Jody Williams
Eleonora de Longis

Caori Murata

Jody Williams ha ricevuto il Premio Nobel per la Pace 1997 ex-aequo con l’International Campaign to Ban Landmines (Icbl)

«per la sua azione a favore della messa al bando e dell’eliminazione delle mine antiuomo. Al momento attuale si valuta che almeno cento milioni di mine antiuomo sono sparse in larghe aree di più di un continente. Si tratta di ordigni tali da menomare e uccidere indiscriminatamente e rappresentano non solo una gravissima minaccia per le popolazioni civili, ma anche un ostacolo allo sviluppo economico e sociale di molti dei Paesi coinvolti. L’Icbl e Jody Williams hanno dato inizio a un processo che nello spazio di pochi anni ha fatto diventare la messa al bando delle mine da utopia, quale era, una prospettiva reale. La Convenzione che sarà firmata a Ottawa nel dicembre di quest'anno [1997 n.d.r.] è in gran parte il risultato del loro importante lavoro. Sono oltre mille le organizzazioni piccole e grandi affiliate nell’Icbl, che formano una rete attraverso la quale è stato possibile esprimere e veicolare una vasta e forte ondata di impegno popolare. Quando i governi di molti Paesi piccoli e medi hanno fatto proprie e portato avanti queste istanze, esse si sono trasformate in un concreto ed efficace progetto di pace. Il Comitato norvegese per il Nobel auspica che il processo che prenderà il via a Ottawa acquisisca un sostegno sempre più ampio. In quanto modello per analoghe esperienze future, si rivelerà decisivo per favorire gli impegni internazionali verso il disarmo e la pace».

Una sintesi efficace della vita e dell’esperienza di Jody Williams la possiamo leggere nella premessa al suo libro autobiografico – My name is Jody Williams: A Vermont Girl's Winding Path to the Nobel Peace Prize – scritta con Eve Ensler, la ben nota autrice dei Monologhi della vagina:

«Jody Williams è molte cose: una ragazza del Vermont, la sorella di un ragazzo disabile, una moglie amorevole, una donna forte piena di impeto e di cattiveria, una grande stratega, una grande organizzatrice, una coraggiosa e instancabile avvocata, una vincitrice del Premio Nobel per la Pace. Per me è, innanzitutto e principalmente, una militante. Che cos’è una militante? Dice il dizionario: “sostenitrice particolarmente attiva ed energica di una causa, specialmente politica”. Nella mia personale accezione della parola – e credo che questo risalti chiaramente in questa ricca autobiografia – è militante chi non può fare a meno di battersi per una causa. Una persona che solitamente non è attratta dal potere o dal denaro o dalla notorietà, ma che quasi perde il lume della ragione di fronte a un’ingiustizia, a una violenza, a un abuso a tal punto da sentirsi costretta a reagire da una sorta di meccanismo morale interiore. Mi sono spesso chiesta in quale momento una persona diventa militante. Siamo nati con il gene della militanza e poi un evento o un episodio casuale lo attiva?».

Come mai di fronte alle iniquità compiute contro le persone amate, alcuni individui reagiscono e altri, invece, subiscono l’ingiustizia? Lo racconta senza retorica, con un linguaggio asciutto e lineare, la stessa Williams nella sua autobiografia.

Nasce a Poultney nel Vermont (Usa) il 9 ottobre 1950, seconda di cinque figli di una famiglia cattolica di sentimenti democratici: la sua infanzia è fortemente segnata dall’educazione religiosa ricevuta e dalle paure – del comunismo, dell’Unione Sovietica – indotte dal clima della guerra fredda. Una precoce sensibilità contro le ingiustizie viene suscitata in lei dalle condizioni del fratello maggiore sordo dalla nascita a causa della rosolia contratta dalla madre in gravidanza. La menomazione del ragazzo, progressivamente aggravatasi perché la situazione di disagio economico e culturale in cui versava la famiglia aveva impedito che fosse trattata adeguatamente, lo aveva reso vittima di abusi e prevaricazioni da parte di insegnanti e coetanei. Terminata la scuola superiore, Jody frequenta a Brattelboro – dove nel frattempo si era trasferita con la famiglia – la School for International Training, dedicandosi poi all’insegnamento dell’inglese e dello spagnolo, che la porterà nella primavera del 1976 in Messico, dove lavorerà per due anni. Sarà per Jody l’inizio di un forte interesse per le relazioni internazionali e, in particolare, per la politica degli Stati Uniti verso i Paesi dell’America centrale. Ritorna dal Messico intenzionata a proiettarsi in una dimensione di respiro “internazionale”, pensando che Washington D.C. avrebbe potuto soddisfare le sue aspirazioni. Decide infatti di stabilirvisi e trova un impiego prima come segretaria di un’agenzia di collocamento, poi come insegnante di inglese in una scuola agraria. Si rende ben presto conto che per realizzare le sue ambizioni ha bisogno di studi più qualificati e programma di iscriversi alla prestigiosa Johns Hopkins School of Advanced International Studies. Nel frattempo, entra casualmente in contatto con il Commettee in Solidarity with El Salvador (Cispes), nel periodo in cui nel Paese centroamericano, teatro di aspre lotte civili, viene ucciso l’arcivescovo Romero, che aveva preso aperta posizione contro la crescente ingerenza degli Stati Uniti. Mentre studia al Sais, Jody, contemporaneamente, si impegna nel Cispes che concentra le proprie attività nell’opposizione al coinvolgimento degli Stati Uniti a El Salvador e negli altri Paesi del Centroamerica, in un’escalation che assomiglia sempre più a quella compiuta nel Vietnam.

