Françoise Barré – Sinouss
Irene Cannata e Cinzia Belmonte

Katarzyna Oliwa

Premio Nobel per la Fisiologia e la Medicina nel 2008 congiuntamente a Luc Montagnier per la scoperta del virus dell’immunodeficienza umana (Hiv)

Françoise Barré-Sinoussi nasce a Parigi nel 1947. Da bambina, durante le vacanze in campagna, trascorre intere giornate all’aria aperta osservando la natura: «il più piccolo insetto poteva catturare la mia attenzione per ore», racconta. A scuola, i suoi voti nelle materie scientifiche sono alti e all’università sceglie la facoltà di Scienze. Con l’avvicinarsi della laurea, inizia a prendere in considerazione la carriera di ricercatrice. Per capire se questa potesse essere la sua strada, scrive a laboratori pubblici e privati, proponendosi come volontaria part-time; per molti mesi non riceve risposta finché non viene accettata all'Istituto Pasteur, nel gruppo guidato da Jean-Claude Chermann, che studiava le relazioni tra il cancro nei topi e i cosiddetti “retrovirus”. Si appassiona così tanto alla ricerca che spende tutto il suo tempo in laboratorio, facendo solo brevi apparizioni all’università per dare gli esami. E Chermann, dopo la laurea, le propone di svolgere presso l’Istituto Pasteur il Dottorato di ricerca, che completa rapidamente nel 1974. Dopo una breve esperienza di un anno negli Stati Uniti, torna all’Istituto Pasteur: sarà qui che svolgerà la ricerca che la porterà al Nobel e sarà qui che continuerà a lavorare fino alla pensione, assumendo, dal 1992, la direzione dell’Unità di Biologia dei Retrovirus.

Una scoperta da Nobel - Nel 1982, Françoise Brun-Vézinet, virologo dell’ospedale Bichat di Parigi, si rivolse all’Istituto Pasteur per chiedere aiuto: una nuova malattia si stava diffondendo in tutto il mondo, diventando una vera e propria pandemia. Era stata denominata “Acquired Immune Deficiency Syndrome”: Aids. Già dalla fine degli anni Settanta, si stava registrando un numero crescente di morti tra giovani uomini omosessuali o tossicodipendenti da eroina a causa di diverse patologie: un tumore, il sarcoma di Kaposi, un’improvvisa e inspiegabile polmonite o infezioni che raramente portavano alla morte soggetti non immunodepressi. Nell’82 si erano registrati casi anche tra pazienti affetti da emofilia, una malattia ereditaria del sangue il cui trattamento richiede trasfusioni. Sempre nell’82 si ha anche la prima trasmissione da madre a feto. Le cartelle cliniche dei pazienti indicavano la drastica diminuzione di un particolare tipo di cellula del sangue, il linfocita CD4 (o T4), il “regista” del sistema immunitario: l’organismo non era più in grado di riconoscere e contrastare gli agenti patogeni esterni e il più banale raffreddore poteva essere letale. La causa della perdita dei linfociti non era chiara ma si ipotizzava fosse un retrovirus.

Il direttore dell’Istituto Pasteur, Luc Montagnier, chiese a Françoise Barré-Sinoussi di occuparsi del caso. Così Barré-Sinoussi e il suo team coltivarono i linfociti CD4 estratti dai linfonodi dei pazienti nella fase iniziale della malattia e rilevarono l'attività di un enzima, detto “trascrittasi inversa”, segno diretto della replicazione del retrovirus. Nel giro di pochi mesi isolarono, amplificarono e sequenziarono quello che in seguito sarà chiamato il virus dell'immunodeficienza umana, Hiv, e lo identificarono come causa dell’Aids. Si compresero dunque il funzionamento del virus e l’interazione con i linfociti. Nella prima fase della malattia il virus Hiv era presente nei linfociti senza “esprimersi” e la/il paziente, sebbene positivo e in grado di infettare altri individui, risultava asintomatico. Nella seconda fase il virus iniziava a esprimersi, cioè a replicarsi, distruggendo i linfociti del/la paziente, che manifestava la sindrome da immunodeficienza acquisita, Aids, non riuscendo a contrastare le infezioni e arrivando alla morte. Si comprese che il virus veniva contratto quando il sangue in circolo entrava in contatto con sangue infetto, ad esempio per trasfusione o tramite lo scambio di siringhe o per via sessuale o trasmissione materno-fetale. Questa scoperta portò rapidamente a sviluppare test diagnostici per rilevare la presenza del virus e alla produzione di farmaci antiretrovirali. La combinazione di prevenzione e trattamento ha poi sostanzialmente ridotto la diffusione della malattia e ha trasformato l'Aids da condanna a morte a malattia cronica gestibile.

