Elfriede Jelinek
Angela Scozzafava

Laura Zernik

Premio Nobel per la letteratura 2004 Per «[…] il flusso melodico di voci e controvoci in romanzi e testi teatrali, che con estremo gusto linguistico rivelano l’assurdità dei cliché sociali e il loro potere […]. «Viennese, ebrea, slava»: così si descrive Elfriede Jelinek in un’intervista attribuendosi un’identità composita, ai margini.

Nata in Stiria nel 1946, si trasferisce presto a Vienna. Il padre, Friedrich, è un chimico ebreo che si era salvato dalle persecuzioni perché impiegato in un’industria bellica; dagli anni Cinquanta soffre di crisi depressive. La madre, Olga Ilone Buchner, di origine rumena, provvede al mantenimento della famiglia. Elfriede, come dichiara nel 2020, vive in un ambiente in cui i ruoli erano capovolti: la madre «era la figura eccezionalmente forte, mentre il padre era il debole». A entrambi genitori rimprovera di averle rubato l’infanzia: il padre non l’ha difesa dalle ambizioni materne, la madre le ha imposto un programma educativo inflessibile. Fin da piccola viene orientata verso una carriera musicale: studia pianoforte, violino, organo, composizione, frequenta il conservatorio di Vienna dove si diploma come organista nel 1971. Non completa gli studi universitari a causa di crisi di agorafobia, disturbo che l’accompagna per tutta la vita. Vive un periodo d’isolamento durante il quale s’immerge nella lettura dei classici, scopre Roland Barthes e coltiva la passione per la scrittura. Comincia a pubblicare poesie e romanzi e si avvicina ai movimenti contestatari del Sessantotto. Nel 1974 aderisce al Partito comunista austriaco dal quale uscirà nel 1991. La sua produzione è molto varia e ricca: spazia da raccolte di poesie (L’ombra di Lisa, 1967) a romanzi, sceneggiature cinematografiche, testi teatrali.

Jelinek è anche traduttrice, autrice di libretti d’opera e di tre Lieder dodecafonici. Numerosi sono i premi che ha ricevuto: tra di essi il premio Heinrich Böll nel 1986, il Georg Büchner nel 1998 e nel 2004 il premio Franz Kafka e il Nobel. Elfriede Jelinek è un’autrice corrosiva, controcorrente. I temi che tratta sono scomodi, lo stile sperimenta forme innovative ed è tagliente come frammenti di vetro. Quando le viene conferito il Nobel molti reagiscono con sconcerto: per citare un solo caso, ma significativo, va ricordato che Knut Ahnlund, membro della Commissione del Nobel, si dimette dall’Accademia in dissenso con questa decisione. Per la stessa Jelinek il premio è inaspettato, è “confusa e imbarazzata”. A causa della sua persistente agorafobia non ritira il premio di persona, ma invia un video in cui legge il suo discorso In disparte. In esso è possibile rintracciare alcuni elementi significativi della sua poetica. La realtà «non si lascia mettere in ordine», è «spettinata», spinge in disparte il poeta, il cui «posto è sempre al di fuori»; l’intellettuale cammina accanto agli altri, ma non sa vivere come loro, il suo sguardo è obliquo: per questo ha la possibilità di superare il «dire» della chiacchiera, del discorso superficiale per approdare al «parlare», che parte dalla superficie delle cose, dalla descrizione della realtà, ma la destruttura, «penetrando fino al nocciolo. Come un verme nella mela». Alle parole Jelinek attribuisce un compito gravoso e un grande potere; la sua scrittura, che lei stessa definisce una «partitura di linguaggio», lavora sulla dimensione acustica, ritmica, è una lunga onda sonora, debitrice alla sua formazione musicale. Amplificazioni, estensioni, aumenti si riconoscono nei suoi testi, i temi si intrecciano secondo una tecnica contrappuntistica, si ha una processione ripetuta e ossessiva di frasi, ricca di graffianti virtuosismi, di citazioni letterarie, di scarti nel registro linguistico, di giochi di parole delle quali distorce il senso. Attraverso questa tecnica, raffinata e dissacratoria, vuole «costringere lo stesso linguaggio […], anche contro la sua volontà, a restituire la verità che sta dietro le cose». Jelinek disseziona la società capitalistica neoliberista per mostrarne la ferocia ed è particolarmente critica verso il suo Paese, amato e odiato. L’Austria vive nell’ipocrisia di una menzogna storica: non ha fatto i conti con la sua storia antisemita, col disprezzo per le minoranze che sono state «cultura batterica» per il nazismo.

