Barbara McClintock
Sara Sesti

Martina Zinni

 Premio Nobel per la Medicina 1983 con la motivazione: «Per la sua scoperta dei geni mobili»

«Quando lavoravo sui cromosomi, non ero fuori, ero là. Facevo parte del sistema». Ricercatrice appassionata, Barbara McClintock fu una delle figure più geniali e controverse della biologia del secolo scorso. Perseguì tenacemente le sue idee contro ogni ostacolo e convenzione e, con i suoi temi complessi, fu molto in anticipo sui tempi: per questo il Premio Nobel per la Medicina le venne conferito soltanto trent’anni dopo la sua rivoluzionaria scoperta di genetica cellulare.

Era nata il 16 giugno 1902 a Hartford, nel Connecticut (Usa). La sua famiglia, benché di modeste condizioni economiche, le concesse grande autonomia e accettò i suoi interessi intellettuali, anche se la madre, discendente dei puritani della Mayflower ― i primi Padri Pellegrini giunti in America dall’Inghilterra nel 1620 sulla mitica nave che portava questo nome ― inizialmente si mostrò preoccupata per le sue ambizioni “poco femminili”, temendo che potessero compromettere un eventuale buon matrimonio. Dopo la Prima guerra mondiale, Barbara studiò citologia, genetica e zoologia presso il Cornell’s College of Agricolture di Ithaca, nello Stato di New York, approfondendo la genetica vegetale, e in particolare lo studio dei cromosomi del mais, àmbito in cui avrebbe raggiunto importanti risultati. Nel 1925 si laureò con una tesi di Botanica e nel 1927 ottenne un incarico come docente all’Università di Ithaca, dove mise a punto una tecnica di colorazione mediante la quale fu possibile rendere visibili i diversi cromosomi potendoli così utilizzare per studi citogenetici. Dal 1929 al 1931 fornì, con nove pubblicazioni (l’ultima insieme a Harriet Creighton, una delle sue studenti), la prova definitiva che i geni ― unità ereditarie degli organismi viventi ― sono contenuti nei cromosomi: aveva scoperto che lo scambio di informazione genetica può essere accompagnato da uno scambio di frammenti dei cromosomi stessi.

I risultati vennero presentati al VI Congresso internazionale di genetica svoltosi a Ithaca nel 1932 e ottennero un grande riconoscimento. Ciò nonostante, la scienziata dovette dipendere per molti anni da borse di studio, in quanto anche negli Stati Uniti le donne non avevano alcuna possibilità di ottenere incarichi ufficiali presso le università. L’idea di fare carriera e quella di sposarsi le erano completamente indifferenti e si dedicò esclusivamente alla ricerca, lavorando in diversi laboratori, sottopagata e in posizioni precarie. Contemporaneamente continuò a coltivare e ad analizzare le sue piante di mais al Cornell's College of Agriculture, scoprendo i cosiddetti “cromosomi ad anello”, frammenti di cromosomi che fondevano le loro estremità. Dopo aver ottenuto il ruolo di docente incaricata presso l’Università del Missouri, ebbe un impiego nello Stato di New York presso il laboratorio di Cold Spring Harbour, considerato la Mecca della genetica, dove poté tranquillamente dedicarsi alle sue ricerche.

Venne eletta membro della National Academy of Sciences e nel 1945 divenne la prima donna presidente della Società Americana di Genetica. A Cold Spring Harbour riuscì, insieme alla collaboratrice Evelyn Witkin, a spiegare il fenomeno dei cosiddetti jumping genes, i “geni che saltano”. Era interessata alle caratteristiche ereditarie del mais, per esempio ai diversi colori dei suoi chicchi; studiò come queste caratteristiche vengono tramandate di generazione in generazione e le collegò ai cambiamenti nei cromosomi delle piante. Aveva scoperto, infatti, che si potevano “attivare o disattivare” i geni che ne erano responsabili, provando così l’esistenza di geni con funzione di controllo sull’attività di altri geni, ossia capaci di cambiare proprietà, “saltando” all’interno di un cromosoma o tra cromosomi diversi: il fenomeno della "trasposizione genetica". Quando presentò questa ricerca a un simposio del 1951 incontrò molta incomprensione, poiché le sue scoperte mettevano in discussione le teorie della genetica classica per le quali i geni erano le unità immutabili dell’ereditarietà. Al contrario, la scienziata sosteneva che il codice genetico di un organismo non è una matrice statica leggibile come un libro, bensì un elemento flessibile e dinamico, stimolato dall’ambiente circostante.