Francoise e Montagneir che ricevono il premio Nobel

Attivismo - Dalla scoperta alla cura, però, il passaggio non poteva essere immediato. Nel maggio del 1983, non appena i risultati furono pubblicati sulla rivista Science, le persone malate terminali iniziarono a cercare l’aiuto di Françoise Barré-Sinoussi all'Istituto Pasteur o durante i suoi viaggi, chiedendo una cura. Ha dichiarato: «È stato davvero traumatico. Sapevo, come scienziata, che non avremmo avuto un trattamento a breve, perché sappiamo che la scienza ha bisogno di tempo per sviluppare farmaci. Vedere i pazienti morire e aspettarsi così tanto da noi è stato terribile». Françoise Barré-Sinoussi ha dedicato allora la sua carriera a fermare la diffusione dell'Aids. La piena cognizione che sangue ed emoderivati trasmettessero l'Aids avvenne tra molti ritardi: l’opinione pubblica e le politiche sanitarie inizialmente sottovalutarono la malattia, associandola a comportamenti socialmente stigmatizzati, tanto che su alcuni quotidiani nazionali di diversi Paesi si leggevano espressioni come “cancro dei gay”. Françoise Barré-Sinoussi si è impegnata in prima persona per una corretta comunicazione dei rischi connessi alla malattia e per ottenere le adeguate misure di salute pubblica. Mentre le procedure di prevenzione e cura si stavano rendendo disponibili negli Stati Uniti e in Europa, i costi rendevano le terapie inaccessibili per i Paesi poveri e in particolare in Africa era in atto una vera e propria catastrofe sanitaria. La scienziata ha dichiarato: «La mia prima visita in un Paese africano risale al 1985, in occasione di un seminario dell'Organizzazione Mondiale della Sanità (Oms) a Bangui (Repubblica Centrafricana). Questa visita è stata un'esperienza impressionante. Lo shock culturale e le condizioni terribili mi hanno turbato molto e hanno fatto nascere in me il desiderio e l’urgenza di collaborare con Paesi con risorse limitate».

Nel 1986 Françoise Barré-Sinoussi contribuì a organizzare la Conferenza internazionale sull'Aids a Parigi e due anni dopo, insieme ai suoi colleghi, ha formato la Società internazionale per l'Aids, che ha lanciato il progetto "Share" per una chiamata a una mobilitazione collettiva mondiale. L'attivismo non ha interrotto il suo lavoro scientifico e l'Unità di Regolazione delle Infezioni Retrovirali presso l'Istituto Pasteur, che ha diretto, è ancora oggi impegnata nella ricerca di un vaccino o di una cura funzionale. La Francia l'ha fregiata della Legion d'Onore, a più riprese, nel 2006, nel 2009, fino alla nomina a Grand'ufficiale nel 2013. «Come tutti, ho dei momenti nella mia vita in cui sono pessimista. Mi chiedo se continuare... Poi vado a fare un viaggio in Africa o nel Sud-est asiatico e ho un piccolo incontro con persone affette da Hiv, e dimentico il mio umore. Dico: "Va bene, andiamo avanti. Continuiamo. Questa è la vita reale. Non pensare a te stessa”».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de Physiologie et de Médecine en 2008 aux côtés de Luc Montagnier pour la découverte du virus de l’immunodéficience humaine (VIH)