Il tema della memoria negata, presente in molte opere, è evidente nel romanzo Gli esclusi in cui segnala l’impunità di tanti nazisti (il padre del protagonista) e la violenza che si perpetua nella società avvelenando anche i giovani che, infatti, la riproducono rabbiosamente. In Burgtheater, un’opera teatrale del 1985, denuncia le complicità col nazismo di alcuni attori attivi e noti anche nel dopoguerra. L’Austria continua a essere un paese chiuso, paternalista, che esclude le donne dagli apici delle produzioni culturali e musicali. Il suo essere femminista («cos’altro dovrebbe essere una donna?») la porta a sviscerare senza pietà il rapporto tra i sessi – e la sessualità – come rapporto di predominio, che si aggiunge alle disuguaglianze sociali. Nel romanzo Le Amanti le due giovani protagoniste, vittime e complici, vedono l’unica possibilità di futuro nel matrimonio e nei figli, e non riescono a liberarsi, a liberare le loro voci, le loro potenzialità. «Se qualcuno ha un destino è un uomo, se qualcuno riceve un destino è una donna». Erika, l’insegnante di pianoforte protagonista del romanzo La Pianista, vive un rapporto morboso e autolesionista con la madre, ambiziosa e inquisitrice. Vive una sessualità voyeuristica, ma quando si illude di poter stabilire un rapporto (amoroso?) con un suo studente, tutto precipita nella violenza: Klemmer, libero dalla disciplina musicale e posto su un piano di parità con la maestra, ora che ha imparato «a conoscere la libertà», rivela la vera natura fallocratica del rapporto tra i sessi esercitando una violenza bruta e primordiale contro la donna. Nel romanzo La voglia, uno dei più discussi, definito pornografico per la sua crudezza, descrive con audaci strategie narrative (tra l’altro, collage di liriche d’amore di grandi autori ottocenteschi) il tema della donna ridotta a oggetto sessuale in qualunque forma di relazione, dalle produzioni pornografiche fino al matrimonio, anche se qui in maniera più nascosta.

Il romanzo è del 1989 ma ancora oggi – come scrive nel 2020 – nella sostanza «si perpetuano i medesimi rapporti di potere». «Danno ai nervi, i testi! Sono faticosi e penetranti», scrive di lei Nicolas Stemann. È vero, è una lettura impegnativa, provocatoria, perturbante, ma necessaria: i suoi personaggi non sollecitano l’identificazione empatica ma la riflessione razionale. Jelinek apre domande inquietanti e urgenti sulla contemporaneità.

«Il narrare è una necessità, a volte urgenza, ma sempre un atto politico»: un martello nelle mani di Elfriede Jelinek.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 2004 Pour «[... ] le flot mélodique de voix et de contre-voix dans les romans et les textes théâtraux, qui révèlent avec un goût linguistique extrême l’absurdité des clichés sociaux et leur pouvoir [...]. «Viennoise, juive, slave» : c’est ce que décrit Elfriede Jelinek dans une interview en s’attribuant une identité composite, en marge.

Née en Styrie en 1946, elle s’installe bientôt à Vienne. Son père, Friedrich, est un chimiste juif qui s’était sauvé des persécutions parce qu’il était employé dans une industrie de guerre; depuis les années 1950, il souffre de crises dépressives. Sa mère, Olga Ilone Buchner, d’origine roumaine, subvient aux besoins de la famille. Elfriede, comme elle le déclare en 2020, vit dans un environnement où les rôles étaient inversés : la mère «était la figure exceptionnellement forte, tandis que le père était le faible». Les deux parents lui reprochent de lui avoir volé son enfance : le père ne l’a pas défendue des ambitions maternelles, la mère lui a imposé un programme éducatif inflexible. Dès son plus jeune âge, elle est orientée vers une carrière musicale : elle étudie le piano, le violon, l’orgue,et la composition et fréquente le conservatoire de Vienne où elle obtient son diplôme d’organiste en 1971. Elle ne termine pas ses études universitaires à cause d’une crise d’agoraphobie qui l’accompagne toute sa vie. Elle vit une période d’isolement au cours de laquelle elle s’immerge dans la lecture des classiques, elle découvre Roland Barthes et cultive la passion pour l’écriture. Elle commence à publier des poèmes et des romans et se rapproche des mouvements contestataires de Soixante-huit. En 1974, elle adhère au Parti communiste autrichien duquel elle sortira en 1991. Sa production est très variée et riche : elle va des recueils de poésie (L’Ombre de Lisa, 1967) aux romans, scénarios cinématographiques, textes théâtraux.