All’indomani della laurea alla Johns Hopkins School, Williams risponde a un annuncio per la partecipazione al Nicaragua-Honduras Education Project, al quale lavorerà dal 1984 al 1986. Alla chiusura del progetto, assorbito nell’alveo di un altro piano internazionale, Jody passa oltre cinque anni a El Salvador, occupata nel Medical Aid. Se le notizie della guerra del Vietnam erano state all’epoca la finestra sul mondo per la ragazza del Vermont, il soggiorno a El Salvador cambia il corso della vita di Jody e la immette sulla strada dell’impegno umanitario. Il lavoro in quei luoghi consisteva nell’individuare bambine e bambini che avevano subito una mutilazione per fatti bellici e organizzare il trasferimento loro e di un familiare – per lo più la madre – in ospedali statunitensi dove sarebbero stati curati, raccogliendo anche finanziamenti e donazioni per sovvenzionare il viaggio e la permanenza. All’inizio degli anni Novanta Jody, il cui impegno nella cura dell'infanzia salvadoregna aveva riscosso un ampio apprezzamento nell’ambito delle associazioni umanitarie, viene contattata per allestire con l’organizzazione tedesca Medico International, già sostenitrice di molti dei progetti di Medical Aid, e con la Vietnam Veterans of America Foundation, una campagna di sensibilizzazione dell'opinione pubblica mondiale finalizzata a impedire l'uso delle mine antiuomo. A partire dal 1992 si uniscono all’iniziativa numerose associazioni di personale sanitario, giuriste/i e altre figure professionali e Jody, coordinatrice della campagna, lavorerà indefessamente per diffondere la consapevolezza della peculiarità di un’arma che agisce e produce effetti devastanti ben oltre la fine dei combattimenti e, a differenza delle altre, non “torna a casa” a guerra finita insieme con gli eserciti, ma continua a colpire, uccidere, mutilare i civili, uomini, donne e bambine/i mentre svolgono le loro attività quotidiane. Jody prenderà parte a numerose conferenze e incontri in ogni parte del mondo e presso le organizzazioni internazionali, il Parlamento Europeo, le Nazioni Unite, le organizzazioni per l’unità africana. Scriverà inoltre molti contributi che approfondiscono gli aspetti sociali e le conseguenze economiche della presenza di mine antiuomo in vari Paesi.

Dalla metà degli anni 2000 Jody Williams si è dedicata in particolare alla Women’s Nobel Initiative, fondata da sei vincitrici di Nobel per la Pace: oltre a lei stessa, Shirin Ebadi, Wangari Maathai, Rigoberta Menchú, Mairead Maguire e Betty Williams. È pure a capo della fondazione della Città della Pace in Basilicata, nata dalla volontà di Betty Williams, scomparsa nel 2020; in occasione del suo soggiorno a Potenza si è espressa sulla situazione politica attuale e sulla guerra in Ucraina. In una intervista a Repubblica (24 maggio 2022) ha affermato: «La Fondazione Città della Pace ha accolto dal 2012 a oggi oltre 900 rifugiati che provengono da 30 Paesi. Di questi, più di 350 sono bambini con le loro famiglie e minori stranieri non accompagnati. Secondo il modello dell'accoglienza diffusa, sono ospitati in piccoli centri della Basilicata, garantendo loro un percorso di integrazione che coinvolge le comunità locali in un processo collettivo di crescita. «Cominciamo a cambiare il futuro dalle nostre comunità, insieme ai rifugiati" è lo slogan della Fondazione». Ha anche ricordato il percorso che la portò al Nobel: «Cominciammo con una persona: me. Siamo arrivati a coinvolgere 19 Paesi e organizzazioni, inclusa l'Italia, che attivò una mobilitazione incredibile. Insieme, la società civile, il comitato internazionale Croce rossa e altre organizzazioni abbiamo raggiunto questo obiettivo. Non significa che abbiamo cambiato il mondo, ma abbiamo fatto vedere come questo sia possibile». Ma ― avverte ― dobbiamo prepararci perché il cambiamento climatico e le crisi politiche in corso porteranno certamente una crisi alimentare globale e un flusso migratorio enorme; il suo impegno perciò resta più attivo che mai.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Jody Williams a reçu le Prix Nobel de la Paix 1997 ex aequo avec l’International Campaign to Ban Landmines (ICBL)

«pour son action en faveur de l’interdiction et de l’élimination des mines antipersonnel. Actuellement, on estime qu’au moins cent millions de mines antipersonnel sont disséminées dans de larges zones de plus d’un continent. Ces engins sont de nature à mutiler et à tuer sans discernement et représentent non seulement une menace très grave pour les populations civiles, mais aussi un obstacle au développement économique et social de nombreux pays concernés. L’ICBL et Jody Williams ont initié un processus qui, en l’espace de quelques années, a fait de l’interdiction des mines une utopie telle qu’elle était, une perspective réelle. La Convention qui sera signée à Ottawa en décembre de cette année [1997 n.d.r.] est en grande partie le résultat de leur important travail. Plus d’un millier de petites et grandes organisations affiliées à l’ICBL forment un réseau à travers lequel il a été possible d’exprimer et de véhiculer une vaste et forte vague d’engagement populaire. Quand les gouvernements de nombreux pays petits et moyens ont fait siennes et portées en avant ces instances, elles se sont transformées en un projet concret et efficace de paix. Le Comité Nobel norvégien espère que le processus d’Ottawa sera de plus en plus soutenu. En tant que modèle pour des expériences analogues futures, il se révélera décisif pour favoriser les engagements internationaux vers le désarmement et la paix».