In quel periodo, la ricerca biologica riguardava altri settori, come per esempio la genetica batteriologica e molecolare, rendendo predominante una visione fisica delle molecole. I processi di trasposizione, così come li descriveva lei, vennero considerati solo molto più tardi, alla fine degli anni Settanta, quando il mondo scientifico fu pronto ad accettare la concezione del “genoma dinamico”, formulata dalla scienziata. Nel 1983 l’attività di Barbara McClintock fu coronata dall’assegnazione del Premio Nobel per la Medicina: fu così una delle poche donne a ricevere questo riconoscimento grazie a una ricerca svolta completamente da sola. In seguito continuò a lavorare a Cold Spring Harbour e morì a Long Island (New York) all’età di novant’anni, il 2 settembre 1992. Alla base del suo metodo di ricerca c’era uno straordinario talento nell’osservazione al microscopio: attenta a ogni dettaglio, cercava di cogliere il significato di qualunque anomalia. Per lei era necessario «prestare ascolto al materiale», cioè esaminarlo senza modelli o immagini precostituite. Raccontava che durante le sue ricerche era come se si trovasse all’interno della cellula e potesse guardarvisi intorno. «Quando lavoravo sui cromosomi, non ero fuori, ero là. Facevo parte del sistema. Ero davvero là con loro e tutto si ingrandiva. Riuscivo perfino a vedere le loro parti interne. Ero stupita, perché mi sentivo come se fossi veramente laggiù e quelli fossero i miei amici, una parte di me».

Barbara McClintock alla cerimonia di premiazione del Premio Nobel per la medicina	Barbara McClintock insieme al 37° presidente degli Stati Uniti d'America, Richard Nixon

Questa modalità di osservazione è stata definita da Evelyn Fox-Keller ― esponente di spicco nell’ambito dell’epistemologia femminista ― «sintonia con l’organismo», un modo diverso di studiare la natura rispetto a quello praticato dagli scienziati. A partire da Bacone, infatti, la scienza ha adottato la metafora dell’uomo disincarnato e invisibile a sé stesso, che sottomette la natura e le strappa i segreti. Questa immagine dello scienziato come conoscitore impersonale, che “strappa il velo al corpo della natura”, ricorda il padrone della fantasia di dominio erotico, dove il soggetto è sempre in posizione di controllo. La descrizione di Barbara McClintock ci ricorda invece che l’atto del conoscere si può vivere come comunione e non come conquista e che il rapporto con il proprio oggetto di studio si può concepire senza annullare la nostra specificità entro schemi e modelli che non ci appartengono, ma a partire da ciò che siamo. Solitaria e indipendente, sempre, anche suo malgrado, ai margini della comunità scientifica, la «sintonia con l'organismo» fu la sua chiave di accesso alla conoscenza.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de médecine 1983 avec la motivation : «Pour sa découverte des génies mobiles»

«Quand je travaillais sur les chromosomes, je n’étais en dehors, j’étais là. Je faisais partie du système». Chercheuse passionnée, Barbara McClintock fut l’une des figures les plus brillantes et controversées de la biologie du siècle dernier. Elle poursuivit avec acharnement ses idées contre tous les obstacles et conventions et, avec ses thèmes complexes, elle fut très en avance sur son temps : c’est pourquoi le Prix Nobel de Médecine lui fut décerné seulement trente ans après sa découverte révolutionnaire de génétique cellulaire.

