Wisława Szymborska
Gabriella Milia

Caori Murata

Premio Nobel per la letteratura 1996. «Una poesia che con ironica precisione permette al contesto storico e biologico di venire alla luce in frammenti di realtà umana».

Wisława Szymborska nasce a Bnin, oggi parte di Kórnik, nei pressi di Poznan il 2 luglio 1923. Nel 1929 si trasferisce con la famiglia a Cracovia dove frequenta il ginnasio e più tardi, tra il 1941 e il 1943, lavora come impiegata alle ferrovie per evitare la deportazione. Pubblica la sua prima poesia nel 1945 sul quotidiano Dziennik Polski e in quell’anno si iscrive alla facoltà di lettere e sociologia, ma interrompe gli studi perché, come lei stessa più tardi spiegò: «Nel 1947 la sociologia diventò mortalmente noiosa; si doveva spiegare tutto con il marxismo. Ho lasciato l’università perché già allora dovevo guadagnarmi da vivere».

Nel 1952 esce il suo primo volumetto di poesie Per questo viviamo e in quello stesso anno entra a far parte del Partito Operaio Unificato Polacco. Nel 1954 esce Domande poste a me stessa. Di queste due prime raccolte Szymborska non ha mai più autorizzato la ristampa. Nel 1957 pubblica Appello allo Yeti, nel quale già mostra di essersi allontanata dall’ideologia comunista anche se la rottura formale arriverà nel 1966, quando per solidarietà con il filosofo Kolakowski, espulso dal Partito, Szymborska ed altri scrittori restituiranno la tessera. Tre anni dopo tiene anonimamente la rubrica Posta Letteraria della rivista Vita Letteraria, in cui esamina manoscritti di aspiranti scrittori e sceglie quali poesie pubblicare. Negli anni Settanta abbandona questo incarico e continua la sua intensa attività di traduttrice dal francese. Nel frattempo insegna, pubblica alcuni libri tradotti dal ceco e dallo slovacco, abbandona l’ostello di via Krupnicza e si trasferisce per la prima volta in un piccolo appartamento tutto suo, “il cassetto”. Quando nel 1983 viene sciolta l’Unione dei letterati polacchi, gli scrittori e le scrittrici continuano a incontrarsi in clandestinità in circoli organizzati da Szymborska e dal filosofo Filipowicz, suo compagno. Nel 1991 le viene assegnato il premio Goethe. Nel 1995 riceverà la laurea honoris causa dell’Università di Poznan e il premio Herder dall’Università di Vienna. I riconoscimenti nel corso degli anni si moltiplicano fino al Nobel nel 1996. Nel 2002 esce Attimo, primo volume di poesie dopo il Premio Nobel e, nel 2003, Filastrocche per bambini grandi, un’insolita raccolta di poesie scherzose illustrate da suoi collage. Seguono nel 2005 Due punti e nel 2009 il volumetto Qui. Il 1º febbraio 2012 Wisława Szymborska muore nel sonno nella sua casa di Cracovia. All’epoca del Nobel, Szymborska in Italia è quasi sconosciuta, anche perché tutta la letteratura polacca non era popolare e la critica italiana accoglie la notizia con una certa diffidenza e perplessità. In pochi anni però, la sua posizione nel panorama culturale italiano cambia completamente e le sue opere vengono tradotte, stampate e ristampate in tutta Europa.

 Wisława Szymborska non ha mai amato parlare di sé e delle sue opere: è schiva, timida, riservata. In occasione del Nobel è costretta a farlo ma lo fa a suo modo, con l’ironia che la contraddistingue. Inizia così il discorso pronunciato il 7 dicembre 1996 all’Accademia Reale di Svezia:

«In un discorso, pare, la prima frase è sempre la più difficile. E dunque l’ho già alle mie spalle... Ma sento che anche le frasi successive saranno difficili, la terza, la sesta, la decima, fino all’ultima, perché devo parlare della poesia. Su questo argomento mi sono pronunciata di rado, quasi mai. E sempre accompagnata dalla convinzione di non farlo nel migliore dei modi…».

