Leymah Gbowee
Laura Candiani

Giulia Canetto

Tre donne vincitrici del Premio Nobel per la Pace nel 2011: l'avvocata liberiana Leymah Gbowee insieme alla presidente della Liberia Ellen Johnson Sirleaf e all'attivista yemenita Tawakkul Karman «per la loro lotta non violenta in favore della sicurezza delle donne e del loro diritto a partecipare al processo di costruzione della pace».

Nata a Monrovia, in Liberia, il 1° febbraio 1972, Leymah Gbowee vive un'infanzia serena con le tre sorelle, sognando di praticare la professione medica; dopo gli studi liceali negli Usa, diciassettenne rientra in patria dove sta iniziando la guerra civile (1989-2003); intervistata in Italia da Famiglia cristiana (4 luglio 2012) afferma: «divenni una donna molto arrabbiata, una donna sempre più arrabbiata via via che crescevo». Intorno ai 26 anni avvenne la presa di coscienza: dopo aver frequentato la Eastern Mennonite University in Virginia, fa l'assistente sociale e aderisce a un programma gestito dall'Unicef per addestrare a seguire le persone traumatizzate dai conflitti; opera come volontaria presso la Chiesa luterana di San Pietro a Monrovia prestando servizio nel Trauma Healing and Reconciliation Program, e comprende quale sarà il suo futuro impegno. Già madre di tre figli e incinta del quarto, sposata a un uomo violento, si sente dire dal padre: «Che delusione, quando ti aspetti che tua figlia faccia strada e invece diventa una dannata macchina per sfornare figli». Leymah capisce che spetta alle donne dare una svolta alla tragica situazione che insanguina il suo Paese, dominato dal potere brutale del presidente Taylor (oggi condannato all'ergastolo per crimini contro l'umanità dal Tribunale speciale della Sierra Leone). Intanto consegue un master in Trasformazione dei conflitti alla Mennonite University di Harrisonburg e due dottorati in legge honoris causa presso la sudafricana Rhodes University e l'università canadese di Alberta.

Grazie all'aiuto della sorella Geneva che si prende cura della numerosa prole (due maschi e quattro femmine), insieme a Comfort Freeman fonda l'associazione Wipnet (rete delle donne per la costruzione della pace) e poi la Women of Liberia Mass Action for Peace (2003), con cui organizza veglie di preghiera, sit-in, manifestazioni pacifiche allo scopo di sensibilizzare l'opinione pubblica contro i massacri di civili, gli stupri, i rapimenti dei bambini per farne spietati soldati. La loro ribellione comprende anche iniziative inedite come ad esempio (specie nelle campagne) lo sciopero del sesso. Le donne ― sia cristiane che musulmane ― madri, mogli, sorelle dei combattenti vestiranno rigorosamente di bianco, colore simbolico della pace. Leymah racconta molto di sé in una interessante autobiografia intitolata Mighty be our powers: how sisterhood, prayer, and sex changed a nation at war; dice di essere guidata in ogni circostanza dalla forza della fede; è infatti sempre stata attiva all'interno della Chiesa luterana, tuttavia non nasconde i suoi errori e le sue umane debolezze.

«La mia fede influisce in tutto quello che faccio, e mi spinge in luoghi dove non sempre avrei voluto andare. Durante la guerra, ho sognato una voce che mi diceva: “Riunisci le donne a pregare per la pace”. Non sapevo se era la voce di Dio... come poteva essere: ero soltanto una ragazza-madre e una peccatrice. Anche se ero molto riluttante la mia fede mi spinse a osare oltre i miei limiti. Ecco un esempio di cosa intendo quando dico che l’essere credente mi ha spinto a operare con più forza a favore della pace. Non si può dedicare la vita per la pace senza avere il senso di un potere superiore. Non sto dicendo che bisogna essere per forza cristiani, né che si debba essere musulmani, sto dicendo che devi avere un senso di un Essere Supremo che è più grande di te. Per quanto mi riguarda, il mio cristianesimo mi dà la forza di andare avanti e ottenere ispirazione quando lo sforzo razionale è insufficiente» (intervista citata).

La guerra finalmente si è conclusa con la firma della Convenzione di Accra, ma ha lasciato dietro di sé circa 250.000 vittime, miseria, devastazione, il processo ai leader responsabili di tante sofferenze. Negli anni 2004-5 Gbowee è stata commissaria designata della Commissione per la verità e la riconciliazione della Liberia; in proposito ha affermato: «la riconciliazione non è semplicemente una possibilità, è una necessità. È l'unica via che si può seguire», infatti «la pace è un processo, non un evento» sottolineando la complessità di certi cambiamenti radicali e la loro durata nel tempo. Ha fondato e dirige la Women Peace and Security Network-Africa, proseguendo coerentemente con il suo impegno, incentrato sul ruolo attivo delle donne.