Françoise Barré-Sinoussi est née à Paris en 1947. Enfant, pendant ses vacances à la campagne, elle passe des journées entières en plein air à observer la nature : « le plus petit insecte pouvait attirer mon attention pendant des heures », raconte-t-elle. À l’école, ses notes dans les matières scientifiques sont élevées et à l’université, elle choisit la faculté des sciences. À l’approche de l’obtention du diplôme, elle commence à envisager une carrière de chercheuse. Pour comprendre si cela pouvait être sa voie, elle écrit à des laboratoires publics et privés, se proposant comme volontaire à temps partiel; pendant plusieurs mois elle ne reçoit pas de réponse jusqu’à ce qu’elle soit acceptée à l’Institut Pasteur, dans le groupe dirigé par Jean-Pierre Claude Chermann, qui étudiait les relations entre le cancer chez la souris et les "rétrovirus". Elle se passionne tellement pour la recherche qu’elle passe tout son temps au laboratoire, ne faisant que de brèves apparitions à l’université pour passer les examens. Et Chermann, après l’obtention de son diplôme, lui propose d’effectuer à l’Institut Pasteur le Doctorat de recherche, qu’elle achève rapidement en 1974. Après une brève expérience d’un an aux États-Unis, elle revient à l’Institut Pasteur : c’est ici qu’elle effectuera la recherche qui la mènera au prix Nobel et c’est là qu’elle continuera à travailler jusqu’à sa retraite, en assumant, depuis 1992, la direction de l’Unité de Biologie des Rétrovirus.

Une découverte par Nobel - En 1982, Françoise Brun-Vézinet, virologue de l’hôpital Bichat de Paris, s’adresse à l’Institut Pasteur pour demander de l’aide : une nouvelle maladie se propage dans le monde entier, devenant une véritable pandémie. Elle avait été appelée "Acquired Immune Deficiency Syndrome" : Sida. Depuis la fin des années 70, on enregistre un nombre croissant de décès parmi les jeunes hommes homosexuels ou dépendants à l’héroïne en raison de diverses pathologies : un cancer, le sarcome de Kaposi, une pneumonie soudaine et inexpliquée ou des infections qui entraînent rarement la mort de personnes non immunodéprimées. En 1982, des cas ont également été enregistrés chez des patients atteints d’hémophilie, une maladie héréditaire du sang dont le traitement nécessite des transfusions. En 1982, on a aussi la première transmission de la mère au fœtus. Les dossiers médicaux des patients indiquaient la diminution drastique d’un type particulier de cellule sanguine, le lymphocyte CD4 (ou T4), le "directeur" du système immunitaire : l’organisme n’était plus en mesure de reconnaître et de combattre les agents pathogènes externes et le rhume le plus banal pouvait être mortel. La cause de la perte de lymphocytes n’était pas claire, mais on supposait qu’il s’agissait d’un rétrovirus.

Le directeur de l’Institut Pasteur, Luc Montagnier, demanda à Françoise Barré-Sinoussi de s’occuper de l’affaire. Ainsi, Barré-Sinoussi et son équipe ont cultivé les lymphocytes CD4 extraits des ganglions lymphatiques des patients au stade précoce de la maladie et ont détecté l’activité d’une enzyme appelée "transcriptase inverse", signe direct de la réplication du rétrovirus. En quelques mois, ils ont isolé, amplifié et séquencé ce qu’on appellera plus tard le virus de l’immunodéficience humaine, le VIH, et l’ont identifié comme la cause du sida. On comprit donc le fonctionnement du virus et l’interaction avec les lymphocytes. Au premier stade de la maladie, le virus VIH était présent dans les lymphocytes sans "s’exprimer" et le patient, bien que positif et capable d’infecter d’autres individus, était asymptomatique. Dans la seconde phase, le virus commençait à s’exprimer, c’est-à-dire à se répliquer, détruisant les lymphocytes du patient, qui manifestait le syndrome d’immunodéficience acquise, SIDA, ne parvenant pas à contrer les infections et conduisant à la mort. On a compris que le virus était contracté lorsque le sang circulant entrait en contact avec du sang infecté, par exemple par transfusion ou par échange de seringues ou par voie sexuelle ou transmission maternelle-fœtale. Cette découverte a rapidement conduit au développement de tests diagnostiques pour détecter la présence du virus et à la production de médicaments antirétroviraux. La combinaison de la prévention et du traitement a considérablement réduit la propagation de la maladie et a transformé le sida de la condamnation à mort en une maladie chronique gérable.