Al centro del discorso, Szymborska pone i tre punti fondamentali del suo essere poeta: l’ispirazione, i “non so” e lo stupore. Riguardo all’ispirazione afferma che essa non è una prerogativa dei poeti ma è di tutti gli individui che svolgono un lavoro con passione e con curiosità che non viene mai meno perché ogni volta che risolvono un problema, immediatamente in loro nascono nuovi interrogativi. Così «… il poeta, se è vero poeta, deve ripetere di continuo a se stesso “non so”. Con ogni sua opera cerca di dare una risposta, ma non appena ha finito di scrivere già lo invade il dubbio e comincia a rendersi conto che si tratta d’una risposta provvisoria e del tutto insufficiente…» E proprio dai “non so”, due paroline “brevi ma alate” come lei stessa le definisce, nasce l’ispirazione, dall’incessante ripeterle a se stessi in modo da non adagiarsi sul già noto e non dare nulla per scontato. E infine lo stupore: il mondo, secondo Szymborska, è uno “smisurato teatro” stupefacente «Ma nella definizione “stupefacente” si cela una sorta di tranello logico. Dopotutto ci stupisce ciò che si discosta da una qualche norma nota e generalmente accettata, da una qualche ovvietà a cui siamo abituati. Ebbene, un simile mondo ovvio non esiste affatto. Il nostro stupore esiste per se stesso e non deriva da nessun paragone con alcunché […] nel linguaggio della poesia, in cui ogni parola ha un peso, non c’è più nulla di ordinario e normale.» E la capacità di meravigliarsi, di stupirsi, l’accompagnerà per tutta la vita; anche da anziana, Szymborska avrà sempre lo stupore dei bambini che riescono così a vedere il mondo nella sua interezza. Lo stupore sarà una componente fondamentale della sua poesia. La poesia è allora lo strumento per parlare dello straordinario nell’ordinario.

«Non c’è fine al mio stupore, al mio tacerlo.
Ascolta
come mi batte forte il tuo cuore.»

[Ogni caso, 1972]

Nelle poesie di Wisława Szymborska anche l’ironia ha un ruolo fondamentale e, affiancata a immagini concrete, alleggerisce il testo proprio quando il centro dei suoi versi sembrano essere le grandi domande e il senso dell’esistenza, trasformando la drammaticità in un sorriso. E c’è anche la malinconia che deriva da un lato dalle vicende storiche – ha vissuto il nazismo, il totalitarismo comunista – e dall’altro dalle sofferenze e dalle perdite affrontate nella vita, anche se non traspare disperazione o angoscia. Nelle sue opere, inoltre, non mancano l’attualità e una componente di denuncia per ciò che il mondo si trova a vivere che lei esprime sempre senza retorica, con uno stile semplice e lineare, in versi liberi. In Vietnam (dalla raccolta Uno spasso, 1967), Szymborska va oltre il momento storico per giungere alla condizione della guerra di ogni tempo e luogo. E i dubbi, i “non so”, acquisiscono un valore universale così come l’unica certezza: l’amore della madre per i figli.

«Donna, come ti chiami? – Non lo so.
Quando sei nata, da dove vieni? – Non lo so.
Perché ti sei scavata una tana sotterranea? – Non lo so.
Da quando ti nascondi qui? – Non lo so.
Perché mi hai morso la mano? – Non lo so.
Sai che non ti faremo del male? – Non lo so.
Da che parte stai? – Non lo so.
Ora c’è la guerra, devi scegliere. – Non lo so.
Il tuo villaggio esiste ancora? – Non lo so.
Questi sono i tuoi figli? – Sì.»

Monumento in memoria di Wisława Szymborska, Kórnik.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1996 «Un poème qui, avec une ironie précise, permet au contexte historique et biologique de venir à la lumière en fragments de réalité humaine».

Wisława Szymborska est né à Bnin, aujourd’hui partie de Kórnik, près de Poznan, le 2 juillet 1923. En 1929, elle s’installe avec sa famille à Cracovie où elle fréquente le gymnase et plus tard, entre 1941 et 1943, elle travaille comme employée aux chemins de fer pour éviter la déportation. Elle publie son premier poème en 1945 dans le quotidien Dziennik Polski et cette année-là, elle s’inscrit à la faculté de lettres et de sociologie, mais interrompt ses études car, comme elle l’explique plus tard : «En 1947, la sociologie devint mortellement ennuyeuse; on devait tout expliquer avec le marxisme. J’ai quitté l’université parce que je devais déjà gagner ma vie».