Il suo contributo alla fine della guerra civile è stato determinante e questo le ha fatto assegnare il Nobel per la Pace, insieme alla yemenita Tawakkul Karman e alla neo-presidente del suo Paese, Ellen Johnson Sirleaf, succeduta democraticamente a Charles Ghankay Taylor e prima donna a ottenere questo incarico in Africa. La commissione norvegese (il Nobel per la Pace si assegna infatti a Oslo) si è augurata che il premio alle tre esponenti femminili, di cui due africane, «aiuti a porre fine all'oppressione delle donne, che ancora esiste in molti Paesi, e a realizzare il grande potenziale» che le donne possono rappresentare per la pace e la democrazia. Nel 2012 Leymah Gbowee è stata in Italia, su invito del Ministero degli Esteri; co-fondatrice di Ara Pacis initiative, ha parlato nella Camera dei Deputati il 3 luglio e ha partecipato al festival “Caffeina cultura”di Viterbo, presentando la citata autobiografia Grande sia il nostro potere, scritta con Carol Mithers, tradotta da Corbaccio. Sulla sua attività è stato realizzato il documentario Pray the Devil Back to Hell, vincitore al Tribeca film festival nel 2008; è intervenuta anche nel film di Jessica Vale Small Small Thing (2013) sulla piaga degli stupri di bambine in Liberia e nel documentario sulle donne africane di maggior rilievo (A Rede invisivel), girato dal brasiliano Carlos Nascimbeni. A partire dal 2007 ha ottenuto numerosi riconoscimenti internazionali: è stata inserita fra le donne leader del XXI secolo e ha avuto la Blue Ribbon for Peace della J.F.Kennedy School of Government dell'Università di Harvard; nel 2008 il J.F.Kennedy Profile in Courage Prize e la medaglia per la giustizia del John Jay College; contemporaneamente al Nobel è stata nominata "alunna dell'anno" dall'Università Eastern Mennonite che aveva frequentato da giovane; nel 2013 ha ricevuto la medaglia dal Barnard College e The New York Women's Foundation Century Award; l'anno seguente l'America Right the Wrong Award di Oxfam di cui è divenuta ambasciatrice globale. All'inaugurazione delle Olimpiadi di Londra del 2012 ha avuto l'onore di portare la bandiera del suo Paese.

Oggi vive in Ghana, ad Accra, e ha esteso a tutta l'Africa occidentale l'attività del Programma delle donne per la costruzione della pace. Fa parte dell'International Honorary Committee of the Global Biosphere Institute e dell'Aurora Prize Selection Committee. Il 20 agosto 2016 la Millennium Excellence Foundation l'ha insignita del Lifetime Africa Achievement Price (Laap) per la pace in Africa. Attualmente è editorialista di Newsweek Daily Beast, tiene corsi in varie università, è accademica ospite presso lo Union Seminary a New York e membro del Comitato di sostegno degli obiettivi di sviluppo sostenibile (Sdg) delle Nazioni Unite.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Trois femmes gagnates du Prix Nobel de la Paix en 2011 : l’avocate libérienne Leymah Gbowee avec la présidente du Liberia Ellen Johnson Sirleaf et l’activiste yéménite Tawakkul Karman «pour leur lutte non violente en faveur de la sécurité des femmes et de leur droit à participer au processus de construction de la paix».

Née à Monrovia, au Liberia, le 1er février 1972, Leymah Gbowee vit une enfance sereine avec ses trois sœurs, rêvant de pratiquer la médecine; après ses études secondaires aux Etats-Unis, elle retourne dans son pays où commence la guerre civile (1989-2003); interviewée en Italie par la Famille chrétienne (4 juillet 2012) elle affirme : «je suis une femme en colère, et j’ai commencé à l’être de plus en plus au fur et à mesure du temps que je grandissais». Vers l’âge de 26 ans, elle a pris conscience : après avoir fréquenté l’Eastern Mennonite University en Virginie, elle est assistante sociale et participe à un programme géré par l’Unicef pour former à suivre les personnes traumatisées par les conflits, elle est bénévole auprès de l’Église luthérienne de Saint-Pierre à Monrovia pour servir dans le Trauma Healing and Reconciliation Program, et comprend quel sera son engagement futur. Déjà mère de trois enfants et enceinte du quatrième, mariée à un homme violent, on entend dire par son père : « Quelle déception, quand tu t’attends à ce que ta fille fasse son chemin alors qu’elle devienne une fichue de machine pour produire des enfants ». Leymah comprend qu’il appartient aux femmes de donner un tournant à la situation tragique qui ensanglante son pays, dominé par le pouvoir brutal du président Taylor (aujourd’hui condamné à la prison à perpétuité pour crimes contre l’humanité par le Tribunal spécial de Sierra Leone). Elle obtient une maîtrise en transformation des conflits à l’Université Mennonite de Harrisonburg et deux doctorats en droit honoris causa à l’Université Rhodes d’Afrique du Sud et à l’Université canadienne d’Alberta.