Jelinek est également traductrice, auteur de livrets d’opéra et de trois Lieder dodecafonici. Elle a reçu de nombreux prix, dont le prix Heinrich Böll en 1986, le prix Georg Büchner en 1998 et le prix Franz Kafka et le prix Nobel en 2004. Elfriede Jelinek est une auteur corrosive à contre-courant. Les thèmes qu’elle aborde sont inconfortables, le style expérimente des formes innovantes et il est tranchant comme des éclats de verre. Lorsqu’on lui décerne le prix Nobel, beaucoup réagissent de manière déconcertante : pour ne citer qu’un cas, mais significatif, il faut rappeler que Knut Ahnlund, membre de la Commission du prix Nobel, démissionne de l’Académie en désaccord avec cette décision. Pour Jelinek elle-même, le prix est inattendu, elle est "confuse et embarrassée". En raison de son agoraphobie persistante, elle ne retire pas le prix en personne, mais envoie une vidéo dans laquelle elle lit son discours à l’écart. On peut y retrouver quelques éléments significatifs de sa poétique. La réalité «ne se laisse pas mettre en ordre», c’est « échevelée », pousse à l’écart le poète, dont «la place est toujours à l’extérieur»; l’intellectuel marche à côté des autres, mais ne sait pas vivre comme eux, son regard est oblique : c’est pour cela qu’il a la possibilité de dépasser le «dire» du bavardage, du discours superficiel pour arriver au « parler », qui part de la surface des choses, de la description de la réalité, mais la déstructuration, «en pénétrant jusqu’au noyau. Comme un ver dans une pomme». Jelinek attribue aux mots une lourde tâche et un grand pouvoir; son écriture, qu’elle définit elle-même comme une « partition de langage », travaille sur la dimension acoustique, rythmique, est une longue onde sonore, débiteur de sa formation musicale. Amplifications, extensions, et augmentations sont reconnues dans ses textes, les thèmes sont entrelacés selon une technique de contrepoint, il y a une procession répétée et obsessionnelle de phrases, riche de virtuoses rugissantes, de citations littéraires, de rebuts dans le registre linguistique, de jeux de mots dont elle déforme le sens. A travers cette technique, raffinée et désacralisante, elle veut «contraindre le même langage [...], même contre sa volonté, à restituer la vérité qui est derrière les choses». Jelinek dissèque la société capitaliste néolibérale pour montrer sa férocité et elle est particulièrement critique envers son pays, aimé et haï. L’Autriche vit dans l’hypocrisie d’un mensonge historique : elle n’a pas tenu compte de son histoire antisémite, du mépris pour les minorités qui ont été «culture bactérienne» pour le nazisme.

Le thème de la mémoire niée, présent dans de nombreuses œuvres, il est évident dans le roman Les exclus où elle signale l’impunité de nombreux nazis (le père du protagoniste) et la violence qui se perpétue dans la société en empoisonnant même les jeunes qui, en effet, la reproduisent avec colère. Dans Burgtheater, une pièce de théâtre de 1985, elle dénonce les complicités avec le nazisme de certains acteurs actifs et connus même après la guerre. L’Autriche reste un pays fermé, paternaliste, qui exclut les femmes des sommets des productions culturelles et musicales. Son être féministe (« quoi d’autre devrait-elle être une femme ») l’amène à explorer sans pitié le rapport entre les sexes - et la sexualité - comme rapport de domination, qui s’ajoute aux inégalités sociales. Dans le roman Le Amanti, les deux jeunes protagonistes, victimes et complices, voient l’unique possibilité d’avenir dans le mariage et dans les enfants, et ne parviennent pas à se libérer, à libérer leurs voix, leurs potentialités. «Si quelqu’un a un destin, c’est un homme, si quelqu’un reçoit un destin, c’est une femme». Erika, le professeur de piano protagoniste du roman La Pianista, vit une relation morbide et autodestructrice avec sa mère, ambitieuse et inquisitrice. Elle vit une sexualité voyeuriste, mais quand elle croit pouvoir établir une relation (amoureuse ?) avec un de ses étudiants, tout s’enfonce dans la violence : Klemmer, libéré de la discipline musicale et placé sur un pied d’égalité avec la maîtresse, maintenant qu’il a appris «à connaître la liberté» révèle la véritable nature fallocratique de la relation entre les sexes en exerçant une violence brute et primordiale contre la femme. Dans le roman La Voglia, l’un des plus discutés, défini pornographique pour sa cruauté, elle décrit avec des stratégies narratives audacieuses (entre autres, des collages de lyriques d’amour de grands auteurs du XIXe siècle) le thème de la femme réduite à un objet sexuel dans toute forme de relation, des productions pornographiques jusqu’au mariage, même si c’est ici de manière plus cachée.