En 1952, elle publie son premier volume de poèmes Pour cela nous vivons et cette même année elle entre dans le Parti ouvrier unifié polonais. En 1954 sort Questions posées à moi-même. De ces deux premières collections, Szymborska n’a plus jamais autorisé la réimpression. En 1957, elle publie Appel au Yéti, dans lequel elle montre déjà qu’elle s’est éloigné de l’idéologie communiste même si la rupture formelle arrivera en 1966, quand par solidarité avec le philosophe Kolakowski, expulsé du Parti, Szymborska et d’autres écrivains rendront la carte. Trois ans plus tard, elle tient anonymement la rubrique Posta Letteraria de la revue Vita Letteraria, dans laquelle elle examine les manuscrits de futurs écrivains et choisit les poèmes à publier. Dans les années 1970, elle abandonne ce poste et poursuit son activité de traductrice française. Entre-temps, elle enseigne, publie des livres traduits du tchèque et du slovaque, elle quitte l’auberge de la rue Krupnicza et s’installe pour la première fois dans son propre petit appartement , "le tiroir". Lorsque l’Union des lettrés polonais est dissoute en 1983, les écrivains continuent à se rencontrer clandestinement dans des cercles organisés par Szymborska et son compagnon, le philosophe Filipowicz. En 1991, elle reçoit le prix Goethe. En 1995, elle reçoit le doctorat honoris causa de l’université de Poznan et le prix Herder de l’université de Vienne. Les prix au fil des ans se multiplient jusqu’au prix Nobel en 1996. En 2002 sort Attimo, premier volume de poèmes après le Prix Nobel et, en 2003, Comptines pour jeunes enfants, un recueil inhabituel de poèmes farcis illustrés par ses collages. Deux points suivent en 2005 et le volume Qui en 2009. Le 1er février 2012, Wisława Szymborska meurt dans son sommeil dans sa maison de Cracovie. À l’époque du Prix Nobel, Szymborska en Italie est presque inconnue, notamment parce que toute la littérature polonaise n’était pas populaire et que la critique italienne accueille la nouvelle avec une certaine méfiance et perplexité. En quelques années, cependant, sa position dans le paysage culturel italien change complètement et ses œuvres sont traduites, imprimées et réimprimées dans toute l’Europe.

Wisława Szymborska n’a jamais aimé parler d’elle-même et de ses œuvres: elle est pudique, timide, et réservé. Elle est obligée de le faire à l’occasion du Prix Nobel, mais elle le fait à sa manière, avec l’ironie qui la caractérise. Ainsi commence le discours prononcé le 7 décembre 1996 à l’Académie royale de Suède:

«Dans un discours, il semble, la première phrase est toujours la plus difficile. Et donc je l’ai déjà derrière moi... Mais je sens que même les phrases suivantes seront difficiles, la troisième, la sixième, la dixième, jusqu’à la dernière, parce que je dois parler du poème. Sur ce sujet, je me suis rarement prononcée, presque jamais. Et toujours accompagnée de la conviction de ne pas le faire de la meilleure façon...».

Au centre du discours, Szymborska pose les trois points fondamentaux de son être poète : l’inspiration, les "je ne sais pas" et l’étonnement. Quant à l’inspiration, elle affirme qu’elle n’est pas une prérogative des poètes mais qu’elle est de tous les individus qui accomplissent un travail avec passion et avec curiosité qui ne faiblit jamais car chaque fois qu’ils résolvent un problème, immédiatement de nouvelles interrogations naissent en eux. Ainsi, «... le poète, s’il est vrai poète, doit se répéter "je ne sais pas". Avec chacune de ses œuvres, elle cherche à donner une réponse, mais dès qu’elle a fini d’écrire, elle envahit déjà le doute et commence à se rendre compte qu’il s’agit d’une réponse provisoire et tout à fait insuffisante...» Et justement des "je ne sais pas", deux mots "courts mais ailés" comme elle les définit elle-même, naît l’inspiration, de la répétition incessante à soi-même afin de ne pas se reposer sur le déjà connu et de ne rien prendre pour acquis. Et enfin l’étonnement : le monde, selon Szymborska, est un "théâtre démesuré" étonnant «Mais dans la définition "étonnant" se cache une sorte de piège logique. Après tout, ce qui nous étonne, c’est ce qui s’écarte d’une norme connue et généralement acceptée, d’une certaine évidence à laquelle nous sommes habitués. Or, un tel monde évident n’existe pas du tout. Notre étonnement existe pour elle-même et ne découle d’aucune comparaison avec quoi que ce soit [...] dans le langage de la poésie, où chaque mot a un poids, il n’y a plus rien d’ordinaire et de normal.» Et la capacité de s’émerveiller, l’accompagnera toute sa vie; même en étant âgée, Szymborska aura toujours l’étonnement des enfants qui réussissent ainsi à voir le monde dans sa totalité. L’étonnement sera une composante fondamentale de sa poésie. La poésie est alors l’instrument pour parler de l’extraordinaire dans l’ordinaire.