Grâce à l’aide de sa sœur Geneva qui s’occupe de la nombreuse progéniture (deux garçons et quatre filles), elle fonde avec Comfort Freeman l’association Wipnet (réseau des femmes pour la construction de la paix) puis la Women of Liberia Mass Action for Peace (2003)avec lequel il organise des veillées de prière, des sit-ins, et des manifestations pacifiques dans le but de sensibiliser l’opinion publique contre les massacres de civils, les viols et les enlèvements d’enfants pour en faire des soldats impitoyables. Leur rébellion comprend aussi des initiatives inédites comme par exemple (surtout dans les campagnes) la grève du sexe. Les femmes chrétiennes et musulmanes mères, épouses, sœurs de combattants seront vêtues que de blanc, couleur symbolique de la paix. Leymah raconte beaucoup de choses sur elle dans une autobiographie intéressante intitulée Mighty be our Powers : how sisterhood, prayer, and sex changed a nation at war; elle dit être guidée en toutes circonstances par la force de la foi; elle a en effet toujours été active au sein de l’Église luthérienne, mais elle ne cache pas ses erreurs et ses faiblesses humaines.

«Ma foi influe sur tout ce que je fais, et me pousse dans des endroits où je n’aurais pas toujours voulu aller. Pendant la guerre, j’ai rêvé d’une voix qui me disait : "Rassemble les femmes pour prier pour la paix". Je ne savais pas si c’était la voix de Dieu... comment cela pourrait-il être : j’étais seulement une fille-mère et une pécheresse. Même si j’étais très réticente, ma foi m’a poussé à aller au-delà de mes limites. Voilà un exemple de ce que je veux dire quand je dis que le fait d’être croyant m’a poussé à œuvrer avec plus de force en faveur de la paix. On ne peut pas consacrer sa vie à la paix sans avoir le sens d’un pouvoir supérieur. Je ne dis pas qu’il faut être chrétien, ni qu’il faut être musulman, je dis que vous devez avoir le sens d’un Être Suprême qui est plus grand que vous. En ce qui me concerne, mon christianisme me donne la force d’aller de l’avant et d’obtenir l’inspiration quand l’effort rationnel est insuffisant » (interview citée).

La guerre s’est finalement conclue par la signature de la Convention d’Accra, mais elle a laissé derrière elle environ 250.000 victimes, misère, dévastation et le procès aux leaders responsables de tant de souffrances. Dans les années 2004-2005, Gbowee a été commissaire désignée de la Commission pour la vérité et la réconciliation du Liberia; à ce propos, elle a affirmé : «la réconciliation n’est pas simplement une possibilité, c’est une nécessité. C’est la seule voie que l’on puisse suivre», en effet «la paix est un processus, non un événement», en soulignant la complexité de certains changements radicaux et leur durée dans le temps. Elle a fondé et dirige le Women Peace and Security Network-Africa, tout en poursuivant de manière cohérente son engagement, centré sur le rôle actif des femmes.