Un résumé efficace de la vie et de l’expérience de Jody Williams peut être lu dans le préambule de son livre autobiographique - My name is Jody Williams : A Vermont Girl’s Winding Path to the Nobel Peace Prize - écrit avec Eve Ensler, la célèbre auteur des Monologues du vagin:

«Jody Williams est: une fille du Vermont, la sœur d’un garçon handicapé, une épouse aimante, une femme forte pleine de fougue et de méchanceté, une grande stratège, une grande organisatrice, une avocate courageuse et infatigable, une lauréate du prix Nobel de la paix. Pour moi, elle est avant tout une militante. Qu’est-ce qu’une militante ? Le dictionnaire dit : "partisane particulièrement active et énergique d’une cause, spécialement politique". Dans mon sens personnel de la parole - et je crois que cela ressort clairement dans cette riche autobiographie - est militant celui qui ne peut s’empêcher de se battre pour une cause. Une personne qui n’est généralement pas attirée par le pouvoir ou l’argent ou la notoriété, mais qui perd presque la lumière de la raison face à une injustice, à une violence, à un abus au point de se sentir obligée de réagir par une sorte de mécanisme moral intérieur. Je me suis souvent demandé à quel moment une personne devient militante. Nous sommes nés avec le gène du militantisme et puis un événement ou un épisode aléatoire l’active?».

Comment se fait-il que face aux iniquités commises contre les personnes aimées, certains individus réagissent et d’autres, au contraire, subissent l’injustice? ElleIl le raconte sans rhétorique, avec un langage sec et linéaire, Williams elle-même dans son autobiographie.

Elle naît à Poultney dans le Vermont (USA) le 9 octobre 1950, deuxième d’une famille catholique de sentiments démocratiques : son enfance est fortement marquée par l’éducation religieuse reçue et par les peurs - du communisme, de l’Union soviétique - induites par le climat de la guerre froide. Une sensibilité précoce contre les injustices est suscitée en elle par l’état du frère aîné sourd de naissance à cause de la rubéole contractée par la mère enceinte. Le handicap du garçon, qui s’est progressivement aggravé parce que la situation de malaise économique et culturel dans laquelle se trouvait la famille l’avait empêché d’être traitée de manière adéquate, l’avait rendu victime d’abus et de prévarications de la part d’enseignants et de pairs. Après avoir terminé ses études secondaires, Jody fréquente à Brattelboro - où elle a déménagé avec sa famille - la School for International Training, se consacrant ensuite à l’enseignement de l’anglais et de l’espagnol, qui l’amènera au printemps 1976 au Mexique, où elle travaillera deux ans. Ce sera pour Jody le début d’un vif intérêt pour les relations internationales et, en particulier, pour la politique des États-Unis envers les pays d’Amérique centrale. Elle revient du Mexique avec l’intention de se projeter dans une dimension de souffle "international", en pensant que Washington D.C. aurait pu satisfaire ses aspirations. Elle décide de s’y installer et trouve un emploi d’abord comme secrétaire d’une agence de placement, puis comme professeur d’anglais dans une école agricole. Elle se rend vite compte que pour réaliser ses ambitions, elle a besoin d’études plus qualifiées et d’un programme d’inscription à la prestigieuse Johns Hopkins School of Advanced International Studies. Entre-temps, elle entre accidentellement en contact avec le Commettee in Solidarity with El Salvador (Cispes), au moment où, dans le pays d’Amérique centrale, théâtre de violentes luttes civiles, l’archevêque Romero est tué, qui avait pris ouvertement position contre l’ingérence croissante des États-Unis. Tout en étudiant à Sais, Jody, en même temps, s’engage dans le Cispes qui concentre ses activités dans l’opposition à l’implication des États-Unis au Salvador et dans d’autres pays d’Amérique centrale, dans une escalade qui ressemble de plus en plus à celle du Vietnam.

Au lendemain de son diplôme de la Johns Hopkins School, Williams répond à une annonce de participation au Nicaragua-Honduras Education Project, auquel elle travaillera de 1984 à 1986. À la clôture du projet, absorbé dans le cadre d’un autre plan international, Jody passe plus de cinq ans à El Salvador, occupée dans le Medical Aid. Si les nouvelles de la guerre du Vietnam avaient été à l’époque la fenêtre sur le monde pour la fille du Vermont, le séjour au Salvador change le cours de la vie de Jody et l’engage dans la voie de l’engagement humanitaire. Le travail dans ces lieux consistait à identifier les filles et les garçons qui avaient subi une mutilation pour des faits de guerre et à organiser leur transfert ainsi qu’un membre de la famille - principalement la mère - dans des hôpitaux américains où ils seraient soignés, en collectant également des fonds et des dons pour financer le voyage et le séjour. Au début des années Quatre-vingt-dix, Jody, dont l’engagement dans la garde de l’enfance salvadorienne avait été largement apprécié au sein des associations humanitaires, est contactée pour mettre en place avec l’organisation allemande Medico International, e a déjà soutenu de nombreux projets de Medical Aid, et avec la Vietnam Veterans of America Foundation, une campagne de sensibilisation de l’opinion publique mondiale visant à empêcher l’utilisation des mines antipersonnel. A partir de 1992, de nombreuses associations de personnel de santé, juristes et autres professionnels de la santé et Jody, coordinatrice de la campagne, se joignent à l’initiative, travaillera sans relâche pour sensibiliser à la particularité d’une arme qui agit et produit des effets dévastateurs bien au-delà de la fin des combats et, contrairement aux autres, elle ne "rentre pas chez elle à la guerre finie avec les armées, mais continue à frapper, tuer, mutiler les civils, hommes, femmes et fillettes tout en accomplissant leurs activités quotidiennes. Jody prendra part à de nombreuses conférences et rencontres dans le monde entier et auprès des organisations internationales, le Parlement européen, les Nations Unies, les organisations pour l’unité africaine. Elle écrira également de nombreuses contributions qui approfondissent les aspects sociaux et les conséquences économiques de la présence de mines antipersonnel dans différents pays.