«Il n’y a pas de fin à mon étonnement, à mon silence.
Écoute
Comme ton cœur bat fort»

[Chaque cas, 1972]

Dans les poèmes de Wisława Szymborska, l’ironie joue également un rôle fondamental et, aux côtés d’images concrètes, elle allège le texte précisément lorsque le centre de ses vers semble être les grandes questions et le sens de l’existence, transformant le drame en un sourire. Et il y a aussi la mélancolie qui dérive d’une part des événements historiques - elle a vécu le nazisme, le totalitarisme communiste - et d’autre part des souffrances et des pertes affrontées dans la vie, même si elle ne transparaît pas de désespoir ou d’angoisse. De plus, dans ses œuvres, l’actualité ne manque pas et une composante de dénonciation pour ce que le monde doit vivre qu’elle exprime toujours sans rhétorique, avec un style simple et linéaire, en vers libres. Au Vietnam (de la collection Un Fun, 1967), Szymborska va au-delà du moment historique pour arriver à la condition de la guerre de tous les temps et de tous les lieux. Et les doutes, les "je ne sais pas", acquièrent une valeur universelle ainsi que la seule certitude: l’amour de la mère pour les enfants.

«Femme, quel est ton nom ? - Je ne sais pas.
Quand es-tu née, d’où viens-tu ? - Je ne sais pas.
Pourquoi as-tu creusé un terrier ? - Je ne sais pas.
Depuis quand tu te caches ici ? - Je ne sais pas.
Pourquoi tu m’as mordu la main ? - Je ne sais pas.
Tu sais qu’on ne te fera pas de mal ? - Je ne sais pas.
De quel côté es-tu ? - Je ne sais pas.
Maintenant, il y a la guerre, vous devez choisir. - Je ne sais pas.
Ton village existe toujours ? - Je ne sais pas.
Ce sont tes enfants ? - Oui.»

Monument à la mémoire de Wisława Szymborska, Kórnik.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

1996 Nobel Prize in Literature Awarded «for poetry that with ironic precision allows historical and biological context to come to light in fragments of human reality».

Wisława Szymborska was born in Prowent (Poland), now part of Kórnik, near Poznan on July 2, 1923. In 1929 she moved with her family to Kraków, where she attended high school and later, between 1941 and 1943, working as a railway clerk, was able to avoid deportation. She published her first poem in 1945 in the newspaper Dziennik Polski and in that year enrolled in the faculty of literature and sociology, but interrupted her studies because, as she later explained, «In 1947 sociology became deadly boring; one had to explain everything with Marxism. I left the university because even then I had to earn a living».

In 1952 her first small volume of poems That’s Why We Are All Alive was published, and in that same year she joined the Polish Unified Workers' Party. In 1954 Questioning Yourself came out. Szymborska refused to ever authorized reprinting of these first two collections. In 1957 she published Calling Out to Yeti, in which she showed that she had already moved away from Communist ideology, although the formal break would come in 1966, when out of solidarity with the philosopher Kolakowski, expelled from the Party, Szymborska and other writers returned their membership cards. Three years later she anonymously wrote a book review column for the journal Życie Literackie [Literary Life], in which she examined manuscripts from aspiring writers and chose which poems to publish. In the 1970s she abandoned that post and continued her intense activity as a translator from French. In addition, she taught, published a few books translated from Czech and Slovak, left the hostel on Krupnicza Street and moved for the first time into a small apartment of her own, which she called "the drawer." When the Union of Polish Literati was dissolved in 1983, writers continued to meet in hiding in circles organized by Szymborska and her close friend, the philosopher and writer Filipowicz. In 1991 she was awarded the Goethe Prize. In 1995 she received an honorary degree from the University of Poznan and the Herder Prize from the University of Vienna. The awards over the years multiplied until the Nobel Prize in 1996. In 2002 Moment, the first volume of poems after the Nobel Prize, was published and, in 2003, Rhymes for Big Kids, an unusual collection of playful poems illustrated by her collages. This was followed in 2005 by Colon and in 2009 by the small volume Here. On February 1, 2012, Wisława Szymborska died in her sleep at her home in Krakow. At the time of the Nobel Prize, Szymborska was almost unknown in Italy, partly because Polish literature in general was not popular, and Italian critics greeted the news with a certain indifference and perplexity. Within a few years, however, her position in the Italian cultural scene changed completely and her works were translated, printed and reprinted throughout Europe.

Wisława Szymborska had never liked to talk about herself and her works - she was shy, timid, and reserved. On the occasion of the Nobel she was required to give a talk, but she did it in her own way, with her trademark irony. Thus, the speech she delivered on December 7, 1996, at the Royal Swedish Academy begins this way:

«They say the first sentence in any speech is always the hardest. Well, that one’s behind me, anyway. But I have a feeling that the sentences to come – the third, the sixth, the tenth, and so on, up to the final line – will be just as hard, since I’m supposed to talk about poetry. I’ve said very little on the subject, next to nothing, in fact. And whenever I have said anything, I’ve always had the sneaking suspicion that I’m not very good at it».