Sa contribution à la fin de la guerre civile a été déterminante, ce qui lui a valu le prix Nobel de la paix, aux côtés de la Yemenita Tawakkul Karman et de la nouvelle présidente de son pays, Ellen Johnson Sirleaf, elle a succédé démocratiquement à Charles Ghankay Taylor et elle a été la première femme à obtenir ce poste en Afrique. La Commission norvégienne (le Prix Nobel de la Paix se décerne en effet à Oslo) a souhaité que le prix aux trois femmes, dont deux africaines, «aide à mettre fin à l’oppression des femmes, qui existe encore dans de nombreux pays, et à réaliser le grand potentiel» que les femmes peuvent représenter pour la paix et la démocratie. En 2012, Leymah Gbowee s’est rendue en Italie, suite à l’invitation du Ministère des Affaires Etrangères; co-fondatrice d’Ara Pacis initiative, a parlé à la Chambre des Députés le 3 juillet et a participé au festival "Caffeina cultura"de Viterbe, en présentant l’autobiographie Grande que notre pouvoir, écrite avec Carol Mithers, traduite par Corbaccio. Pray the Devil Back to Hell, gagnante du Festival du film de Tribeca en 2008, a également participé au film de Jessica Vale Small Small Thing (2013) sur la plaie des viols de fillettes au Liberia et dans le documentaire sur les femmes africaines les plus remarquables (A Rede invisivel), tourné par le Brésilien Carlos Nascimbeni. À partir de 2007, elle a reçu de nombreuses distinctions internationales : elle a été placée parmi les femmes leaders du XXIe siècle et a eu la Blue Ribbon for Peace de la J.F.Kennedy School of Government de l’Université Harvard; en 2008, le J.F.Kennedy Profile in Courage Prize et la médaille de justice du John Jay College; en même temps que le Prix Nobel, elle a été nommée "élève de l’année" par l’Université Eastern Mennonite qu’elle avait fréquentée lorsqu’elle était jeune; En 2013, elle a reçu la médaille du Barnard College et du New York Women’s Foundation Century Award; l’année suivante, l’America Right the Wrong Award d’Oxfam dont elle est devenue ambassadrice mondiale. Lors de l’inauguration des Jeux Olympiques de Londres en 2012, elle a eu l’honneur de porter le drapeau de son pays.

Elle vit aujourd’hui au Ghana, à Accra, et elle a étendu à toute l’Afrique occidentale l’activité du Programme des femmes pour la construction de la paix. Elle fait partie du Comité international des honoraires de la biosphère mondiale et du Comité de sélection de l’Aurora Prize. Le 20 août 2016, la Fondation Millennium Excellence lui a décerné le Prix d’excellence pour l’Afrique (LAAP) pour la paix en Afrique. Elle est actuellement éditorialiste de Newsweek Daily Beast, elle donne des cours dans diverses universités, elle est étudiante invitée à l’Union Seminary à New York et membre du Comité de soutien des objectifs de développement durable (ODD) des Nations Unies.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Three women were winners of the 2011 Nobel Peace Prize: Liberian lawyer Leymah Gbowee, Liberia's President Ellen Johnson Sirleaf, and Yemeni activist Tawakkul Karman, "for their nonviolent struggle on behalf of women's safety, and their right to participate in the peace-building process."

Born in Monrovia, Liberia, on Feb. 1, 1972, Leymah Gbowee lived a peaceful childhood with her three sisters, dreaming of practicing medicine. At 17 years old, after her high school studies in the U.S., she returned to her homeland, where a civil war was beginning (1989-2003). Interviewed in Italy by Famiglia Cristiana (July 4, 2012) she said, "I became a very angry woman, a woman who became more and more angry as I grew up." Around the age of 26 came an expanded consciousness - after attending Eastern Mennonite University in Virginia, she became a social worker and joined a program run by UNICEF to work with people traumatized by conflict. She worked as a volunteer at St. Peter's Lutheran Church in Monrovia serving in the Trauma Healing and Reconciliation Program, and there understood what her future commitment would be. Already a mother of three and pregnant with her fourth child, married to an abusive man, she was told by her father, "What a disappointment, when you expect your daughter to lead the way and instead she becomes a goddamn child-bearing machine." Leymah realized that it was up to women to turn around the tragic situation bleeding her country, dominated by the brutal power of President Taylor (now sentenced to life in prison for crimes against humanity by the Special Court of Sierra Leone). Meanwhile, she earned a master's degree in Conflict Transformation from Mennonite University in Harrisonburg and two honorary doctorates in law from South Africa's Rhodes University and Canada's University of Alberta.

With the help of her sister Geneva, who took on the care of their large family (two boys and four girls), she and Comfort Freeman founded WIPNET (Women's Network for Peacebuilding) and then the Women of Liberia Mass Action for Peace (2003), with which they organized prayer vigils, sit-ins, and peaceful demonstrations with the aim of raising opposition to massacres of civilians, rape, and the ruthless abduction of children to become soldiers. Their rebellion also included unprecedented initiatives such as (especially in the countryside) the sex strike. Women, both Christian and Muslim -mothers, wives, and sisters of the fighters - would wear strictly white, the symbolic color of peace. Leymah tells much about herself in an interesting autobiography entitled Mighty Be Our Powers: how sisterhood, prayer, and sex changed a nation at war. She says she was guided in all circumstances by the power of faith. She had always been active within the Lutheran Church, yet she does not hide her mistakes and human weaknesses.