Françoise et Montagneir reçoivent le prix Nobel

Activisme - De la découverte au traitement, cependant, le passage ne pouvait pas être immédiat. En mai 1983, dès que les résultats ont été publiés dans la revue Science, les malades en phase terminale ont commencé à demander l’aide de Françoise Barré-Sinoussi à l’Institut Pasteur ou pendant ses voyages, en demandant un traitement. Elle a déclaré : «C’était vraiment traumatisant. Je savais, en tant que scientifique, que nous n’aurions pas de traitement à court terme, car nous savons que la science a besoin de temps pour développer des médicaments. Voir les patients mourir et attendre autant de nous a été terrible ». Françoise Barré-Sinoussi a alors consacré sa carrière à arrêter la propagation du sida. La pleine connaissance que le sang et les produits sanguins véhiculent le sida a eu lieu dans de nombreux délais : l’opinion publique et les politiques de santé ont d’abord sous-estimé la maladie, l’associant à des comportements socialement stigmatisés, dans certains journaux nationaux de différents pays, on lisait des expressions comme "cancer des gays". Françoise Barré-Sinoussi s’est engagée personnellement à communiquer correctement les risques liés à la maladie et à obtenir les mesures de santé publique appropriées. Alors que les procédures de prévention et de traitement devenaient disponibles aux États-Unis et en Europe, les coûts rendaient les thérapies inaccessibles aux pays pauvres et en particulier en Afrique, une véritable catastrophe sanitaire était en cours. La scientifique a déclaré : «Ma première visite dans un pays africain remonte à 1985, lors d’un séminaire de l’Organisation mondiale de la santé (OMS) à Bangui (République centrafricaine). Cette visite a été une expérience impressionnante. Le choc culturel et les conditions terribles m’ont beaucoup troublé et ont fait naître en moi le désir et l’urgence de collaborer avec des pays aux ressources limitées».

En 1986, Françoise Barré-Sinoussi a aidé à organiser la Conférence internationale sur le sida à Paris et deux ans plus tard, avec ses collègues, elle a formé la Société internationale pour le sida, qui a lancé le projet "Share" pour un appel à une mobilisation collective mondiale. L’activisme n’a pas interrompu son travail scientifique et l’Unité de Régulation des Infections Rétrovirales de l’Institut Pasteur, qu’elle a dirigé, est toujours engagée dans la recherche d’un vaccin ou d’un traitement fonctionnel. La France l’a couronnée de la Légion d’honneur, à plusieurs reprises, en 2006, en 2009, jusqu’à sa nomination comme Grand Officier en 2013. «Comme tout le monde, j’ai des moments dans ma vie où je suis pessimiste. Je me demande si je vais continuer... Ensuite, je vais faire un voyage en Afrique ou en Asie du Sud-Est et j’ai une petite rencontre avec des personnes atteintes du VIH, et j’oublie mon humeur. Je dis : "D’accord, allons de l’avant. Continuons. C’est la vraie vie. Ne pense pas à toi-même"».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Françoise Barré-Sinoussi was awarded the Nobel Prize in Physiology and Medicine in 2008, jointly with Luc Montagnier, for their discovery of the human immunodeficiency virus (HIV).