Depuis le milieu des années 2000, Jody Williams se consacre en particulier à la Women’s Nobel Initiative, fondée par six lauréates du prix Nobel de la Paix : Shirin Ebadi, Wangari Maathai, Rigoberta Menchú, Mairead Maguire et Betty Williams. Elle est également à la tête de la fondation de la Cité de la Paix en Basilicate, née de la volonté de Betty Williams, disparue en 2020; à l’occasion de son séjour à Potenza, elle s’est exprimée sur la situation politique actuelle et sur la guerre en Ukraine. Dans une interview à Repubblica (24 mai 2022), elle a déclaré : «La Fondazione Città della Pace a accueilli depuis 2012 plus de 900 réfugiés provenant de 30 pays. Parmi eux, plus de 350 sont des enfants avec leurs familles et des mineurs étrangers non accompagnés. Selon le modèle de l’accueil diffus, ils sont hébergés dans de petits centres de la Basilicate, leur garantissant un parcours d’intégration qui implique les communautés locales dans un processus collectif de croissance. «Nous commençons à changer l’avenir de nos communautés, avec les réfugiés" est le slogan de la Fondation». Elle a également rappelé le chemin qui l’a amenée au Prix Nobel : «Nous avons commencé avec une personne : moi. Nous sommes arrivés à impliquer 19 pays et organisations, dont l’Italie, qui a déclenché une mobilisation incroyable. Ensemble, la société civile, le Comité international de la Croix-Rouge et d’autres organisations ont atteint cet objectif. Cela ne signifie pas que nous avons changé le monde, mais nous avons fait voir comment cela est possible». Mais nous devons nous préparer à ce que le changement climatique et les crises politiques actuelles entraînent certainement une crise alimentaire mondiale et un flux migratoire énorme; son engagement reste donc plus actif que jamais.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Jody Williams was awarded the 1997 Nobel Peace Prize on an equal footing with the International Campaign to Ban Landmines (ICBL)

«for their work to ban and eliminate landmines. At the present time it is estimated that at least one hundred million landmines are scattered over large areas of more than one continent. These devices are such that they maim and kill indiscriminately and pose not only a very serious threat to civilian populations, but also an obstacle to the economic and social development of many of the countries involved. The ICBL and Jody Williams began a process that in the space of a few years has changed banning landmines from a utopia, which it was, to a real prospect. The Convention to be signed in Ottawa in December of this year [1997 ed.] is largely the result of their important work. There are over a thousand small and large organizations affiliated in the ICBL, forming a network through which it has been possible to express and convey a vast and strong wave of popular commitment. When the governments of many small and medium-sized countries have taken up and carried forward these demands, they have been transformed into a concrete and effective peace project. The Norwegian Nobel Committee hopes that the process that will kick off in Ottawa will gain increasingly broad support. As a model for similar future experiences, it will prove decisive in furthering international commitments to disarmament and peace».

An effective summary of Jody Williams' life and experience can be read in the foreword to her autobiographical book - My Name is Jody Williams: A Vermont Girl's Winding Path to the Nobel Peace Prize. The foreword, written by Eve Ensler, the well-known author of The Vagina Monologues, reads:

«Jody Williams is many things: a Vermont girl, the sister of a disabled boy, a loving wife, a strong woman full of impetus and nastiness, a great strategist, a great organizer, a courageous and tireless advocate, a Nobel Peace Prize winner. To me she is, first and foremost, a militant. What is a militant? The dictionary says: ‘a particularly active and energetic advocate of a cause, especially a political one.’ In my personal understanding of the word - and I think this stands out clearly in this rich autobiography - a militant is someone who cannot help but fight for a cause. A person who is usually not attracted to power or money or notoriety, but who almost loses his or her wits when faced with injustice, violence, or abuse to such an extent that he or she feels compelled to react by some sort of inner moral mechanism. I have often wondered at what point a person becomes militant. Are we born with the militancy gene and then a random event or episode activates it?»

Why is it that when faced with injustices done against loved ones, some individuals react and others, instead, submit to the injustice? Williams herself asks this without rhetoric, in dry, straightforward language, in her autobiography.

She was born in Poultney, Vermont, USA, on October 9, 1950, the second of five children in a Catholic family of democratic sentiments. Her childhood was strongly marked by the religious upbringing she received and the fears - of communism, of the Soviet Union - induced by the climate of the Cold War. An early sensitivity against injustice was aroused in her by the condition of her older brother who had been deaf since birth due to rubella contracted by his mother during pregnancy. The boy's impairment, which had progressively worsened because the family's economic and cultural hardships had prevented it from being properly treated, had made him a victim of abuse and bullying by teachers and peers. After finishing high school, Jody attended the School for International Training in Brattleboro, Vermont, where she had meanwhile moved with her family. She then devoted herself to teaching English and Spanish, which would take her in the spring of 1976 to Mexico, where she worked for two years. It became the beginning of a strong interest for Jody in international relations and, in particular, in U.S. policy toward Central American countries. She returned from Mexico intending to project herself into a dimension of "international" scope, thinking that Washington, D.C. could fulfill her aspirations. She decided to settle there and found employment first as a secretary in an employment agency, then as an English teacher in an agricultural school. She soon understood that to realize her ambitions she needed more qualified studies and planned to enroll in the prestigious Johns Hopkins School of Advanced International Studies (SAIS). In the meantime, she accidentally came into contact with the Committee in Solidarity with the People of El Salvador (CISPES) at a time when Archbishop Romero, who had taken an open stand against growing U.S. interference, was killed in the Central American country, the scene of bitter civil strife. While studying at the SAIS, Jody simultaneously became involved in CISPES, which focused its activities on opposing U.S. involvement in El Salvador and other Central American countries in an escalation that increasingly resembled that carried out in Vietnam.