Elle est née le 16 juin 1902 à Hartford (Connecticut). Sa famille, bien que de modestes conditions économiques, lui accorda une grande autonomie et accepta ses intérêts intellectuels, bien que la mère, descendante des puritains de Mayflower, les premiers Pères pèlerins arrivés en Amérique d’Angleterre en 1620 sur le navire mythique portant ce nom se montrât initialement préoccupée par ses ambitions "peu féminines” craignant qu’ils ne compromettent un bon mariage. Après la Première Guerre mondiale, Barbara a étudié la cytologie, la génétique et la zoologie au Cornell’s College of Agricolture à Ithaca, dans l’État de New York, en approfondissant la génétique végétale, et en particulier l’étude des chromosomes du maïs, ce qui lui permettrait d’obtenir des résultats importants. En 1925, elle obtient son diplôme avec une thèse de botanique et en 1927 elle obtient un poste de professeur à l’université d’Ithaca, où elle met au point une technique de coloration permettant de rendre visibles les différents chromosomes et de les utiliser pour des études cytogénétiques. De 1929 à 1931, elle fournit, avec neuf publications (la dernière avec Harriet Creighton, une de ses étudiantes), la preuve définitive que les gènes unités héréditaires des organismes vivants sont contenus dans les chromosomes : elle avait découvert que l’échange d’informations génétiques peut s’accompagner d’un échange de fragments de chromosomes.

Les résultats ont été présentés au VIe Congrès international de génétique qui s’est tenu à Ithaca en 1932 et ont reçu une grande reconnaissance. Malgré cela, la scientifique a dû dépendre de bourses pendant de nombreuses années, car même aux États-Unis, les femmes n’avaient aucune chance d’obtenir des postes officiels dans les universités. Son idée de faire carrière et celle de se marier lui étaient complètement indifférentes et elle se consacra exclusivement à la recherche, travaillant dans différents laboratoires, sous-payés et dans des positions précaires. En même temps, elle continua à cultiver et à analyser ses plants de maïs au Cornell’s College of Agriculture, découvrant les "chromosomes en anneau", fragments de chromosomes qui fusionnaient leurs extrémités. Après avoir obtenu un poste de professeur à l’Université du Missouri, elle a travaillé dans l’État de New York au laboratoire de Cold Spring Harbour, considéré comme la Mecque de la génétique, où elle a pu tranquillement se consacrer à ses recherches.

Au cours de cette période, la recherche biologique couvrait d’autres domaines, tels que la génétique bactériologique et moléculaire, rendant prédominante une vision physique des molécules. Les processus de transposition, comme vous les décrivez, ne furent envisagés que beaucoup plus tard, à la fin des années 70, lorsque le monde scientifique fut prêt à accepter la conception du "génome dynamique", formulée par la scientifique. En 1983, l’activité de Barbara McClintock fut couronnée par l’attribution du Prix Nobel de Médecine : elle fut ainsi l’une des rares femmes à recevoir cette reconnaissance grâce à une recherche menée entièrement seule. Elle a ensuite continué à travailler à Cold Spring Harbour et elle est décédée à Long Island (New York) à l’âge de quatre-vingt-dix ans, le 2 septembre 1992. Au cœur de sa méthode de recherche, elle avait un talent extraordinaire dans l’observation au microscope : attentif à chaque détail, elle cherchait à saisir le sens de toute anomalie. Pour elle, il fallait «écouter le matériel», c’est-à-dire l’examiner sans modèles ou images préétablis. Elle racontait qu’au cours de ses recherches, elle était comme si elle se trouvait à l’intérieur de la cellule et pouvait regarder autour d’elle. « Quand je travaillais sur les chromosomes, je n’étais pas en dehors, j’étais là. Je faisais partie du système. J’étais vraiment là avec eux et tout s’agrandissait. Je pouvais même voir leurs parties internes. J’étais étonnée, parce que je me sentais comme si j’étais vraiment là-bas et ceux-là étaient mes amis, une partie de moi».