Le roman date de 1989 mais encore aujourd’hui - comme elle l’écrit en 2020 - en substance «se perpétuent les mêmes rapports de pouvoir». « Ils donnent aux nerfs, les textes ! Ils sont fatigants et pénétrants», écrit d’elle Nicolas Stemann. C’est vrai, c’est une lecture exigeante, provocante, et perturbante, mais nécessaire : ses personnages ne sollicitent pas l’identification empathique mais la réflexion rationnelle. Jelinek ouvre des questions inquiétantes et urgentes sur la contemporanéité.

«Le récit est une nécessité, parfois urgente, mais toujours un acte politique» : un marteau dans les mains d’Elfriede Jelinek.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

For her "…musical flow of voices and counter-voices in novels and plays that, with extraordinary linguistic zeal, reveal the absurdity of society's clichés and their subjugating power." "Viennese, Jewish, Slavic" - this is how Elfriede Jelinek describes herself in an interview, attributing to herself a composite identity, on the margins.

Born in Styria, Austria in 1946, she soon moved to Vienna. Her father, Friedrich, was a Jewish chemist who had saved himself from persecution because, during the Nazi era, he was employed in a war industry. Beginning in the 1950s, he suffered from bouts of depression. Her mother, Olga Ilone Buchner, of Romanian descent, provided for the family. Elfriede, as she stated in 2020, lived in an environment where roles were reversed. Her mother "was the exceptionally strong figure, while her father was the weak one." She blamed both parents for stealing her childhood - her father did not defend her from her mother's ambitions, and her mother imposed an inflexible educational program on her. From an early age she was oriented toward a musical career. She studied piano, violin, organ, composition, and attended the Vienna Conservatory of Music where she graduated as organist in 1971. She did not complete her university studies because of bouts of agoraphobia, a disorder that has accompanied her throughout her life. She lived through a period of isolation during which she immersed herself in reading the classics, discovering Roland Barthes and cultivating a passion for writing. She began publishing poetry and novels and became involved in the protest movements of 1968. In 1974 she joined the Austrian Communist Party, which she left in 1991. Her output is varied and rich - it ranges from collections of poems (Lisa's Shadow, 1967) to novels, film scripts, and plays.

Jelinek is also a translator, author of opera librettos and three twelve-tone Lieder. She has received numerous awards, including the Heinrich Böll Prize in 1986, the Georg Büchner Prize in 1998, and the Franz Kafka Prize and Nobel Prize in 2004. Elfriede Jelinek is a corrosive, countercultural author. Her themes are uncomfortable, her style experiments with innovative forms and is as sharp as shards of glass. When she was awarded the Nobel Prize many reacted with dismay. To cite just one but significant example, it should be mentioned that Knut Ahnlund, a member of the Nobel Committee, resigned from the Academy in disagreement with this decision. For Jelinek herself, the award was unexpected; she was "confused and embarrassed." Because of her persistent agoraphobia, she did not accept the award in person, but sent a video in which she read her speech Sidelined. It is possible, in the speech, to trace some significant elements of her poetics. Reality "does not let itself be put in order," it is "disheveled," it pushes aside the poet, whose "place is always on the outside." The intellectual walks beside others, but does not know how to live like them, his or her gaze is oblique. That is why he or she has the possibility of overcoming the "restating" of chatter, of superficial discourse, to rather arrive at "speaking," which starts from the surface of things, from the description of reality, but deconstructs it, "penetrating to the core. Like a worm in an apple." Jelinek attributes an onerous task and great power to words. Her writing, which she calls a "language score," works on the acoustic, rhythmic dimension. It is one long sound wave, indebted to her musical training. Amplifications, extensions, augmentations can be recognized in her texts, themes are interwoven according to a contrapuntal technique, there is a repeated and obsessive procession of phrases, full of biting virtuosity, literary quotations, deviations in linguistic register, wordplay in which she distorts the meaning of the words. Through this refined and desecrating technique, she wants to "force language itself [...], even against its will, to restore the truth behind things." Jelinek dissects neoliberal capitalist society to show its ferocity and is particularly critical of her beloved and hated country. Austria lives in the hypocrisy of a historical lie. It has not come to terms with its anti-Semitic history, with its contempt for the minorities who were a "bacterial culture" for Nazism.