Françoise Barré-Sinoussi was born in Paris in 1947. As a child, during vacations in the countryside, she spent entire days outdoors observing nature - "the smallest insect could capture my attention for hours," she said. In school, her grades in science subjects were high, and in college she chose the Faculty of Science. As graduation approached, she began to consider a career in research. To see if this could be her path, she wrote to public and private laboratories, offering herself as a part-time volunteer. For many months she received no responses, until she was accepted at the Pasteur Institute, in the group led by Jean-Claude Chermann, which was studying the relationships between cancer in mice and so-called "retroviruses." She became so passionate about research that she spent all her time in the laboratory, making only brief appearances at the university to take exams. And Chermann, after graduation, offered her a PhD at the Pasteur Institute, which she quickly completed in 1974. After a brief one-year stint in the United States, she returned to the Pasteur Institute. It was there that she carried out the research that led to her Nobel Prize, and it was there that she would continue to work until her retirement in 2017, assuming, from 1992, the direction of the Retrovirus Biology Unit.

In 1982, Françoise Brun-Vézinet, a virologist at the Bichat Hospital in Paris, turned to the Pasteur Institute for help. A new disease was spreading around the world, becoming a true pandemic. It had been named Acquired Immune Deficiency Syndrome: AIDS. As early as the late 1970s, an increasing number of deaths were being reported among young homosexual men or heroin addicts due to a variety of diseases, including a tumor, Kaposi's sarcoma, sudden unexplained pneumonia, or infections that rarely led to death in non-immunocompromised individuals. In 1982, cases had also been reported among patients with hemophilia, an inherited blood disease whose treatment requires transfusions. Also in 1982, the first mother-to-fetus transmission also occurred. Patients' medical records indicated a drastic decrease in a particular type of blood cell, the CD4 (or T4) lymphocyte, the "director" of the immune system. As a result, the body was no longer able to recognize and fight off external pathogens, and the most trivial cold could be deadly. The cause of the loss of lymphocytes was unclear but was speculated to be a retrovirus.

The director of the Pasteur Institute, Luc Montagnier, asked Françoise Barré-Sinoussi to take up the case. So Barré-Sinoussi and her team cultured CD4 lymphocytes extracted from the lymph nodes of patients in the early stage of the disease and detected the activity of an enzyme, called "reverse transcriptase," a direct sign of retrovirus replication. Within months they isolated, amplified and sequenced what would later be called the human immunodeficiency virus, HIV, and identified it as the cause of AIDS. They then understood how the virus functions and interacts with lymphocytes. In the first phase of the disease, the HIV virus was present in the lymphocytes without "expressing itself," and the patient, although positive and able to infect other individuals, was asymptomatic. In the second phase, the virus began to express, i.e., to replicate, destroying the patient's lymphocytes, which manifested then as acquired immune deficiency syndrome, AIDS, failing to fight off infection and leading to death. It was understood that the virus was contracted when circulating blood came into contact with infected blood, such as through transfusion or syringe exchange or through sexual or maternal-fetal transmission. This discovery quickly led to the development of diagnostic tests to detect the presence of the virus and the production of antiretroviral drugs. The combination of prevention and treatment then substantially reduced the spread of the disease and transformed AIDS from a death sentence to a manageable chronic disease.

Francoise and Montagneir receiving the Nobel Prize

But the transition from discovery to cure would not be immediate. In May 1983, as soon as the findings were published in the journal Science, terminally ill people began seeking Françoise Barré-Sinoussi's help at the Pasteur Institute or during her travels, asking for a cure. She stated, "It was really traumatic. I knew, as a scientist, that we would not have a treatment anytime soon, because we know that science needs time to develop drugs. To see patients die and expect so much from us was terrible." Françoise Barré-Sinoussi then dedicated her career to stopping the spread of AIDS. The full understanding that blood and blood products transmitted AIDS came after many delays. Public opinion and health policies initially underestimated the disease, associating it with socially stigmatized behavior, so much so that expressions such as "gay cancer" could be read in some national newspapers in several countries. Françoise Barré-Sinoussi was personally committed to proper communication of the risks associated with the disease and to obtaining the appropriate public health measures. While prevention and treatment procedures were becoming available in the United States and Europe, costs were making treatment unaffordable for poor countries, and in Africa in particular, a health catastrophe was unfolding. The scientist said, "My first visit to an African country was in 1985, at a World Health Organization (WHO) seminar in Bangui (Central African Republic). This visit was an impressive experience. The culture shock and the terrible conditions were very disturbing to me and gave rise to a desire and urgency to collaborate with countries with limited resources."