At the center of the discourse, Szymborska placed the three fundamental points of her being a poet: inspiration, "I don't know," and wonder. Regarding inspiration, she states that it is not the prerogative of poets but is the prerogative of all individuals who carry out work with a passion and curiosity that never fails because every time they solve a problem, new questions immediately arise in them. Thus, "Poets, if they’re genuine, must also keep repeating ‘I don’t know.’ Each poem marks an effort to answer this statement, but as soon as the final period hits the page, the poet begins to hesitate, starts to realize that this particular answer was pure makeshift that’s absolutely inadequate to boot…” And it is from the "I don't know" - words she described as "short but winged" - that inspiration is born, from the incessant repeating of them to oneself so as not to rest on the already known and not to take anything for granted. And finally, astonishment. The world, according to Szymborska, is a "boundless theater" and then adds, «But ‘astonishing’ is an epithet concealing a logical trap. We’re astonished, after all, by things that deviate from some well-known and universally acknowledged norm, from an obviousness we’ve grown accustomed to. Now the point is, there is no such obvious world. Our astonishment exists per se and isn’t based on comparison with something else. […] But in the language of poetry, where every word is weighed, nothing is usual or normal». And the ability to wonder, to be amazed, accompanied her throughout her life. Even as an elderly woman, Szymborska continued with the amazement of children who are thus able to see the world in its entirety. Awe is a fundamental component of her poetry. Poetry is then the tool to speak of the extraordinary in the ordinary.

«I can’t stop wondering at it, can’t be silent enough.
Listen,
How quickly your heart is beating in me».

From “Any Case” (1972)

Irony also plays a key role in Wisława Szymborska's poems and, placed side by side with concrete images, it lightens the text, turning drama into a smile, just when the center of her verses seems to be the big questions and the meaning of existence. And there is also the melancholy that stems on the one hand from historical events - she lived through Nazism and Communist totalitarianism - and on the other hand from the suffering and losses she faced in life, although no personal despair or anguish emerges in her work. Her works also do not lack topicality and an element of denunciation of what the world is experiencing, which she always expresses without rhetoric, in a simple, straightforward style, in free verse. In Vietnam (from the collection No End of Fun, 1967), Szymborska goes beyond the historical moment to the condition of warfare in every time and place. And the doubt, the "I don't know," acquires universal value as well as the one certainty - a mother's love for her children.

«Why did you dig that burrow? I don't know.
How long have you been hiding? I don't know.
Why did you bite my finger? I don't know.
Don't you know that we won't hurt you?
I don't know. Whose side are you on? I don't know.
This is war, you've got to choose. I don't know.
Does your village still exist? I don't know.
Are those your children? Yes.»

Monument in memory of Wisława Szymborska, Kórnik.

Traduzione spagnola
Martina Randazzo

Premio Nobel de Literatura 1996 «Una poesía que con precisión irónica deja que el contexto histórico y biológico aparezca en fragmentos de humana realidad».

Wisława Szymborska nació el 2 de julio de 1923 en Bnin, ahora parte de Kórnik, cerca de Poznan. En 1929 ella y su familia se mudaron a Cracovia donde ella fue al colegio y más tarde, entre los años 1941 y 1943, trabajó de ferroviaria para evitar la deportación. En 1945 publicó su primera poesía en el periódico Dziennik Polski y se matriculó en la Facultad de Literatura y Sociología, pero tuvo que abandonar sus estudios porque, como ella misma luego explicó: «en 1947 la sociología se había convertido en algo mortalmente aburrido; todo tenía que explicarse por medio del marxismo. Abandoné la universidad porque ya entonces tenía que ganarme la vida».