Barbara McClintock alla cerimonia di premiazione del Premio Nobel per la medicina	Barbara McClintock insieme al 37° presidente degli Stati Uniti d'America, Richard Nixon

Cette modalité d’observation a été définie par Evelyn Fox-Keller, éminente représentante de l’épistémologie féministe «en harmonie avec l’organisme», une manière différente d’étudier la nature que celle pratiquée par les scientifiques. A partir de Bacon, en effet, la science a adopté la métaphore de l’homme désincarné et invisible à lui-même, qui soumet la nature et lui arrache les secrets. Cette image du scientifique en tant que connaisseur impersonnel, qui "déchire le voile au corps de la nature", rappelle le maître du fantasme de domination érotique, où le sujet est toujours en position de contrôle. La description de Barbara McClintock nous rappelle au contraire que l’acte de connaître peut être vécu comme communion et non comme conquête et que le rapport avec son objet d’étude peut être conçu sans annuler notre spécificité dans des schémas et des modèles qui ne nous appartiennent pas, mais à partir de qui nous sommes. Solitaire et indépendante, toujours, même malgré elle, en marge de la communauté scientifique, « l’harmonie avec l’organisme » fut sa clé d’accès à la connaissance.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

McClintock was awarded the Nobel Prize in Medicine in 1983, with the motivation, «For her discovery of genetic transposition». She remains to only woman to have received an unshared Nobel Prize in medicine.

"When I was working on chromosomes, I wasn't outside, I was there. I was part of the system." A passionate researcher, Barbara McClintock was one of the most brilliant and controversial figures in biology of the last century. She tenaciously pursued her ideas against all odds and conventions and, with her complex topics, was far ahead of her time, which is why she was not awarded the Nobel Prize in Medicine until thirty years after her revolutionary discovery of cell genetics.

She was born on June 16, 1902, in Hartford, Connecticut, USA. Her family, although of modest economic circumstances, granted her great autonomy and accepted her intellectual interests, although her mother, a descendant of the Puritans of the Mayflower - the first Pilgrims who came to America from England in 1620 on the famous ship that bore that name - was initially concerned about her "unfeminine" ambitions, fearing that they might jeopardize an eventual good marriage. After World War I, Barbara studied cytology, genetics and zoology at Cornell's College of Agriculture in Ithaca, New York State, delving into plant genetics, and in particular the study of maize (corn) chromosomes, an area in which she would achieve important results. In 1925 she graduated with a degree in Botany, and in 1927 received her PhD. She obtained an appointment as a lecturer at the University of Ithaca, where she developed a staining technique by which it was possible to make the different chromosomes visible, thus being able to use them for cytogenetic studies. From 1929 to 1931 she provided, with nine publications (the last together with Harriet Creighton, one of her students), definitive proof that genes - the hereditary units of living organisms - are contained in chromosomes. She had discovered that the exchange of genetic information can be accompanied by an exchange of fragments of the chromosomes themselves.

The results were presented at the 6th International Congress of Genetics held in Ithaca in 1932 and received great recognition. Nevertheless, the scientist had to depend on fellowships for many years, as even in the United States women had little chance of obtaining official positions at universities. The idea of making a career and the idea of getting married were completely indifferent to her and she devoted herself exclusively to research, working in various laboratories, underpaid and in precarious positions. At the same time, she continued to grow and analyze her corn plants at Cornell's College of Agriculture, discovering so-called "ring chromosomes," fragments of chromosomes that fused their ends together. After obtaining tenure as an adjunct faculty member at the University of Missouri, she was offered a position with the Cold Spring Harbor laboratory in New York, considered the Mecca of genetics, where she could quietly devote herself to her research.

She was elected a member of the National Academy of Sciences and in 1945 became the first female president of the American Society of Genetics. At Cold Spring Harbor she succeeded, along with collaborator Evelyn Witkin, in explaining the phenomenon of so-called “jumping genes”. She was interested in the inherited characteristics of maize, for example the different colors of its kernels. She studied how these characteristics are passed down from generation to generation and linked them to changes in plant chromosomes. She had discovered that the genes responsible for them could be "turned on or off," thus proving the existence of genes with a control function over the activity of other genes, that is, capable of changing properties by "jumping" within a chromosome or between different chromosomes: the phenomenon of "genetic transposition." When she presented this research at a symposium in 1951 she encountered much misunderstanding, as her findings challenged the theories of classical genetics for which genes were the unchanging units of heredity. On the contrary, the scientist argued that an organism's genetic code is not a static matrix that can be read like a book, but rather a flexible and dynamic element, stimulated by its environment.