"My faith influences everything I do, and pushes me to places where I did not always want to go. During the war, I dreamed of a voice telling me, 'Gather the women to pray for peace.' I didn't know if it was God's voice - how could it be - I was just a girl, a mother and a sinner. Although I was very reluctant, my faith pushed me to dare beyond my limits. Here is an example of what I mean when I say that being a believer pushed me to work harder for peace. One cannot dedicate one's life for peace without having a sense of a higher power. I am not saying that you have to be a Christian, nor that you have to be a Muslim, I am saying that you have to have a sense of a Supreme Being that is greater than you. As for me, my Christianity gives me the strength to go forward and get inspiration when rational effort is insufficient" (interview cited).

The war finally ended with the signing of the Accra Convention, but it left behind some 250,000 casualties, misery, devastation, and the trial of the leaders responsible for so much suffering. In 2004-5 Gbowee served as commissioner-designate of Liberia's Truth and Reconciliation Commission. In this position, she said, "Reconciliation is not simply a possibility, it is a necessity. It is the only way forward," and, "peace is a process, not an event," emphasizing the complexity of certain radical changes and their durability over time. She founded and directs the Women Peace and Security Network-Africa, continuing consistently with her commitment focused on the active role of women.

Her contribution to ending the civil war was instrumental, which earned her the Nobel Peace Prize, along with Yemen's Tawakkul Karman and her country's newly elected president, Ellen Johnson Sirleaf, who democratically succeeded Charles Ghankay Taylor and was the first woman to achieve this position in Africa. The Norwegian committee (the Nobel Peace Prize is awarded in Oslo) hoped that the award to the three female leaders, two of whom are African, "will help end the oppression of women, which still exists in many countries, and realize the great potential" that women can represent for peace and democracy. In 2012 Leymah Gbowee was in Italy at the invitation of the Ministry of Foreign Affairs. Co-founder of Ara Pacis Initiative, she spoke in the Chamber of Deputies on July 3 and participated in the "Caffeina cultura" festival in Viterbo, presenting the aforementioned autobiography Mighty Be Our Powers, written with Carol Mithers, translated by Corbaccio. The documentary Pray the Devil Back to Hell, winner at the Tribeca film festival in 2008, was made about her work. She also intervened in Jessica Vale's film Small Small Thing (2013) about the scourge of child rape in Liberia, and in the most prominent documentary on African women (A Rede Invisivel), made by Brazilian Carlos Nascimbeni.

Since 2007 she has won numerous international awards. She was listed among the Women Leaders of the 21st Century and was awarded the Blue Ribbon for Peace from the J. F. Kennedy School of Government at Harvard University, in 2008 the J.F. Kennedy Profile in Courage Prize and the John Jay College Medal for Justice, and at the same time as the Nobel she was named "Alumna of the Year" by Eastern Mennonite University, which she had attended as a young woman. In 2013 she received a medal from Barnard College and The New York Women's Foundation Century Award, and the following year the America Right the Wrong Award from Oxfam, for which she became a global ambassador. At the opening of the 2012 London Olympics, she had the honor of carrying her country's flag.

Traduzione spagnola
Arianna Calabretta

Tres mujeres ganadoras del Premio Nobel de la Paz en 2011: la abogada liberiana Leymah Gbowee junto con la presidenta de Liberia Ellen Johnson Sirleaf y la activista yemení Tawakkul Karman «por su lucha no violenta en favor de la seguridad de las mujeres y de su derecho a participar en el proceso de consolidación de la paz».

Nacida en Monrovia, en Liberia, el 1 de febrero de 1972, Leymah Gbowee vivió una infancia tranquila con sus tres hermanas, soñando con trabajar como médica; después de sus estudios de bachillerato en Estados Unidos, a los 17 años regresó a su patria donde comenzaba la guerra civil (1989-2003); entrevistada en Italia por la revista «Famiglia cristiana» (4 julio de 2012) dijo: «me convertí en una mujer muy enfadada, cada vez más enojada a medida que crecía». Hacia los 26 años, tomó conciencia: tras haber ido a la Universidad Menonita del Este en Virginia, trabajó como asistente social y se unió a un programa dirigido por Unicef para formar a personas traumatizadas a causa de los conflictos; colaboró como voluntaria en la Iglesia Luterana de San Pedro en Monrovia prestando servicio en el Programa de Sanación del Trauma y Reconciliación y se dio cuenta de cuál sería su futuro compromiso. Ya madre de tres hijos, en espera del cuarto y casada con un hombre violento, su padre le dice: «Qué decepción cuando esperas que tu hija marque el camino y, en cambio, se convierte en una maldita máquina de dar a luz». Leymah entiende que está en manos de las mujeres dar un cambio a la trágica situación que desangra a su país, dominado por el brutal poder del presidente Taylor (hoy condenado a cadena perpetua por crímenes contra la humanidad por el Tribunal Especial de Sierra Leona). Mientras tanto, obtiene un máster en Transformación de Conflictos por la Universidad Menonita de Harrisonburg y dos doctorados por la Universidad surafricana de Rhodes y la canadiense de Alberta.

