incluso cuando son adultos.

En la serie Los hijos de la violencia, escrita durante los años cincuenta, destacan los dos primeros relatos: Martha Quest y Un matrimonio para bien en el que la autora cuenta la historia de Martha, en el primero durante la etapa de la juventud y en el segundo de un matrimonio y una vida matrimonial difícil.

El diario de una buena vecina, de 1983, es una novela intensa y conmovedora cuya protagonista, una cincuentona de éxito, revisa su vida después de su amistad con Maude, una vecina de noventa años. «Por otra parte, hace algunas semanas ni siquiera me daba cuenta de la existencia de los ancianos. Mis ojos eran atraídos por gente joven, hermosa, elegante, agradable, y eso es todo lo que veía. Ahora es como si un velo hubiera sido extendido sobre aquellas imágenes, y sobre el velo, de repente, están los viejos, los enfermos».

La buena terrorista es de 1985. Parece increíble que con el título la autora haya logrado reunir la complejidad de la protagonista y la particularidad de su situación: vive en una casa con terroristas, con ellos no comparte manifestaciones, los piquetes y las discusiones, pero se ocupa de mantener la casa en orden, encontrar el dinero para hacer mejoras, lavar, cocinar, en resumen, de cuidar del grupo. Y mientras los/las demás solo piensan en la revolución ella recuerda su vida pasada, cuando su familia estaba unida y su hogar era acogedor. Y no puede compartir la violencia programada por el grupo.

Y luego está la serie de ciencia ficción, Canopus in Argos, escrita a principios de los años ochenta, que incluye cinco novelas. No son entre sus novelas más conocidas, pero han sido muy queridas por ella también porque le han permitido ser conocida entre el público más joven. Se trata de novelas llenas de temas espirituales y místicos del sufismo, una corriente de pensamiento islámico por la que Doris Lessing se interesó durante la mitad de los años sesenta.

Murió durmiendo en Londres el 17 de noviembre de 2013 a la edad de 94 años. Viena, Vitoria-Gasteiz, Gundelsheim y Copenhague fueron las primeras ciudades en bautizar sus calles con el nombre de Doris Lessing.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 2007 року. «Вона розповідає нам про жіночий досвід, та зі скептицизмом, пристрастю та далекоглядною силою вона досліджувала розділену цивілізацію».

Доріс Мей Лессінг народилася в 1919 році в Персії в англійській родині (її батько був ветераном війни, постраждалим від кількох ампутацій) і переїхала з родиною до Родезії (тепер Зімбабве). Тут вона відвідує католицьку школу та середню школу для дівчат, але у віці тринадцяти років залишає школу, а потім і сім'ю через складні стосунки з матір'ю, яка матиме великий вплив на її кар'єру письменниці. Навчався самоучкою в сім'ї, де в п'ятнадцять років йде працювати нянею. Стає телефоністкою, двічі виходить заміж і двічі розлучається; другий чоловік - Готфрід Лессінг, прізвище якого вона бере і з яким у неї троє дітей. Її політична та громадська активність починається після першого розлучення. У 1943 році вона приєдналася до Комуністичної партії, але, перш за все, виступала за африканську справу, проти колоніалізму та верховенство білої раси, навіть якщо це коштувало їй у 1956 році заборони на в’їзд у Зімбабве (куди вона змогла повернутися лише в 1995 році). Її перший роман The Grass Is Singing був опублікований у Лондоні в 1950 році (рік її другого розлучення), після її переїзду до Європи.

У 2001 році вона отримала премію принца Астурійського в категорії «Література» за її твори на захист свободи та країни третього світу, та премію Ґрінцане Кавура. Вона також отримала британську літературну премію Девіда Коена. У 2007 році настала черга Нобелівської премії з літератури. Журналістам, які прийшли до неї додому, щоб взяти у неї інтерв'ю, вона відповіла: «Я чекала цього тридцять років. Люди, які зараз про мене не чули, купуватимуть мої книги. Це добре, я трохи зароблю». Доріс Лессінг була такою, іронічною, гострою, безжально щирою. Фактично, її роман The Golden Notebook (за яким вона увійшла до шорт-листа Нобелівської премії 1996 року) вважається класикою феміністської літератури, але Лессінг ніколи не любила, коли її вважали феміністкою.