IEn 1952 salió su primer pequeño volumen de poesías, Dlatego żyjemy (Por eso vivimos), y ese mismo año se unió al Partido Obrero Unificado Polaco. En 1954 vio la luz Pytania zadawane sobie (Preguntas a mí misma). Szymborska nunca más autorizó la reimpresión de estas dos primeras recolecciones. En 1957 publicó Wołanie do Yeti (Llamando al Yeti), donde ya demostraba su distanciamiento de la ideología comunista, aunque el abandono formal se realizó en 1966, cuando por solidaridad con el filósofo Kolakowski, quien había sido expulsado del Partido, Szymborska y otros escritores devolvieron su carné del partido. Tres años después publicó de forma anónima la columna Correo Literario en la revista «Życie Literackie» (Vida Literaria), donde examinaba unos manuscritos de aspirantes a escritores y eligía los que se iban a publicar. En los años setenta abandonó ese trabajo y continuó su intensa actividad de traductora del francés. Mientras tanto dio clases, publicó unos libros traducidos del checo y del eslovaco, abandonó el albergue en la calle Krupnicza y se mudó por primera vez a un pequeño piso de su propriedad, “el cajón”. Cuando en 1983 se deshizo la Unión de Escritores Polacos, los escritores y las escritoras continuaron reuniéndose clandestinamente en círculos coordinados por Szymborska y por el filósofo Filipowicz, su pareja. En 1991 srecibió el premio Goethe. En 1995 fue nombrada honoris causa por la Universidad de Poznan y recibió el premio Herder de la Universidad de Viena. Con los años los reconocimientos se multiplicaron hasta el premio Nobel en 1996. En 2002 se publicó Chwila (Instante, trad. Gerardo Beltrán, Abel A. Murcia; Igitur, Tarragona, 2004), primer volumen de poesías después del premio Nobel y en 2003 Rymowanki dla dużych dzieci (literalmente Rimas para chicos grandes, sin traducción al español), una recolección original de poesías jocosas ilustradas por unos collages suyos. En 2005 salió Dwukropek (Dos puntos, trad. Gerardo Beltrán, Abel A. Murcia; Igitur, Tarragona, 2007) y en 2009 el pequeño volumen Tutaj (Aquí, trad. Gerardo Beltrán y Abel A. Murcia; edición bilingüe, Bartleby, Madrid, 2009). El 1 de febrero 2012 Wisława Szymborska murió mientras dormía en su casa, en Cracovia. Cuando recibió el Nobel, Szymborska era prácticamente desconocida en Italia (y en España donde la primera traducción de su obra tuvo lugar en 1997), porque la literatura polaca no era popular y la crítica italiana recibió la noticia con cierta desconfianza y perplejidad. Con pocos años, sin embargo, su lugar en el panorama cultural italiano cambió totalmente y sus obras fueron traducidas, imprimidas y reimprimidas por toda Europa.

A Wisława Szymborska nunca le gustó hablar de sí misma y de sus obras: ella era recatada, tímida y reservada. Con ocasión del premio Nobel tuvo que hablar en público, pero a su manera, con la auto ironía por la que ella destacaba. Así empieza el discurso pronunciado el 7 de diciembre de 1996 ante la Real Academia de Suecia:

«Se dice que en un discurso lo más difícil es siempre la primera frase… Pues ya la dije… Pero presiento que las que siguen van a ser igualm de difíciles, la tercera, la sexta, la décima, hasta la última, ya que debo hablar sobre poesía. Muy raras veces me he expresado acerca de este tema, casi nunca, y siempre con la convicción de que no lo hago muy bien...».

En el centro del discurso están los tres puntos esenciales del ser poeta para ella: la inspiración, los “no sé” y el asombro. Con respecto de la inspiración, ella sostiene que no es una prerrogativa de los poetas, sino de todos los individuos que trabajan con pasión y con la curiosidad que nunca falta, porque cada vez que ellos solucionan un problema otros interrogativos se originan de inmediato en ellos mismos. Así: «el poeta, si es un verdadero poeta, tiene que repetirse perpetuamente «no sé». Con cada verso intenta responder, pero en el momento en que pone el punto final, le asaltan las dudas y empieza a advertir que su respuesta es temporal y en ningún caso satisfactoria…». Y a partir de “no sé”, dos palabritas “dotadas de alas para su vuelo” como ella misma dice, se origina la inspiración, a partir de la interminable repetición de estas palabras por cada uno a sí mismo para no apoyarse en lo ya conocido y no dar nada por sentado. Y por fin el asombro: para Szymborska el mundo es un “teatro inmenso asombroso” «pero en la expresión asombroso se esconde una trampa lógica. Nos causa asombro lo que sobresale de la norma conocida y comúnmente aceptada, de una obviedad a la cual estamos acostumbrados. Pues bien, un mundo así, obvio, no existe. Nuestro asombro es autónomo y no procede de ninguna comparación de ningún tipo [...] en la lengua de la poesía, donde se pesa cada palabra, ya nada es común.» La capacidad de maravillarse, de asombrarse la acompañaron durante toda su vida; ya anciana, Szymborska admiró siempre a los niños porque pueden ver el mundo en su totalidad. El asombro fue parte fundamental de su poesía. Pues la poesía es el instrumento que sirve para hablar de lo extraordinario en lo ordinario.

«Nie umiem się nadziwić, namilczeć się temu.
Posłuchaj,
jak mi prędko bije twoje serce.»

(Wszelki wypadek, Czytelnik, 1972)

«Mi asombro no tiene límite,
mi silencio tampoco.
Escucha Como late fuerte tu corazón.»