In the aftermath of her graduation from the Johns Hopkins School, Williams responded to an advertisement for participation in the Nicaragua-Honduras Education Project, on which she worked from 1984 to 1986. When the project closed, absorbed into the fold of another international plan, Jody spent more than five years in El Salvador, employed in Medical Aid. If news of the Vietnam War had been the window on the world for the Vermont girl at the time, the stay in El Salvador changed the course of Jody's life and set her on the road to humanitarian engagement. The work there consisted of identifying girls and children who had been mutilated by war-related events and arranging for them and a family member – most often their mother - to be transferred to U.S. hospitals where they would be treated, while also raising funding and donations to subsidize the trip and stay. In the early 1990s, Jody, whose commitment to Salvadoran child care had been widely appreciated in the humanitarian arena, was approached to set up with the German organization Medico International, already a supporter of many of Medical Aid's projects, and the Vietnam Veterans of America Foundation, a worldwide public awareness campaign aimed at preventing the use of landmines. Starting in 1992, numerous associations of medical personnel, lawyers and other professionals joined the initiative, and Jody, coordinator of the campaign, worked tirelessly to spread awareness of the particular nature of a weapon that acts and produces devastating effects well after the end of combat and, unlike the others, does not "come home" at the end of the war along with the armies, but continues to strike, kill, and maim civilians, men, women and children as they go about their daily activities. Jody took part in many conferences and meetings in all parts of the world and at international organizations, the European Parliament, the United Nations, and the Organizations for African Unity. She also wrote many contributions that delve into the social aspects and economic consequences of the presence of landmines in various countries.

Since the mid-2000s Jody Williams has been particularly dedicated to the Women's Nobel Initiative, founded by six Nobel Peace Prize winners: in addition to herself, Shirin Ebadi, Wangari Maathai, Rigoberta Menchú, Mairead Maguire, and Betty Williams. She is also the head of the City of Peace Foundation in Basilicata, established by the will of Betty Williams, who passed away in 2020. During her stay in Potenza she spoke on the current political situation and the war in Ukraine. In an interview with Repubblica (May 24, 2022), she said, "The City of Peace Foundation has welcomed more than 900 refugees from 30 countries since 2012. Of these, more than 350 are children with their families and unaccompanied foreign minors. According to the model of widespread reception, they are hosted in small towns in Basilicata, guaranteeing them a path of integration that involves local communities in a collective process of growth. «Let's start changing the future from our communities, together with refugees' is the slogan of the Foundation.» She also recalled the path that led her to the Nobel - «We started with one person: me. We came to involve 19 countries and organizations, including Italy, which activated an incredible mobilization. Together with civil society, the International Committee Red Cross and other organizations we achieved this goal. It doesn't mean we have changed the world, but we have shown how it is possible.” But, she warns, "we must prepare ourselves because climate change and ongoing political crises will certainly bring a global food crisis and a huge flow of migration». Her commitment therefore remains more active than ever.

Traduzione spagnola
Erika Incatasciato

Jody Williams recibió el Premio Nobel de la Paz en 1997 ex-aequo con la Campaña Internacional para la Prohibición de las Minas Terrestres (International Campaign to Ban Landmines - ICBL):

«[…] por su acción en favor de la prohibición y la eliminación de las minas antipersonas. En la actualidad, se calcula que al menos cien millones de minas antipersonas están diseminadas por amplias zonas de más de un continente. Se trata de artefactos capaces de mutilar y matar indiscriminadamente y representan no solo una amenaza terrible para la población civil, sino también un obstáculo para el desarrollo económico y social de muchos de los países implicados. La ICBL y Jody Williams iniciaron el proceso que en unos pocos años ha hecho que la prohibición de las minas pase de ser una utopía, como era, a una perspectiva real. La convención que se firmóra en Ottawa en diciembre de este año [1997 NDR], en gran medida, es el resultado de su importante labor. Hay más de mil organizaciones pequeñas y grandes afiliadas a la ICBL, que forman una red a través de la cual se ha expresado y trasmitido una vasta y fuerte oleada de compromiso popular. En cuanto los gobiernos de muchos países pequeños y medianos asumieron y llevaron adelante estas solicitudes, se transformaron en un proyecto de paz concreto y eficaz. El Comité Noruego del Nobel espera que el proceso que se iniciara en Ottawa obtenga un apoyo cada vez más amplio. Como modelo para experiencias futuras similares, dicho proyecto, resultará decisivo para impulsar los compromisos internacionales del desarme y la paz. Oslo, 10 de Octubre de 1997».