The theme of denied memory, present in many of her works, is evident in the novel Die Ausgesperrten [translated into English as Wonderful, Wonderful Times], in which she points out the impunity of so many Nazis (the protagonist's father) and the violence that is perpetuated in society by poisoning even the young, who, rabidly reproduce it. In Burgtheater. Farce with Songs, a 1985 play, she denounces the complicity with Nazism of some active and well-known actors even after the war. Austria continues to be a closed, paternalistic country that excludes women from the pinnacles of cultural and musical productions. Her being a feminist ("what else should a woman be?") leads her to mercilessly eviscerate the relationship between the sexes - and sexuality - as a relationship of dominance, adding to social inequalities. In the novel Die Liebhaberinnen [Women as Lovers], the two young female protagonists, victims and accomplices, see their only chance for a future in marriage and children, and are unable to free themselves, to release their voices or their potential. "If someone has a destiny it is a man, if someone receives a destiny it is a woman." Erika, the protagonist of the novel Die Klavierspielerin [The Piano Teacher], lives a morbid and self-defeating relationship with her ambitious and inquisitive mother. She lives a voyeuristic sexuality, but when she deludes herself into the illusion that she can establish a (loving?) relationship with one of her students, everything plunges into violence. The student, Klemmer, free from musical discipline and placed on an equal footing with the teacher, now that he has learned "to know freedom," reveals the true phallocratic nature of the relationship between the sexes by exerting brute and primal violence against the woman. In the novel Lust, one of her most talked-about novels, labeled pornographic for its rawness, she describes with daring narrative strategies (among other things, collage of love lyrics by great nineteenth-century authors) the theme of woman reduced to a sexual object in any form of relationship, from pornographic productions to marriage, though there in a more covert manner.

The novel is from 1989 but in essence even today - as she writes in 2020 - "the same power relations are perpetuated." "They get on one's nerves, these writings! They are exhausting and penetrating," Nicolas Stemann wrote about her work. True, it is challenging, provocative, disturbing, but necessary reading. Her characters do not solicit empathic identification but rational reflection. Jelinek raises disturbing and urgent questions about the contemporary world.

«Storytelling is a necessity, sometimes urgently, but always a political act». A hammer in Elfriede Jelinek's hands.

Traduzione spagnola
Syd Stapleton

Premio Nobel de Literatura 2004 Por «[...] el flujo melódico de voces y contravoces en novelas y en obras de teatro que, con extremo gusto lingüístico, revelan lo absurdo de los clichés sociales y su poder [...]». «Vienesa, judía, eslava»: así Elfriede Jelinek se describe a sí misma en una entrevista, atribuyéndose una identidad compuesta y al margen.