At that time, biological research involved other areas, such as bacteriological and molecular genetics, making a static view of molecules predominant. Transposition processes, as she described them, were not considered until much later, in the late 1970s, when the scientific world was ready to accept the "dynamic genome" conception formulated by the scientist. In 1983, Barbara McClintock's work was crowned by the award of the Nobel Prize in Medicine. She was thus one of the few women to receive this recognition thanks to research carried out entirely on her own. She later continued to work at Cold Spring Harbor and died on Long Island, New York, at the age of ninety on September 2, 1992. Underlying her research method was an extraordinary talent for microscopic observation. Attentive to every detail, she sought to grasp the significance of any anomaly. For her, it was necessary to "listen to the material," that is, to examine it without pre-established assumptions or images. She recounted that during her research it was as if she was inside the cell and could look around it. «When I was working on chromosomes, I was not outside, I was there. I was part of the system. I was really there with them and everything was magnified. I could even see their insides. I was amazed, because I felt like I was really down there and those were my friends, a part of me».

Barbara McClintock alla cerimonia di premiazione del Premio Nobel per la medicina	Barbara McClintock insieme al 37° presidente degli Stati Uniti d'America, Richard Nixon

This mode of observation has been called by Evelyn Fox-Keller - a leading exponent of feminist epistemology - "attunement to the organism," a different way of studying nature than that practiced by most male scientists. Since Bacon, in fact, science has adopted the metaphor of the disembodied man who is invisible to himself, subduing nature and ripping out its secrets. This image of the scientist as impersonal knower, who "tears the veil from the body of nature," is reminiscent of the master of the erotic domain fantasy, where the subject is always in a position of control. Instead, Barbara McClintock's description reminds us that the act of knowing can be experienced as communion and not as conquest, and that the relationship with one's object of study can be conceived, without annulling our specificity within patterns and models that do not belong to us, but from who we are. Solitary and independent, always, even in spite of herself, on the fringes of the scientific community, "attunement with the organism" was her key to knowledge.

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

Premio Nobel en Medicina 1983 con la motivación: "Por su descubrimiento de los genes móviles".

"Cuando trabajaba en los cromosomas, no estaba fuera, estaba allí. Yo formaba parte del sistema". Investigadora apasionada, Barbara McClintock fue una de las figuras más brillantes y controvertidas de la biología del siglo pasado. Persiguió tenazmente sus ideas contra todos los obstáculos y convenciones y, con sus complejos temas, se adelantó mucho a su tiempo: por eso le concedieron el Premio Nobel en Medicina treinta años después de su revolucionario descubrimiento de la genética celular.

Nació el 16 de junio de 1902 en Hartford, Connecticut (EE.UU.). Su familia, si bien de modesta condición económica, le concedió gran autonomía y aceptó sus intereses intelectuales, aunque su madre, descendiente de los puritanos del Mayflower –los primeros Padres Peregrinos que llegaron a América en 1620 procedentes de Inglaterra en el mítico barco que llevaba ese nombre–, al principio, se mostró preocupada por sus ambiciones "poco femeninas", temiendo que pudieran poner en peligro un hipotético buen matrimonio. Tras la Primera guerra mundial, Barbara estudió citología, genética y zoología en el Cornell’s College of Agricolture de Ithaca, Estado de Nueva York, profundizando sus estudios en genética vegetal, en sobre los cromosomas del maíz, ámbito en el que más tarde obtuvo resultados muy importantes. En 1925 se graduó con una tesis de Botánica y en 1927 obtuvo un contrato como docente en la Universidad de Ithaca, donde realizó la puesta a punto de una técnica de tinción mediante la cual fue posible visualizar los distintos cromosomas que, de este modo, se pudieron utilizar para estudios citogenéticos. Entre 1929 y 1931, con nueve publicaciones (la última junto a Harrie Creighton, una de sus alumnas), proporcionó la prueba definitiva de que los genes –unidades hereditarias de los organismos vivos– se encuentran en los cromosomas: había descubierto que el intercambio de información genética puede ir acompañado de un intercambio de fragmentos de los propios cromosomas.