Un eficaz resumen de la vida y la experiencia de Jody Williams puede leerse en el prólogo de su libro autobiográfico: My Name is Jody Williams: A Vermont Girl’s Winding Path to the Nobel Peace Prize (cuya traducción en español sería Mi nombre es Jody Williams: El Sinuoso camino de una Chica del Vermont hacia el Premio Nobel de la Paz) – escrito con Eve Ensler, la conocida autora de los Monólogos de la vagina:

«Jody Williams es muchas cosas: una chica del Vermont, la hermana de un chico discapacitado, una esposa cariñosa, una mujer fuerte llena de ímpetu y malicia, una gran estratega, una gran organizadora, una valiente e incansable defensora, una ganadora del Premio Nobel de la Paz. Para mí, ante todo, es una militante. ¿Qué es una militante? El diccionario dice: “partidaria particularmente activa y enérgica de una causa, especialmente política”. En mi interpretación personal de la palabra –y creo que esto se destaca claramente en esta rica autobiografía–, una militante es alguien que no puede evitar luchar por una causa. Una persona que no suele sentirse atraída por el poder, el dinero o la notoriedad, sino que casi pierde la cabeza cuando se enfrenta a una injusticia, a una violencia o un abuso hasta que se siente obligada a reaccionar por una especie de mecanismo moral interior. A menudo me he preguntado en qué momento una persona se convierte en militante. ¿Nacemos con el gen de la militancia y luego un suceso o episodio aleatorio lo activa?».

¿Por qué ante las iniquidades cometidas contra los seres queridos, unos reaccionan y otros sufren las injusticias? La propria Williams lo cuenta sin retórica, con un lenguaje seco y directo, en su autobiografía.

Nace en Poultney en el Vermont (EEUU) el 9 de octubre del 1950, la segunda de cinco hermanos en una familia católica de sentimientos demócratas: su infancia está fuertemente marcada por la educación religiosa que recibió y los temores –al comunismo; a la Unión Soviética– inducidos por el clima de la Guerra Fría. Una temprana sensibilidad contra las injusticias se despertó en ella por la condición de su hermano mayor, sordo de nacimiento debido a la rubéola contraída por su madre durante el embarazo. La discapacidad del niño que se había agravado progresivamente porque la situación de penuria económica y cultural de la familia había impedido tratarlo adecuadamente, le había convertido en víctima de abusos y prevaricaciones por parte de profesores y compañeros. Al terminar el bachillerado, Jody atiende en Brattelboro –donde entretanto se había traslado con su familia– la Escuela de Formación Internacional, dedicándose más tarde a la enseñanza de la lengua inglesa y española, que la llevó en México en la primavera de 1976, donde trabajará durante dos años. Para Jody, será el comienzo de un gran interés por las relaciones internacionales y, especialmente, por la política estadounidense hacia los países centroamericanos. Regresa de México con la intención de proyectarse en una dimensión de gusto “internacional”, pensando que Washington DC podría colmar sus aspiraciones. Decide instalarse allí y encuentra trabajo primero como secretaria en una agencia de empleo, luego como profesora de inglés en una escuela agrícola. Pronto se da cuenta de que para realizar sus ambiciones necesita estudios más cualificados y piensa en inscribirse en la prestigiosa School of Advanced International Studies (SAIS, en español Escuela de Estudios Internacionales Avanzados) de la Universidad John Hopkins. Mientras tanto, se pone accidentalmente en contacto con el Comité de solidaridad con El Salvador (ICBL), en un momento en que el arzobispo Romero, que había adoptado una postura abierta contra la creciente injerencia de los Estados Unidos, era asesinado en el país centroamericano, escenario de amargos enfrentamientos civiles. Mientras ella estudiaba en la SAIS, Jody se involucró en el Cispes que centraba sus actividades frente a las implicaciones de los Estados Unidos en El Salvador y en otros países centroamericanos, en una escalada que cada vez más se parecía a la del Vietnam.

Tras graduarse en la John Hopkins, Williams responde a un anuncio para participar en el Proyecto Educación de Nicaragua-Honduras, en el que trabajará de 1984 a 1986. Cuando terminó el Proyecto, absorbida por otro plan internacional, Jody pasó más de cinco años en El Salvador, empleada en la “Ayuda Médica para El Salvador”. Si las noticias de la guerra de Vietnam habían sido una ventana sobre el mundo para la chica del Vermont, su estancia en El Salvador cambió el curso de la vida de Jody y la encaminó hacia el compromiso humanitario. El trabajo allí consistía en identificar a niños y niñas que habían sufrido mutilaciones relacionadas con la guerra y organizar su traslado y el de un familiar –principalmente la madre– a hospitales estadounidenses donde recibirían tratamientos, incluso recaudando fondos y donaciones para subvencionar los viajes y las estancias. Al principio de los años Noventa, la organización alemana “Medico Internacional”, que ya apoyaba muchos de los proyectos de la “Ayuda Médica”, y la fundación de los Veteranos de Vietnam contactaron a Jody, cuyo compromiso con la atención de los niños salvadoreños había sido ampliamente aclamado en la comunidad humanitaria, para poner en marcha una campaña de sensibilización de la opinión pública mundial destinada a prevenir el uso de minas antipersonas. Desde 1992, numerosas asociaciones de personal médico, juristas y otro tipo de profesionales se unieron a la iniciativa, y Jody, coordinadora de la campaña, trabajará incansablemente para dar a conocer la peculiaridad de un arma que actúa y produce efectos devastadores mucho después del final de los combates y que, a diferencia de las demás, no “vuelve a casa” al final de la guerra junto con los ejércitos, sino que sigue golpeando, matando, mutilando a civiles, hombres, mujeres, niñas/niños durante sus actividades diarias. Jody participará en numerosas conferencias y reuniones en todo el mundo y en organizaciones internacionales, el Parlamento Europeo, las Naciones Unidas y organizaciones para la unidad africana. También escribirá muchas contribuciones que profundizan los aspectos sociales y las repercusiones económicas de la presencia de minas antipersonas en diversos países.