Nacida en Estiria en 1946, pronto se traslada a Viena. Su padre, Friedrich, era un químico judío que se había salvado de la persecución porque estaba empleado en una industria bélica; desde los años cincuenta sufría de crisis de depresión. Su madre, Olga Ilone Buchner, de origen rumano, era quien mantenía a la familia. Elfriede, como afirma en 2020, vivió en un entorno en el que los papeles estaban invertidos: su madre «era la figura excepcionalmente fuerte, en cambio su padre era el débil». A ambos padres les reprocha haberle robado su infancia: su padre no la protegió de las ambiciones de su madre y esta última le impuso un programa educativo inflexible. Desde muy joven la orientaron hacia una carrera musical: estudió piano, violín, órgano, composición y asistió al Conservatorio de Viena donde se graduó como organista en 1971. No completó sus estudios universitarios a causa de su agorafobia, un trastorno que la acompañó durante toda su vida. Vivió un periodo de aislamiento durante el cual se sumergió en la lectura de los clásicos, descubrió a Roland Barthes y cultivó la pasión por la escritura. Comenzó a publicar poemas y novelas y se implicó en los movimientos de protesta de 1968. En 1974 se afilió al Partido Comunista Austriaco que sin embargo abandona en 1991. Su producción es variada y amplia: abarca desde poemarios (como Lisas Schatten, conocido como Las sombras de Lisa de 1967) hasta novelas, guiones cinematográficos y obras de teatro.

Jelinek es también traductora, autora de libretos de ópera y de tres Lieder dodecafónicos. Ha recibido numerosos galardones: entre ellos en 1986 el Premio Heinrich Böll, en 1998 el Premio Georg Büchner y en 2004 el Premio Franz Kafka y el Premio Nobel. Elfriede Jelinek es una autora corrosiva y contracorriente. Los temas que trata son incómodos, el estilo experimenta con formas innovadoras y es afilado como fragmentos de cristal. Muchos reaccionaron con consternación cuando se le concedió el Premio Nobel: por mencionar sólo un caso, pero significativo, Knut Ahnlund, miembro del Comité Nobel, dimitió de la Academia en desacuerdo con esta decisión. Para la misma Jelinek el premio es inesperado y se siente "confusa y avergonzada". Debido a su persistente agorafobia no recoge el premio en persona, sino que envía un vídeo en el que lee su discurso Im Abseits (En mi ausencia) en el cual podemos rastrear algunos elementos significativos de su poética. La realidad «no se deja poner en orden», está «despeinada», aparta al poeta, cuyo «lugar está siempre fuera»; el intelectual camina junto a los demás, pero no sabe vivir como ellos, su mirada es oblicua: pues esto tiene la posibilidad de superar el «decir» de la cháchara, del discurso superficial, para llegar al «hablar» que parte de la superficie de las cosas, de la descripción de la realidad, pero la deconstruye, «penetrando hasta el fondo. Como un gusano en la manzana». Jelinek atribuye una pesada tarea y un gran poder a las palabras; su escritura, que ella denomina una «partitura del lenguaje», trabaja en la dimensión acústica, rítmica, es una larga onda sonora, deudora de su formación musical. En sus textos se reconocen amplificaciones, extensiones, aumentos y los temas se entrecruzan según una técnica contrapuntística; se verifica una procesión repetida y obsesiva de las frases, llenas de virtuosismos mordaces, citas literarias, desviaciones en el registro lingüístico y juegos de palabras que distorsionan el sentido. Mediante esta técnica depurada y profanadora quiere «obligar al propio lenguaje [...], incluso contra su voluntad, a restablecer la verdad que hay detrás de las cosas». Jelinek disecciona la sociedad capitalista neoliberal para mostrar su ferocidad y se muestra muy crítica con su país, tanto amado como odiado. Austria vive en la hipocresía de una mentira histórica: no ha respondido de su historia antisemita y su desprecio por las minorías que fueron una «cultura bacteriana» para el nazismo.