Los resultados fueron presentados en el VI Congreso Internacional de Genética celebrado en Ithaca en 1932 y obtuvieron un gran reconocimiento. A pesar de ello, esta científica tuvo que depender de las becas durante muchos años, ya que en Estados Unidos las mujeres tampoco tenían ninguna posibilidad de obtener una plaza oficial en las universidades. Completamente indiferente a la idea de hacer carrera y a la del matrimonio, se dedicó exclusivamente a la investigación, trabajando en diversos laboratorios, mal pagada y en puestos precarios. Paralelamente, siguió cultivando y analizando sus plantas de maíz en la Facultad de Agricultura de Cornell, descubriendo los llamados "cromosomas en anillo", fragmentos de cromosomas que fusionan sus extremos. Tras conseguir la plaza de profesora en la Universidad de Missouri, obtuvo un trabajo en el Estado de Nueva York, en el laboratorio de Cold Spring Harbour, considerado la Meca de la genética, donde pudo dedicarse tranquilamente a sus investigaciones.

Fue elegida componente de la Academia Nacional de Ciencias y en 1945 se convirtió en la primera mujer que presidió la Sociedad Americana de Genética. En Cold Spring Harbour, junto con su colaboradora Evelyn Witkin, logró explicar el fenómeno de los llamados genes saltarines. Le interesaban las características hereditarias del maíz, por ejemplo, en los diferentes colores de sus granos; estudió cómo se transmiten estas características de generación en generación y las relacionó con los cambios en los cromosomas de las plantas. En efecto, había descubierto que los genes responsables de dichas características podían "encenderse o apagarse", demostrando así la existencia de genes con una función de control sobre la actividad de otros genes, es decir, capaces de cambiar de propiedades "saltando" dentro de un cromosoma o entre cromosomas diferentes: el fenómeno de la "transposición genética". Cuando presentó esta investigación en un simposio, en 1951, se topó con mucha incomprensión, ya que sus hallazgos cuestionaban las teorías de la genética clásica, para las cuales los genes eran las unidades inmutables de la herencia. Por el contrario, nuestra científica argumentó que el código genético de un organismo no es una matriz estática que pueda leerse como un libro, sino un elemento flexible y dinámico, estimulado por su entorno.

En aquella época, la investigación biológica se centraba en otros ámbitos, como la bacteriología y la genética molecular, por lo que predominaba una visión física de las moléculas. Los procesos de transposición, tal como ella los describía, sólo se tuvieron en cuenta mucho más tarde, a finales de los años Setenta, cuando el mundo científico estaba preparado para aceptar el concepto de "genoma dinámico" formulado por dicha estudiosa. En 1983, el trabajo de Barbara McClintock se vio coronado por la concesión del Premio Nobel en Medicina: fue así una de las pocas mujeres que recibieron este galardón gracias a una investigación realizada íntegramente por ella misma. Tras el Premio Nobel siguió trabajando en Cold Spring Harbour y falleció en Long Island (Nueva York) a la edad de noventa años, el 2 de septiembre de 1992. Bajo su método de investigación se encontraba un extraordinario talento para la observación microscópica: atenta a cada detalle, trataba de captar el significado de cualquier anomalía. Para ella, era necesario "prestar oído al material", es decir, examinarlo sin modelos ni imágenes preconcebidas. Contaba que durante su investigación era como si estuviera dentro de la célula y pudiera observar a su alrededor. "Cuando trabajaba en los cromosomas, no estaba fuera, estaba allí. Yo formaba parte del sistema. Estaba realmente allí con ellos y todo se hacía más grande. Incluso podía ver su interior. Me quedé asombrada, porque me sentía como si realmente estuviera allí abajo y ellos fueran mis amigos, una parte de mí".