En las poesías de Wisława Szymborska la auto ironía desempeña un papel fundamental y, junto a imágenes concretas, modera el texto precisamente cuando parece que el foco de sus versos son el sentido de existencia y las preguntas importantes, así que el drama se convierte en sonrisa. Se percibe también la melancolía que por un lado se origina de los acontecimientos históricos –vivió el nazismo y el totalitarismo comunista– y por otro lado de las penas y de las pérdidas a las cuales hizo frente en su vida, aunque no transparenten desesperación o aflicción. En sus obras, además, no faltan temas de actualidad y una componente de denuncia contra lo que está pasando en el mundo, algo que ella siempre expresa sin retórica, con un estilo simple y lineal, en verso libre. En Vietnam (en la recolección Sto pociech [ Un encanto]), Szymborska deja atrás el momento histórico para llegar a la condición de la guerra en todos tiempos y en cada lugar. Y las dudas, los “no sé”, adquieren valor universal tal como lo que sólo es cierto: el amor de una madre hacia sus hijos.

«Kobieto, jak się nazywasz? - Nie wiem.
Kiedy się urodziłaś, skąd pochodzisz? - Nie wiem.
Dlaczego wykopałaś sobie norę w ziemi? - Nie wiem.
Odkąd się tu ukrywasz? - Nie wiem.
Czemu ugryzłaś mnie w serdeczny palec? - Nie wiem.
Czy wiesz, że nie zrobimy ci nic złego? - Nie wiem.
Po czyjej jestes stronie? - Nie wiem.
Teraz jest wojna musisz wybrać. - Nie wiem.
Czy twoja wieś jeszcze istnieje? - Nie wiem.
Czy to są twoje dzieci? - Tak.»

«Mujer, ¿cómo te llamas? —No sé.
¿Cuándo naciste, de dónde eres? —No sé.
¿Por qué cavaste esta madriguera? —No sé.
¿Desde cuándo te escondes? —No sé.
¿Por qué me mordiste el dedo cordial? —No sé.
¿Sabes que no te vamos a hacer nada? —No sé.
¿A favor de quién estás? —No sé.
Estamos en guerra, tienes que elegir. —No sé.
¿Existe todavía tu aldea? —No sé.
¿Estos son tus hijos? —Sí.»

Monumento en memoria de Wisława Szymborska, Kórnik.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1996 року. «Поезія, яка з іронічною точністю дозволяє історичному та біологічному контексту висвітлитися у фрагментах людської реальності».

Віслава Шимборська народилася 2 липня 1923 року в Бніні, тепер район Ку́рника, поблизу Познані. У 1929 році вона переїхала з родиною до Кракова, де відвідувала гімназію, а пізніше, між 1941 і 1943 роками, працювала на залізниці, щоб уникнути депортації. Свою першу поезію вона опублікувала в 1945 році в газеті Dziennik Polski і того року вступила на факультет літератури та соціології, але не закінчила навчання, тому що, як вона сама пізніше пояснила: «У 1947 році соціологія стала смертельно нудною; все треба було пояснювати марксизмом. Я покинула університет, бо вже тоді треба було заробляти на життя».

У 1952 році вийшла її перша збірка Ось чому ми живемо (Dlatego żyjemy) і того ж року вона вступила до Польської об’єднаної робітничої партії. У 1954 році вона опублікувала Питання для себе. З цих перших двох збірок Шимборська ніколи не дозволяла перевидання. У 1957 році вона опублікувала Волання до Єті, де вже видно, що вона відійшла від комуністичної ідеології, навіть якщо формальний розрив стався в 1966 році, коли Шимборська та інші письменники повернули партквиток на знак солідарності з філософом Колаковським, виключеним з партії. Через три роки вона анонімно веде рубрику Додаткові лекції (Lektury nadobowiązkowe) в журналі Życie Literacki, у якій вивчає рукописи письменників-початківців і обирає, які вірші опублікувати. У сімдесятих роках залишила цю посаду і продовжила інтенсивну діяльність як перекладач з французької. Тим часом вона викладає, видає кілька книжок, перекладених чеською та словацькою мовами, залишає гуртожиток на вулиці Крупнича та вперше переїжджає у маленьку власну квартиру, «шухляду». Коли Спілку польських письменників було розпущено в 1983 році, письменники продовжували збиратися, переховуючись, у гуртках, організованих Шимборською та її компаньйоном, філософом Філіповичем. У 1991 році вона була нагороджена премією Гете. У 1995 році вона отримає почесний ступінь Познанського університету та Гердерівську премію Віденського університету. Нагороди множилися з роками, до отримання Нобелівської премії в 1996 році. У 2002 році вийшов перший збірник поезій після Нобелівської премії Мить, а в 2003 році — Римованки для дорослих дітей — незвичайна збірка жартівливих віршів, проілюстрованих її колажами. У 2005 році вийшов Двокрапка, а в 2009 році буклет Тут. 1 лютого 2012 року Віслава Шимборська померла уві сні у своєму будинку в Кракові. На час отримання Нобелівської премії Шимборська була майже невідома в Італії ще й тому, що вся польська література не була популярною, а італійська критика сприйняла цю новину з деякою невпевненістю та здивуванням. Однак за кілька років її позиція на італійській культурній сцені повністю змінилася, її твори перекладалися, друкувались і перевидавалися по всій Європі.