El tema de la memoria negada, presente en muchas de sus obras, es evidente en la novela Die Ausgesperrten (Los excluidos), en la que señala la impunidad de muchos nazis (su padre es el protagonista) y la violencia que se perpetúa en la sociedad envenenando incluso a los jóvenes, que, de hecho, la reproducen rabiosamente. En Burgtheater, una obra teatral de 1985, denunció la complicidad con el nazismo de algunos actores activos y conocidos incluso después de la guerra. Austria sigue siendo un país cerrado y paternalista que excluye a las mujeres de la cumbre de la producción cultural y musical. Su ser feminista («¿qué otra cosa puede ser una mujer?») la lleva a destripar sin piedad la relación entre los sexos –y la sexualidad– como una relación de dominación que se suma a las desigualdades sociales. En la novela Die liebhaberinnen (Las amantes), las dos jóvenes protagonistas, víctimas y cómplices, ven en el matrimonio y en los hijos la única posibilidad de futuro y son incapaces de liberarse, de dar rienda suelta a su voz y a su potencial. «Si alguien tiene un destino es un hombre, si alguien recibe un destino es una mujer». Erika, la profesora de piano protagonista de la novela Die Klavierspielerin (La pianista) vive una relación morbosa y autodestructiva con su ambiciosa e inquisitiva madre. Vive una sexualidad voyeurista, pero cuando se ilusiona pensando que puede establecer una relación (¿amorosa?) con uno de sus alumnos, todo desciende a la violencia: Klemmer, libre de la disciplina musical y situado en un plano de igualdad con su maestra, ahora que ha aprendido «a conocer la libertad», revela la verdadera naturaleza falocrática de la relación entre los sexos ejerciendo una violencia bruta y primaria contra la mujer. En la novela Lust (Deseo), una de las más polémicas, definida como pornográfica por su crudeza, describe con atrevidas estrategias narrativas (entre otras cosas, collages de líricas de amor de grandes autores del siglo XIX) el tema de la mujer reducida a objeto sexual en cualquier tipo de relación, desde las producciones pornográficas hasta el matrimonio, aunque aquí de forma más disimulada.

Esta novela es de 1989, pero aún hoy –como escribe en 2020– en sustancia «se perpetúan las mismas relaciones de poder». «Los textos te ponen de los nervios. Son agotadores y penetrantes», escribe Nicolas Stemann. Es cierto: se trata de una lectura desafiante, provocadora, inquietante, pero necesaria: sus personajes no provocan una identificación empática, sino una reflexión racional. Jelinek abre inquietantes y urgentes interrogantes sobre la contemporaneidad.

«Contar historias es una necesidad, a veces es una urgencia, pero siempre es un acto político»: un martillo en las manos de Elfriede Jelinek.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 2004 року Для «[...] мелодійний потік голосів і контрголосів у романах і театральних текстах, які з надзвичайним мовним смаком розкривають абсурдність соціальних кліше та їх силу [...]. «Віденка, єврейка, слов’янка»: так описує себе в інтерв’ю Ельфріда Єлінек, приписуючи собі складну ідентичність. 

Народившись у Штирії в 1946 році, вона незабаром переїхала до Відня. Її батько, Фрідріх, був єврейським хіміком, який врятувався від переслідувань, оскільки працював у військовій промисловості; з 1950-х років страждав від депресивних кризів. Утримання сім'ї забезпечує мати Ольга Ілоне Бюхнер румунського походження. Ельфріда, як вона заявила в 2020 році, живе в середовищі, де ролі помінялися: мати «була виключно сильною фігурою, а батько — слабкою». Вона звинувачує обох батьків у тому, що вони вкрали її дитинство: батько не захистив її від материнських амбіцій, мати нав'язала їй безкомпромісну програму виховання. З ранніх років вона була орієнтована на музичну кар’єру: вивчала фортепіано, скрипку, орган, композицію, відвідувала Віденську консерваторію, де закінчила органістку в 1971 році. Вона не завершила навчання в університеті через кризу агорафобії, розлад, який супроводжує її все життя. Вона переживає період ізоляції, під час якого вона занурюється в читання класики, відкриває для себе Ролана Барта та плекає пристрасть до письма. Починає публікувати вірші та романи та наближається до протестних рухів 68-го. У 1974 році вона вступила в Комуністичну партію Австрії, з якої вийшла в 1991 році. Її творчість дуже різноманітна і багата: від збірок віршів (Lisas Schatten, 1967) до романів, кіносценаріїв, п’єс.