In 1986 Françoise Barré-Sinoussi helped organize the International AIDS Conference in Paris, and two years later, together with her colleagues, she formed the International AIDS Society, which launched the "Share" project for a call for worldwide collective mobilization. Activism did not interrupt her scientific work, and the Retroviral Infection Regulation Unit at the Pasteur Institute, which she directed, is still engaged in the search for a vaccine or functional cure. France has decorated her with the Legion of Honor, on several occasions, in 2006, in 2009, until her appointment as Grand Officer in 2013. «Like everyone, I have moments in my life when I am pessimistic. I wonder whether to continue... Then I go on a trip to Africa or Southeast Asia and have a small encounter with people with HIV, and I forget my mood. I say, "All right, let's keep going. Let's keep going. This is real life. Don't think about yourself"».

Traduzione spagnola
Vanessa Dumassi

Premio Nobel de Fisiología y Medicina en 2008 junto con Luc Montagnier por el descubrimiento del virus de la inmunodeficiencia humana (VIH)

Françoise Barré-Sinoussi nació en París en 1947. Cuando era niña, durante las vacaciones en el campo, pasaba días enteros al aire libre observando la naturaleza: «Hasta el más pequeño insecto podía captar mi atención por horas», nos cuenta. En el colegio sus notas en las asignaturas científicas son altas y en la universidad elige la Facultad de Ciencias. A medida que se acercaba su licenciatura, empezó a pensar en la carrera de investigadora. Para ver si ese podía ser su camino, escribió a oficinas públicas y privadas ofreciéndose como voluntaria a tiempo parcial; durante muchos meses no recibió ninguna respuesta, hasta cuando la aceptaron en el Istituto Pasteur, en el grupo dirigido por Jean-Claude Chermann, que estudiaba la relación entre el cáncer en ratones y los llamados "retrovirus". Se apasiona tanto por la investigación que pasa todo el tiempo en el laboratorio, haciendo sólo breves apariciones en la universidad para presentarse a los exámenes. Y Chermann, tras su licenciatura, le ofreció un doctorado en el Instituto Pasteur, que completó rápidamente en 1974. Después de una breve experiencia de un año en Estados Unidos, regresó al Instituto Pasteur: es aquí donde llevará a cabo las investigaciones que le valdrán el Premio Nobel y donde seguirá trabajando hasta su jubilación, asumiendo, desde 1992, la dirección de la Unidad de Biología de Retrovirus.

Un descubrimiento digno del Premio Nobel – En 1982, Françoise Brun-Vézinet, viróloga del Hospital Bichat de París, pidió ayuda al Instituto Pasteur: una nueva enfermedad se extendía por el mundo, convirtiéndose en una verdadera pandemia. Esta enfermedad se denominó "Síndrome de Inmunodeficiencia Adquirida" (SIDA). Ya a finales de los años setenta se registraba un número creciente de jóvenes homosexuales o heroinómanos muertos a causa de diversas enfermedades: un tumor, un sarcoma de Kaposi, una neumonía imprevista e inexplicable o infecciones que en raras ocasiones provocaban la muerte en sujetos no inmunodeprimidos. En 1982, también se notificaron casos entre pacientes con hemofilia, una enfermedad hereditaria de la sangre cuyo tratamiento requiere transfusiones. En 1982 se verificó también la primera transmisión de madre a feto. Los historiales médicos de los pacientes indicaban la drástica disminución de un específico tipo de células sanguíneas, el linfocito CD4 (o T4), el "director" del sistema inmunitario: el organismo ya no era capaz de reconocer y combatir los agentes patógenos externos e incluso el resfriado más banal podía ser mortal. La causa de la pérdida de linfocitos no estaba clara, pero se sospechaba un retrovirus. El director del Instituto Pasteur, Luc Montagnier, le pidió a Françoise Barré-Sinoussi que se ocupase del caso. Barré-Sinoussi y su equipo cultivaron linfocitos CD4 extraídos de los linfonodos de pacientes en la fase inicial de la enfermedad y observaron la actividad de una enzima, llamada "transcriptasa inversa", que era una clara señal de la replicación del retrovirus.