Віслава Шимборська ніколи не любила розповідати про себе та свої твори: вона сором'язлива і замкнута. З нагоди вручення Нобелівської премії вона змушена розповідати про себе, але робить це по-своєму, з іронією, яка її вирізняє. Так починається промова, виголошена 7 грудня 1996 року в Королівській академії Швеції:

«У промові, здається, завжди найважче перше речення. І так у мене це вже позаду... Але я відчуваю, що навіть наступні речення будуть важкими, третє, шосте, десяте, аж до останнього, тому що я маю говорити про поезію. На цю тему я рідко, майже ніколи не висловлювався. І мене завжди супроводжує переконання, що я роблю це не найкращим чином...».

У центрі промови Шимборська ставить три фундаментальні моменти: натхнення, її «не знаю» та здивування. Стосовно натхнення вона стверджує, що це прерогатива не поетів, а всіх людей, які виконують роботу з пристрастю та цікавістю, яка завжди присутня, тому що щоразу, коли вони вирішують проблему, у них негайно виникають нові питання. Таким чином «…поет, якщо він справжній поет, повинен постійно повторювати собі «не знаю». Кожним своїм твором він намагається дати відповідь, але як тільки він закінчує писати, його вже охоплює сумнів, і він починає розуміти, що це тимчасова і зовсім недостатня відповідь...» І з «не знаю» два «короткі, але крилаті» слова, як вона сама їх визначає, народжується натхнення, з безперервного повторення їх собі, щоб не зупинятися на вже відомому і не сприймайте нічого як належне. І нарешті здивування: світ, за Шимборською, є дивовижним «величезним театром» «Але у визначенні «дивовижний» криється якась логічна пастка. Адже ми дивуємося тому, що відхиляється від якоїсь відомої і загальноприйнятої норми, від якоїсь очевидності, до якої ми звикли. Ну, такого очевидного світу взагалі не існує. Наше здивування існує саме по собі і не походить від жодного порівняння ні з чим [...] у мові поезії, в якій кожне слово має вагу, немає нічого звичайного і нормального». І вміння дивуватися супроводжуватиме її все життя; навіть будучи літньою жінкою, Шимборська завжди буде дивуватися дітям, які таким чином можуть бачити світ у його повноті. Здивування буде основною складовою її поезії. Тоді поезія є інструментом для розмови про надзвичайне у звичайному.

«Нема кінця моєму подиву, моєму мовчанню.
Слухай
як моє серце швидко б'ється«дивовижний».

Wszelki wypadek, 1972

У віршах Віслави Шимборської іронія також відіграє фундаментальну роль і, поєднана з конкретними образами, полегшує текст саме тоді, коли центром її поезій є великі питання та сенс існування, перетворюючи драму на посмішку. І є також меланхолія, яка походить, з одного боку, від історичних подій – вона пережила нацизм, комуністичний тоталітаризм – а з іншого – від страждань і втрат, з якими довелося зіткнутися в житті, однак в її творах не відчуваєш відчаю чи страждання. Крім того, в її творах не бракує злободенності та складової викриття того, що переживає світ, що вона завжди висловлює без риторики, простим і лінійним стилем, у вільному вірші. У В’єтнам (зі збірки Сто потіх, 1967) Шимборська виходить за межі історичного моменту, щоб досягти стану війни в будь-який час і в будь-якому місці. Сумніви, i багато «не знаю» набувають загальнолюдської цінності, а також єдиної певності: любов матері до дітей.

«Жінка, як тебе звати? — Не знаю.
Коли ти народилася, звідки ти? — Не знаю.
Навіщо ти вирила підземне лігво? — Не знаю.
Відколи ти тут ховаєшся? — Не знаю.
Чому ти вкусила мене за руку? — Не знаю.
Ти знаєш, що ми тобі нічого поганого не зробимо? — Не знаю.
На чиєму ти боці? — Не знаю.
Тепер війна, мусиш вибирати. — Не знаю.
А де твоє село? Не спалене? — Не знаю.
Чи то твої діти. — Так.»

Пам'ятник пам'яті Віслави Шимборської, Корник.