Barbara McClintock alla cerimonia di premiazione del Premio Nobel per la medicina	Barbara McClintock insieme al 37° presidente degli Stati Uniti d'America, Richard Nixon

Esta modalidad de observación fue denominada por Evelyn Fox-Keller –una destacada exponente de la epistemología feminista– "sintonía con el organismo", una forma de estudiar la naturaleza distinta de la que practican los científicos. En efecto, desde Bacon, la ciencia ha adoptado la metáfora del hombre desencarnado e invisible para consigo mismo, que somete la naturaleza y le arranca sus secretos. Esta imagen del científico como conocedor impersonal, que "rasga el velo del cuerpo de la naturaleza", recuerda al dueño de la fantasía del dominio erótico, donde el sujeto siempre está en posición de control. La descripción de Barbara McClintock, al contrario, nos recuerda que el acto de conocer puede experimentarse como comunión y no como conquista, y que la relación con el propio objeto de estudio puede concebirse sin anular nuestra especificidad bajo esquemas y modelos que no nos pertenecen, sino partiendo de lo que somos. Solitaria e independiente, siempre, incluso a su pesar, al margen de la comunidad científica, la "sintonía con el organismo" era su clave para acceder al conocimiento.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з медицини 1983 року з мотивацією: "За відкриття мобільних генів".

"Коли я працював над хромосомами, я не був на вулиці, я був там. Я був частиною системи". Пристрасна дослідниця, Барбара МакКлінток була однією з найяскравіших і найсуперечливіших постатей у біології минулого століття. Вона наполегливо переслідувала свої ідеї всупереч усім перешкодам і умовностям і своїми складними темами значно випереджала свій час: саме тому Нобелівська премія з медицини була присуджена їй лише через тридцять років після її революційного відкриття клітинної генетики.

Народилася 16 червня 1902 року в м. Хартфорд, штат Коннектикут (США). Її сім'я, хоч і скромного достатку, надавала їй велику автономію і приймала її інтелектуальні інтереси, хоча її мати, нащадок пуритан з "Мейфлауера" - перших батьків-пілігримів, які прибули до Америки з Англії в 1620 році на міфічному кораблі з такою назвою, - спочатку була стурбована її "нежіночими" амбіціями, побоюючись, що вони можуть поставити під загрозу вдалий шлюб. Після Першої світової війни Барбара вивчала цитологію, генетику та зоологію в Корнельському сільськогосподарському коледжі в Ітаці, штат Нью-Йорк, заглибившись у генетику рослин, зокрема у вивчення хромосом кукурудзи, в якій вона досягне важливих результатів. У 1925 році він захистив дисертацію з ботаніки, а в 1927 році отримав викладацьку посаду в Університеті Ітаки, де розробив техніку фарбування, за допомогою якої можна було зробити видимими різні хромосоми і таким чином використовувати їх для цитогенетичних досліджень. З 1929 по 1931 рік він у дев'яти публікаціях (остання - спільно з Гаррієт Крейтон, однією з його студенток) надав остаточний доказ того, що гени - спадкові одиниці живих організмів - містяться в хромосомах: він відкрив, що обмін генетичною інформацією може супроводжуватися обміном фрагментами хромосом.

Результати були представлені на 6-му Міжнародному генетичному конгресі в Ітаці в 1932 році і отримали велике визнання. Тим не менш, науковець багато років була змушена жити на стипендії, оскільки навіть у США жінки не мали шансів отримати офіційні посади в університетах. Вона була абсолютно байдужа до ідеї кар'єри і заміжжя і присвятила себе виключно науковим дослідженням, працюючи в різних лабораторіях, низькооплачувано і на нестабільних посадах. У той же час вона продовжувала вирощувати та аналізувати свої рослини кукурудзи в Корнельському сільськогосподарському коледжі, відкривши так звані "кільцеві хромосоми" - фрагменти хромосом, які зрослися своїми кінцями. Після призначення на посаду викладача в Університеті Міссурі, вона отримала роботу в штаті Нью-Йорк в лабораторії в Колд Спрінг Харбор, що вважається Меккою генетики, де вона змогла спокійно присвятити себе своїм дослідженням.