Єлінек також є перекладачем, автором оперних лібрето та трьох дванадцятитонових Lieder пісень. Вона отримала численні премії: серед них премія Генріха Бьолля в 1986 році, премія Георга Бюхнера в 1998 році, а в 2004 році премія Франца Кафки та Нобелівська премія. Ельфріда Єлінек — їдкий, ексцентричний автор. Теми, які вона опрацьовує, незручні, стиль експериментує з інноваційними формами і є різким, як осколки скла. Коли їй присуджують Нобелівську премію, багато хто реагує з подивом: якщо згадати лише один випадок, але знаменний, то варто згадати, що Кнут Анлунд, член Нобелівської комісії, який залишає членство в Академії на знак незгоди з цим рішенням. Для самої Єлінек приз несподіваний, вона «збентежена і зніяковіла». Через стійку агорафобію вона не забирає приз особисто, а надсилає відео, на якому читає свою промову в кулуарах. У ньому можна простежити деякі суттєві елементи її поетики. Реальність «не дає себе привести в порядок», вона «розпатлана», відсуває поета, чиє "місце завжди поза межами"; інтелектуал крокує поруч з іншими, але не вміє жити, як вони, його погляд косий: з цієї причини він має можливість подолати «говоріння» балаканини, щоб дійти до «говоріння», яке починається з поверхні речей, з опису реальності, але деконструює її, «проникаючи до серцевини. Як хробак у яблуці». Словам Єлінек приписує важке завдання і велику силу; її письмо, яке вона сама визначає як «мовну партитуру», працює на акустичному, ритмічному вимірі, це довга звукова хвиля, завдячена її музичній підготовці. У її текстах впізнаються підсилення, розширення, посилення, теми переплітаються за технікою контрапункту, є повторювана і нав’язлива хода фраз, сповнених уїдливої ​​віртуозності, літературних цитат, прогалин у мовному регістрі, каламбурів, зміст яких вона спотворює. За допомогою цієї вишуканої та профанаційної техніки вона хоче «змусити саму мову […], навіть проти її волі, відновити правду, яка лежить за речами». Єлінек аналізує неоліберальне капіталістичне суспільство, щоб показати його жорстокість, і особливо критично ставиться до своєї улюбленої та ненависної країни. Австрія живе в лицемірстві історичної брехні: вона не змирилася зі своєю антисемітською історією, з презирством до меншин, які для нацизму були «бактеріальною культурою».

Тема позбавленої пам'яті, присутня в багатьох творах, є очевидною в романі Die Ausgesperrten (За дверима), в якому вона вказує на безкарність багатьох нацистів (батько головного героя) і насильство, яке продовжується в суспільстві, отруюючи навіть молодих людей, які, по суті, гнівно відтворюють його. У Burgtheater (Міський театр), п'єса 1985 року, вона засуджує співучасть із нацизмом деяких акторів, відомих навіть після війни. Австрія продовжує залишатися закритою патерналістською країною, яка виключає жінок з висот культурного та музичного виробництва. Її феміністична позиція («якою ще повинна бути жінка?») спонукає її до безжального аналізу стосунків між статями — і сексуальності — як стосунків домінування, які посилюють соціальну нерівність. У романі Die Liebhaberinnen (Коханки) дві молоді героїні, жертви та спільники, вони бачать єдине можливе майбутнє в шлюбі та дітях, і не можуть відчути себе вільними, вивільнити свій голос, свій потенціал. «Якщо в когось є доля, то це у чоловіка, якщо хтось отримує долю, то це жінка». Еріка, вчителька фортепіано, яка є головною героїнею роману Die Klavierspielerin (Піаністка), живе в хворобливих і принизливих стосунках зі своєю амбітною та допитливою мамою. Вона живе вуаєристською сексуальністю, але коли вона вводить себе в оману, що може встановити стосунки (любовні?) з одним із своїх учнів, усе перетворюється на насильство: Клеммер, вільний від музичної дисципліни та поставлений нарівні з вчителькою, тепер, коли він навчився «пізнати свободу», розкриває справжню фалократичну природу стосунків між статями, застосовуючи жорстоке та первісне насильство проти жінки. У романі Lust (Хіть), одному з найбільш обговорюваних, визначеному як порнографічний через його грубість, письменниця описує за допомогою сміливих наративних стратегій (між іншим, колаж із любовної лірики великих авторів дев’ятнадцятого століття) тему жінки, зведеної до сексуального об’єкта в будь-якій формі стосунків, від порнографічної продукції до шлюбу (хоча тут і в більш прихованій формі).

Роман написаний у 1989 році, але й сьогодні, як він писав у 2020 році, по суті «зберігаються ті самі відносини влади між статями». «Вони діють тобі на нерви, тексти!» Вони виснажливі та пронизливі», – пише про неї Ніколас Стеманн. Це справді складне, провокаційне, тривожне, але необхідне читання: її герої вимагають не емпатичного ототожнення, а раціонального осмислення. Єлінек відкриває хвилюючі й нагальні питання про сучасність.

«Розповідь — це необхідність, інколи термінова потреба, але завжди політичний акт»: як молоток у руках Ельфріде Єлінек.