Desde mediados de los años 2000, Jody Williams se ha dedicado especialmente a la iniciativa de las Mujeres Nobel, fundada por seis ganadoras del Premio Nobel de la Paz, además de ella misma, Shirin Ebadi, Wangari Maathai, Rigoberta Menchú, Mairead Maguire y Betty Williams. También dirige la fundación de la Ciudad de la Paz en Basilicata, establecida por Betty Williams, fallecida en 2020; durante su estancia en Potenza, comentó la situación política actual y la guerra en Ucrania. En una entrevista con el periódico italiano «Republica» (24 de mayo 2022) afirmó que: «Desde 2012, la Fundación de la Ciudad de la Paz ha acogido a más de 900 refugiados llegados de 30 países. De ellos, más de 350 son niños con familias y menores extranjeros no acompañados. Según el programa de acogida extendido, están alojados en pequeños centros de la Basilicata, garantizándoles un camino de integración que implica a las comunidades locales en un proceso colectivo de crecimiento. «Empecemos a cambiar el futuro de nuestras comunidades junto con los refugiados” es el lema de la Fundación». También recordó el camino que la llevó al Premio Nobel «Empezamos con una persona: yo. Llegamos a implicar 19 países y organizaciones, incluída Italia, lo que desencadenó una movilización increíble. Juntos, la sociedad civil, el Comité Internacional de la Cruz Roja y otras organizaciones, conseguimos este objetivo. No significa que hayamos cambiado el mundo, pero hemos demostrado que es posible». Sin embargo –advierte– tenemos que prepararnos ya que el cambio climático y las crisis políticas en curso traerán sin duda una crisis alimentaria mundial y un enorme flujo migratorio; por lo tanto, su compromiso sigue tan activo como siempre. En 2017 firmó el manifiesto Let Catalan Vote a favor del derecho del pueblo catalán a votar sobre su futuro político.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Джоді Вільямс був удостоєний Нобелівської премії миру 1997 року ex-aequo разом з Міжнародною кампанією по забороні протипіхотних мін (Icbl):

«за його діяльність на користь заборони та ліквідації протипіхотних мін". Наразі оцінюється, що щонайменше сто мільйонів протипіхотних мін розкидані на великих територіях більш ніж одного континенту. Ці пристрої калічать і вбивають без розбору і становлять не лише дуже серйозну загрозу цивільному населенню, але й перешкоду для економічного і соціального розвитку багатьох країн, до яких вони застосовуються. Icbl та Джоді Вільямс ініціювали процес, який за кілька років перетворив заборону мін з утопії на реальну перспективу. Конвенція, яка буде підписана в Оттаві в грудні цього року [1997 р.], значною мірою є результатом їхньої важливої роботи. Понад тисяча малих і великих організацій, пов'язаних з ICBL, утворюють мережу, через яку виражається і передається широка і сильна хвиля народної прихильності. Коли уряди багатьох малих і середніх країн підхопили і продовжили ці вимоги, вони трансформувалися в конкретний і ефективний мирний проект. Норвезький Нобелівський комітет сподівається, що процес, який розпочнеться в Оттаві, отримає дедалі ширшу підтримку. Як модель для подібного досвіду в майбутньому, він матиме вирішальне значення для просування міжнародних зобов'язань щодо роззброєння і миру. »

Ефективний підсумок життя та досвіду Джоді Вільямс можна прочитати у передмові до її автобіографічної книги "Мене звуть Джоді Вільямс: звивистий шлях дівчини з Вермонта до Нобелівської премії миру", написаної у співавторстві з Євою Енслер, відомою авторкою "Монологів вагіни":

«Джоді Вільямс - це багато чого: дівчинка з Вермонта, сестра хлопчика-інваліда, любляча дружина, сильна жінка, сповнена пориву і пустощів, великий стратег, чудовий організатор, мужній і невтомний захисник, лауреат Нобелівської премії миру. Для мене вона, в першу чергу, бойовик. Що таке бойовик? У словнику сказано: "особливо активний і енергійний прихильник якої-небудь справи, особливо політичної". У моєму особистому розумінні цього слова - і я думаю, що це чітко простежується в цій багатій автобіографії - бойовик - це той, хто не може не боротися за ідею. Людина, яку зазвичай не приваблюють ні влада, ні гроші, ні слава, але яка майже втрачає розум, коли стикається з несправедливістю, насильством, зловживанням до такої міри, що відчуває себе змушеною реагувати якимось внутрішнім моральним механізмом. Я часто задавався питанням, в який момент людина стає войовничою. Чи ми народжуємося з геном войовничості, а потім випадкова подія чи епізод його активує?».

Чому, стикаючись з беззаконнями, вчиненими проти близьких, одні реагують, а інші терплять несправедливість? Про це без риторики, сухою і прямою мовою розповідає сама Вільямс у своїй автобіографії.