Вона була обрана членом Національної академії наук, а в 1945 році стала першою жінкою-президентом Американського генетичного товариства. У Колд Спрінг Харбор їй вдалося разом зі своєю співробітницею Евелін Віткін пояснити феномен так званих стрибаючих генів. Вона цікавилася спадковими характеристиками кукурудзи, наприклад, різним кольором її зерен, вивчала, як ці характеристики передаються з покоління в покоління, і пов'язувала їх зі змінами в хромосомах рослин. Він відкрив, що гени, відповідальні за них, можуть "вмикатися і вимикатися", довівши таким чином існування генів, які виконують контрольну функцію над активністю інших генів, тобто здатні змінювати властивості, "перестрибуючи" в межах хромосоми або між різними хромосомами - явище "генетичної транспозиції".Коли вона представила це дослідження на симпозіумі в 1951 році, вона зустріла багато нерозуміння, оскільки її висновки кидали виклик теоріям класичної генетики, для якої гени були незмінними одиницями спадковості. Навпаки, вона стверджувала, що генетичний код організму - це не статична матриця, яку можна читати як книгу, а гнучкий і динамічний елемент, який стимулюється навколишнім середовищем. У той час біологічні дослідження включали інші галузі, такі як бактеріологія та молекулярна генетика, що робило фізичний погляд на молекули домінуючим. .

Транспозиційні процеси, як вона їх описувала, були розглянуті лише значно пізніше, наприкінці 1970-х років, коли науковий світ був готовий прийняти сформульовану вченою концепцію "динамічного геному". У 1983 році робота Барбари МакКлінток була увінчана присудженням Нобелівської премії з медицини: таким чином, вона стала однією з небагатьох жінок, які отримали це визнання завдяки дослідженням, проведеним повністю самостійно. Вона продовжувала працювати в гавані Колд Спрінг і померла на Лонг-Айленді (штат Нью-Йорк) у віці дев'яноста років 2 вересня 1992 року. В основі її дослідницького методу лежав надзвичайний талант до мікроскопічного спостереження: уважна до кожної деталі, вона намагалася збагнути значення будь-якої аномалії. Для неї необхідно було "слухати матеріал", тобто розглядати його без упереджених моделей чи образів. Вона розповіла, що під час дослідження вона ніби перебувала всередині камери і могла її оглянути. "Коли я працював над хромосомами, я не був на вулиці, я був там. Я був частиною системи. Я дійсно був там з ними, і все стало набагато масштабнішим. Я навіть бачив їхні нутрощі. Я був вражений, тому що відчував, що я дійсно був там і це були мої друзі, частина мене".

Barbara McClintock alla cerimonia di premiazione del Premio Nobel per la medicina	Barbara McClintock insieme al 37° presidente degli Stati Uniti d'America, Richard Nixon

Цей спосіб спостереження був визначений Евелін Фокс-Келлер - провідною представницею феміністичної епістемології - як "співналаштування з організмом", інший спосіб вивчення природи, ніж той, що практикується вченими. З часів Бекона, по суті, наука взяла на озброєння метафору безтілесної людини, невидимої для самої себе, яка підкорює природу і вириває у неї її таємниці. Цей образ вченого як безособового знавця, який "зриває завісу з тіла природи", нагадує майстра еротичної сфери фантазії, де суб'єкт завжди перебуває в позиції контролю. Опис Барбари МакКлінток, з іншого боку, нагадує нам, що акт пізнання може бути пережитий як спілкування, а не як завоювання, і що стосунки з об'єктом свого дослідження можна мислити, не анулюючи нашу специфіку в рамках схем і моделей, які нам не належать, а відштовхуючись від того, чим ми є. Відлюдькувата і незалежна, завжди, навіть всупереч собі, на узбіччі наукової спільноти, "співналаштування з організмом" було її ключем до доступу до знань.

.