Gracias a la ayuda de su hermana Geneva que cuida de su numerosa prole (dos niños y cuatro niñas), junto a Comfort Freeman funda la asociación Wipnet (red de mujeres para la consolidación de la paz) y luego Mujeres de Liberia Acción Masiva para la Paz (WLMAP, 2003), con la que organiza vigilias de oración, sentadas y manifestaciones pacíficas para sensibilizar a la opinión pública contra las masacres civiles, violaciones y los secuestros de niños para convertirlos en despiadados soldados. Su rebelión también incluye iniciativas como por ejemplo (especialmente en el campo) la huelga del sexo. Las mujeres – tanto cristianas como musulmanas – madres, esposas, hermanas de los combatientes, vestirán rigurosamente de blanco, color simbólico de la paz. Leymah habla mucho de sí misma en una interesante autobiografía, escrita con Carol Mithers, titulada Mighty be our powers 2011 (Un sueño de paz: la lucha de una mujer liberiana por cambiar su destino y el de su país (Aguilar, 2012); dice que en todas las circustancias la guió el poder de la fe; de hecho, siempre ha sido activa dentro de la Iglesia luterana, aunque no oculta sus errores y sus debilidades humanas:

«Mi fe influye en todo lo que hago y, me empuja a lugares a los que no siempre he querido ir. Durante la guerra, soñé con una voz que me decía: “Reúne a las mujeres para rezar por la paz”. No sabía si era la voz de Dios… cómo iba a serlo: era solo una chica-madre y una pecadora. Aunque era muy reticente mi fe me empujó a atreverme más allá de mis límites. Este es un ejemplo de lo que quiero decir cuando digo que ser creyente me llevó a trabajar más por la paz. No se puede dedicar la vida a la paz sin tener el sentido de un poder superior. No estoy diciendo que haya que ser cristiano, ni que haya que ser musulmanes, digo hay que tener un sentido de un Ser Supremo más grande que nosotros/as. En cuanto a mí, mi cristianismo me da la fuerza para seguir adelante y obtener inspiración cuando el esfuerzo racional es insuficiente» (entrevista citada).

Su contribución al fin de la guerra civil fue decisiva y eso la llevó a recibir el Premio Nobel de la Paz, junto con la yemení Tawakkul Karman y con la neo presidenta de su país, Ellen Johnson Sirleaf, que sucedió democráticamente a Charles Ghankay Tayor y fue la primera mujer en ocupar este cargo en África. La comisión noruega (el Nobel de la Paz se otorga en Oslo) esperaba que la adjudicación de las tres representantes femeninas, dos de las cuales africanas, «ayudara a poner fin a la opresión de las mujeres que todavía existe en muchos países, y a hacer realidad el gran potencial» que las mujeres pueden representar para la paz y la democracia. En 2012 Leymah Gbowee estuvo en Italia invitada por el Ministerio de Asuntos Exteriores; cofundadora de la iniciativa Ara Pacis, habló el 3 de julio en la Cámara de Diputados y participó en el festival “Cafferina cultura” de Viterbo, presentando la traducción italiana de su autobiografía Grande sia il nostro potere, traducida por Corbaccio. Sobre su trabajo se realizó el documental Pray the Devil Back to Hell, ganador en el festival de cine de Tribeca en 2008; también intervino en la película de Jessica Vale Small Small Thing (2013) sobre la lacra de las violaciones de niñas en Liberia y en el importante documental sobre las mujeres africanas A Rede invisivel, literalmente ‘una telaraña invisible’, rodado por el brasileño Carlos Nascimbeni.