З цього приводу вона чітко висловила свої думки:

«Феміністки хочуть від мене те, чого вони не врахували, тому що це походить від релігії. Вони хочуть, щоб я була їх свідком. Вони насправді хочуть сказати мені: «Сестро, я буду поруч із тобою у боротьбі за той день, коли ці звірячі чоловіки зникнуть». Невже вони дійсно хочуть, щоб такі спрощені твердження звучали про чоловіків і жінок? Насправді вони цього дуже хочуть. Я з великим жалем прийшла до такого висновку».

Літературна продукція Доріс Лессінг величезна, більше п'ятдесяти романів, і включає в себе найрізноманітніші літературні жанри: реалістичні романи, наукова фантастика, оповідання, п'єси, есе, автобіографічні спогади і навіть серія романів і оповідань про котів. Крім того, що вона експериментувала з різними літературними жанрами, вона також розглядала найрізноманітніші теми, досліджуючи теми та способи вираження, а також проблеми. Її ранні роботи були в основному присвячені соціальним питанням і расовій сегрегації в Зімбабве. Згодом вона займалася внутрішньолюдськими проблемами і, зокрема, роллю жінки в суспільстві.

The Golden Notebook 1962 року розповідає про Анну Вульф, самотня мати та працівниця; оповідання без табу: розповідається про менструацію, оргазми, секс, стосунки, розкриваючи все, що так чи інакше було частиною таємного життя жінок того часу.

З іншого боку, роман The Fifth Child 1988 року, заперечує образ люблячої матері, ламає стереотип материнства як щасливого моменту, а також унікального моменту самореалізації жінки, і це теж сильний акт зламу.

Оповідання The Grandmothers: Four Short Novels, одне з її останніх творів, транспонований у фільмі Таємний потяг, стосується ще однієї забороненої теми: воно розповідає про двох подруг, які закохуються в сина одна одної, стаючи опорними фігурами в житті двоє чоловіків, навіть коли вони дорослі.

У серії Children of Violence, написаній у 1950-х роках, виділяються перші дві: Martha Quest у якій авторка розповідає історію Марти на першому етапі її юності і A Proper Marriage, про шлюб і важке подружнє життя.

The Diary of a Good Neighbour 1983 року, це напружений і зворушливий роман, у якому успішна 50-річна героїня розповідає про своє життя після дружби з Мод, 90-річною сусідкою. «З іншого боку, кілька тижнів тому я навіть не усвідомлював існування людей похилого віку. Мій погляд притягували молоді, красиві, елегантні, приємні люди, і я тільки їх бачила. Тепер ніби вуаль накрило ті образи, а над вуаллю раптом стають старі, хворі».

The Good Terrorist 1985 року. Здається неймовірним, як за допомогою назви авторці вдалося передати складність героїні та особливість її становища: вона живе в будинку з терористами, але не бере з ними участі в демонстраціях та пікетах, просто піклується про те, щоб підтримувати порядок у домі, знаходити гроші на ремонт, прання, приготування їжі, словом, доглядає за групою. І поки інші думають про революцію, вона згадує своє минуле життя, коли її родина була єдиною, а рідний дім гостинним. І вона не може розділити насильство, запрограмоване групою.

А ще є науково-фантастична серія Canopus in Argos,написана на початку 1980-х років, яка включає п’ять романів. Вони не входять до числа її найвідоміших романів, але вони є її улюбленими, оскільки вони дозволили їй стати відомою серед молодшої аудиторії. Проте це романи, пройняті духовно-містичною тематикою суфізму, течії ісламської думки, якою Доріс Лессінг цікавилася в середині 1960-х років.

Вона померла в Лондоні, уві сні, 17 листопада 2013 року у віці 94 років. Відень, Віторія-Гастейс, Гундельсхайм і Копенгаген (на фото) були першими містами, які назвали вулиці на її честь.