Народилася 9 жовтня 1950 року в м. Поултні, штат Вермонт (США), другою з п'яти дітей у католицькій родині з демократичними настроями: її дитинство було сильно позначене релігійним вихованням та страхами - перед комунізмом, Радянським Союзом - викликаними атмосферою холодної війни. Рання чутливість до несправедливості була викликана станом її старшого брата, який був глухим від народження через краснуху, перенесену його матір'ю під час вагітності. Порушення здоров'я хлопчика, яке прогресивно погіршувалося через економічні та культурні труднощі сім'ї, що перешкоджали його адекватному лікуванню, зробило його жертвою жорстокого поводження та знущань з боку вчителів та однолітків. Після закінчення середньої школи Джоді навчалася в Школі міжнародної підготовки в Браттельборо, куди вона переїхала з родиною, а потім присвятила себе викладанню англійської та іспанської мов, що навесні 1976 року привело її до Мексики, де вона працювала протягом двох років. Для Джоді це стало початком стійкого інтересу до міжнародних відносин і, зокрема, політики США щодо країн Центральної Америки. Вона повертається з Мексики з наміром проектувати себе в "міжнародному" вимірі, вважаючи, що Вашингтон може задовольнити її прагнення. Вона вирішила оселитися там і влаштувалася спочатку секретарем в агентстві з працевлаштування, потім викладачем англійської мови в сільськогосподарському училищі. Незабаром вона розуміє, що для реалізації своїх амбіцій їй необхідне більш кваліфіковане навчання і планує вступити до престижної Школи передових міжнародних досліджень ім. Джона Хопкінса. У той же час він випадково контактував з Комітетом солідарності з Сальвадором (Cispes) в той час, коли в цій центральноамериканській країні, яка є ареною запеклого громадянського протистояння, було вбито архієпископа Ромеро, який займав відкриту позицію проти посилення втручання США. Навчаючись в Саїсі, Джоді, в той же час, долучилася до організації Cispes, яка зосередила свою діяльність на протидії втручанню США в Сальвадор та інші країни Центральної Америки, ескалації, яка все більше нагадувала в'єтнамську.

Після закінчення Школи Джона Хопкінса Вільямс відгукнулася на оголошення про участь в освітньому проекті Нікарагуа-Гондурас, над яким вона працювала з 1984 по 1986 рік. Коли проект закрився, поглинутий іншим міжнародним планом, Джоді провела більше п'яти років в Сальвадорі, працюючи в організації "Медична допомога". Якщо новини про війну у В'єтнамі були вікном у світ для дівчини з Вермонта в той час, то перебування в Сальвадорі змінило хід життя Джоді і поставило її на шлях гуманітарної роботи. Робота там полягала у виявленні дівчат і дітей, які зазнали каліцтв, пов'язаних з війною, та організації переправлення їх і членів їхніх родин, переважно матері, до лікарень США, де вони проходили лікування, а також у зборі коштів і пожертвувань для субсидування їхньої подорожі та перебування в лікарні. На початку 1990-х років Джоді, чия відданість справі опіки над сальвадорськими дітьми отримала широке визнання в середовищі гуманітарних асоціацій, було запропоновано започаткувати разом з німецькою організацією "Медіко Інтернешнл", яка вже підтримувала багато проектів "Медичної допомоги", та Американською фундацією ветеранів В'єтнаму всесвітню кампанію з інформування громадськості щодо запобігання використанню протипіхотних мін. З 1992 року до ініціативи приєдналися численні асоціації медичних працівників, юристів та інших фахівців, а координатор кампанії Джоді невтомно працюватиме над поширенням інформації про особливу природу зброї, яка діє і спричиняє руйнівні наслідки ще довго після закінчення бойових дій і, на відміну від інших, не "повертається додому" разом з арміями після закінчення війни, а продовжує вражати, вбивати, калічити цивільне населення, чоловіків, жінок і дітей, коли вони займаються своїми повсякденними справами. Джоді візьме участь у багатьох конференціях та зустрічах по всьому світу, а також у міжнародних організаціях, Європейському Парламенті, Організації Об'єднаних Націй, Організації Африканської Єдності. Вона також напише багато статей, які досліджують соціальні аспекти та економічні наслідки присутності наземних мін у різних країнах.

З середини 2000-х років Джоді Вільямс присвятила себе, зокрема, Жіночій Нобелівській ініціативі, заснованій шістьма лауреатами Нобелівської премії миру: окрім неї, Ширін Ебаді, Вангарі Маатаї, Рігоберта Менчу, Майред Магуайр та Бетті Вільямс. Вона також є головою фундації "Місто миру" в Базилікаті, народженої за заповітом Бетті Вільямс, яка відійшла у вічність у 2020 р. Під час перебування в Потенці вона прокоментувала поточну політичну ситуацію та війну в Україні. В інтерв'ю Repubblica (24 травня 2022 року) вона сказала: "Фонд "Місто миру" з 2012 року прийняв понад 900 біженців з 30 країн світу. З них понад 350 - діти з сім'ями та неповнолітні іноземці без супроводу дорослих. Відповідно до моделі широкого прийому, їх приймають у невеликих містечках Базилікати, гарантуючи їм шлях інтеграції, який залучає місцеві громади до колективного процесу зростання. «Почнемо змінювати майбутнє з наших громад, разом з біженцями" - гасло Фонду». Вона також згадала шлях, який привів її до Нобелівської премії: «Ми починали з однієї людини - з мене. Нам вдалося залучити 19 країн та організацій, в тому числі Італію, яка провела неймовірну мобілізацію. Спільними зусиллями громадянського суспільства, Міжнародного Комітету Червоного Хреста та інших організацій ми досягли цієї мети. Це не означає, що ми змінили світ, але ми показали, як це можливо». Але, - попереджає він, - ми повинні підготуватися, оскільки зміна клімату і триваючі політичні кризи неодмінно призведуть до глобальної продовольчої кризи і величезного міграційного потоку; тому його прихильність залишається такою ж активною, як і раніше.