Desde 2007 ha recibido numerosos premios internacionales: fue incluida entre las mujeres líderes del siglo XXI y obtuvo la Blue Ribbon for Peace de la J.F. Kennedy School of Government de la Universidad de Harvard; en 2008 le fueron otorgados el premio J.F. Kennedy Profile in Courage Prize y la medalla John Jay College por la justicia; al mismo tiempo fue nombrada por el Nobel “alumna del año” de la Universidad Eastern Mennonite donde había estudiado de joven; en 2013 recibió la medalla del Barnard College y The New York Women's Foundation Century Award; el año siguiente el premio America Right the Wrong Award de Oxfam del que se hizo embajadora mundial. En la inauguración de los Juegos Olímpicos de Londres (2012) se le concedió el honor de llevar la bandera de su país. Hoy vive en Ghana, Accra, y ha extendido a toda África Occidental el trabajo del programa de mujeres para la consolidación de la paz. Pertenece al International Honorary Committee of the Global Biosphere Institute y al Aurora Prize Selection Committee. El 20 de agosto de 2016 la Millennium Excellence Foundation le concedió el premio Lifetime Africa Achievement (Laap) por la paz en África. Actualmente es editorialista del Newsweek Daily Beast, imparte cursos en varias universidades, es académica invitada en el Union Seminary de Nueva York y miembro del Comité de Apoyo a los Objetivos de Desarrollo Sostenible (ODS) de las Naciones Unidas.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Три жінки стали лауреатами Нобелівської премії миру 2011 року: ліберійська юристка Лейма Гбові разом з Президентом Ліберії Еллен Джонсон-Серліф та єменська активістка Таваккул Карман "за ненасильницьку боротьбу за безпеку жінок та їх право на участь у миротворчому процесі".

Лейма Гбові народилася в Монровії, Ліберія, 1 лютого 1972 року, жила безтурботним дитинством зі своїми трьома сестрами, мріючи стати лікарем; після закінчення середньої школи в США, в 17 років повернулася на батьківщину, де починалася громадянська війна (1989-2003); в інтерв'ю італійському виданню Famiglia cristiana (4 липня 2012 року) вона сказала: "Я стала дуже злою жінкою, жінкою, яка ставала все більш і більш злою, коли я дорослішала". Приблизно у віці 26 років вона почала усвідомлювати: після навчання в Східному менонітському університеті у Вірджинії вона стала соціальним працівником і приєдналася до програми ЮНІСЕФ з підготовки людей, травмованих конфліктом; вона працювала волонтером у лютеранській церкві Святого Петра в Монровії, працюючи в програмі зцілення травм і примирення, і зрозуміла, чим вона буде займатися в майбутньому. Вже будучи матір'ю трьох дітей і вагітною четвертою дитиною, одруженою з чоловіком, який чинить насильство, вона чує від свого батька: "Яке розчарування, коли ти очікуєш, що твоя дочка буде лідером, а замість цього вона стає кривавою дітородною машиною". Лейма усвідомлює, що саме жінки можуть змінити трагічну ситуацію, яка знекровлює її країну, де панує жорстока влада президента Тейлора (нині засудженого Спеціальним судом Сьєрра-Леоне до довічного ув'язнення за злочини проти людяності). Водночас вона отримала ступінь магістра з трансформації конфліктів у Менонітському університеті в Гаррісонбурзі та два почесних докторських ступені з права в південноафриканському Родському університеті та канадському Альбертському університеті.

За допомогою своєї сестри Женеви, яка опікується їхніми численними дітьми (двома хлопчиками та чотирма дівчатками), вона та Комфорт Фрімен заснували асоціацію Wipnet (жіноча мережа з розбудови миру), а згодом - "Масові дії жінок Ліберії за мир" (2003), разом з якою вони організовували молитовні чування, сидячі страйки та мирні демонстрації з метою підвищення обізнаності громадськості щодо масових вбивств цивільного населення, зґвалтувань та викрадення дітей, які згодом стають безжалісними солдатами. Їх бунт також включає в себе безпрецедентні ініціативи, такі як (особливо в сільській місцевості) секс-страйк. Жінки - як християнки, так і мусульманки - матері, дружини, сестри бійців будуть одягнені у строго біле, символічне вбрання кольору миру. Лейма багато розповідає про себе у цікавій автобіографії "Могутня наша сила: як сестринство, молитва і секс змінили воюючу націю", каже, що за будь-яких обставин керується силою віри, фактично завжди була активною в Лютеранській Церкві, проте не приховує своїх помилок і людських слабкостей.

"Моя віра впливає на все, що я роблю, і штовхає мене туди, куди я не завжди хотів йти. Під час війни мені приснився голос, який сказав: "Збери жінок на молитву за мир". Я не знала, чи це був голос Божий... Як таке може бути: я була просто дівчиною-матір'ю і грішницею. Хоча я дуже неохоче, але віра підштовхнула мене до того, щоб я наважився вийти за межі своїх можливостей. Це приклад того, що я маю на увазі, коли кажу, що віруюча людина підштовхнула мене до більш наполегливої роботи заради миру. Не можна присвятити своє життя миру, не маючи відчуття вищої сили. Я не кажу, що ви повинні бути християнином або мусульманином, я кажу, що ви повинні мати відчуття Вищої Істоти, яка є вищою за вас. Щодо мене, то моє християнство дає мені сили йти вперед і отримувати натхнення тоді, коли раціональних зусиль недостатньо" (цитата з інтерв'ю).

Війна нарешті закінчилася підписанням Аккрської конвенції, але вона залишила по собі близько 250 000 жертв, страждання, розруху і суд над лідерами, відповідальними за стільки страждань. У 2004-5 роках Гбові була призначеним комісаром Комісії правди і примирення Ліберії; у зв'язку з цим вона сказала: "Примирення - це не просто можливість, це необхідність". Це єдиний шлях вперед", адже "мир - це процес, а не подія", наголошуючи на складності певних радикальних змін та їх тривалості у часі. Вона заснувала і очолює Африканську мережу жінок за мир і безпеку, послідовно дотримуючись своїх зобов'язань, зосереджених на активній ролі жінок.

Її внесок у завершення громадянської війни був вирішальним, за що вона була удостоєна Нобелівської премії миру разом з Таваккулом Карманом з Ємену та новообраним президентом своєї країни Еллен Джонсон-Серліф, яка демократично змінила Чарльза Ганкея Тейлора і стала першою жінкою, яка обіймала цю посаду в Африці. Норвезький комітет (Нобелівська премія миру вручається в Осло) висловив сподівання, що присудження премії трьом представницям прекрасної статі, дві з яких є африканками, "допоможе покласти край пригнобленню жінок, яке все ще існує в багатьох країнах, і реалізувати той великий потенціал", який жінки можуть представляти для миру і демократії. У 2012 році Лейма Гбові перебувала в Італії на запрошення МЗС; співзасновниця ініціативи Ara Pacis, вона виступила 3 липня у Палаті депутатів та взяла участь у фестивалі "Caffeina cultura" у Вітербо, де презентувала вищезгадану автобіографію "Велика буде наша сила", написану у співавторстві з Керол Мітерс, у перекладі Корбаччо. Про її роботу був знятий документальний фільм "Моліть диявола назад у пекло" (Pray the Devil Back to Hell), переможець кінофестивалю "Трайбека" у 2008 році; вона також знялася у фільмі Джессіки Вейл "Маленька дрібниця" (2013), присвяченому проблемі зґвалтувань дітей у Ліберії, та у документальному фільмі про африканських жінок, які мають велике значення (A Rede invisivel), знятому бразильським режисером Карлосом Насімбені.

З 2007 року отримала численні міжнародні нагороди: увійшла до списку "Жінки-лідери XXI століття" та була нагороджена "Блакитною стрічкою миру" Школи управління ім. Дж.Ф.Кеннеді Гарвардського університету; у 2008 році була удостоєна премії ім. Дж.Кеннеді "Профіль мужності" та медаль Коледжу Джона Джея за справедливість; одночасно з Нобелівською премією була названа "Випускницею року" Східного менонітського університету, який вона відвідувала в молодості; у 2013 році отримала медаль Барнардського коледжу та нагороду "Століття Нью-Йоркського жіночого фонду"; наступного року - нагороду "Америка виправляє помилки" від благодійної організації "Оксфам", глобальним амбасадором якої вона стала. На відкритті Олімпійських ігор 2012 року в Лондоні вона мала честь нести прапор своєї країни. Сьогодні вона мешкає в Аккрі, Гана, і поширила роботу Жіночої миротворчої програми на всю Західну Африку. Вона є членом Міжнародного почесного комітету Глобального інституту біосфери та Комітету з присудження премії "Аврора". 20 серпня 2016 року Фонд "Досконалість тисячоліття" нагородив її довічною премією "За досягнення в Африці" (Laap) за мир в Африці. Наразі вона є колумністом Newsweek Daily Beast, викладає курси в різних університетах, є запрошеним академіком Юніон Семінарії в Нью-Йорку та членом Комітету підтримки Цілей сталого розвитку ООН (ЦСР).