En pocos meses aislaron, amplificaron y secuenciaron lo que más tarde se llamó el virus de la inmunodeficiencia humana, VIH, es decir el responsable del SIDA. Así se comprendió el funcionamiento del virus y su interacción con los linfocitos. En la primera fase de la enfermedad, el virus VIH estaba presente en los linfocitos sin "expresarse" y los/las enfermos/as, a pesar de la positividad y de la capacidad de infectar a otras personas, eran asintomáticos/as. En la segunda fase el virus comenzaba a expresarse, es decir, a replicarse, destruyendo los linfocitos del/de la paciente, que iba manifestando el síndrome de inmunodeficiencia adquirida (SIDA); sin poder combatir las infecciones, se llegaba a la muerte. Se descubrió que el virus se contraía cuando la sangre en circulación entraba en contacto con sangre infectada, por ejemplo, por transfusión o a través del intercambio de jeringuillas o por transmisión sexual o materno-fetal. Este descubrimiento condujo rápidamente al desarrollo de test de diagnóstico para detectar la presencia del virus y condujo también a la producción de medicamentos antirretrovirales. Desde entonces, la combinación de prevención y tratamiento ha reducido sustancialmente la propagación de la enfermedad y transformando el SIDA de una sentencia de muerte en una enfermedad crónica controlable.

Françoise y Montagneir recibiendo el Premio Nobel

Activismo – A pesar de este descubrimiento, sin embargo, la llegada del tratamiento no pudo ser inmediata. En mayo de 1983, a partir del momento en el que se publicaron los resultados en la revista Science, enfermos/as terminales empezaron a buscar la ayuda de Françoise Barré-Sinoussi en el Instituto Pasteur o durante sus viajes, pidiendo un tratamiento. La mujer declaró: «Fue realmente traumático. Como científica, sabía que no teníamos un tratamiento pronto, porque sabemos que la ciencia necesita tiempo para desarrollar fármacos. Ver morir a pacientes que esperaban tanto en nosotros fue terrible». Françoise Barré-Sinoussi dedicó su carrera a detener la propagación del SIDA. La plena conciencia de que la sangre y los hemoderivados transmitiesen el SIDA se produjo en medio de muchos retrasos: la opinión pública y las políticas sanitarias inicialmente subestimaron la enfermedad, asociándola a comportamientos socialmente estigmatizados, hasta el punto que en algunos periódicos nacionales de varios países se podían leer expresiones como "cáncer de los gays". Françoise Barré-Sinoussi se comprometió personalmente a comunicar adecuadamente los riesgos asociados a la enfermedad y a obtener las medidas de salud pública adecuadas. Mientras en Estados Unidos y Europa se empezaba a disponer de procedimientos preventivos y curativos, los costes hacían que las terapias fueran inasequibles para los países pobres y en África, en particular, se estaba produciendo una catástrofe sanitaria. La científica declaró: «Mi primera visita a un país africano fue en 1985 en ocasión de un seminario de la Organización Mundial de la Salud (OMS) en Bangui (República Centroafricana). Esta visita fue una experiencia impresionante. El choque cultural y las terribles condiciones me inquietaron mucho y despertaron en mí el deseo y la urgencia de trabajar con países con recursos limitados».

En 1986, Françoise Barré-Sinoussi contribuyó a organizar la Conferencia Internacional sobre el SIDA en París y dos años más tarde, junto con sus colegas, formó la Sociedad Internacional del SIDA, que lanzó el proyecto "Share" para llamar a la movilización colectiva mundial. Su activismo no interrumpió su labor científica y la Unidad de Regulación de Infecciones Retrovirales del Instituto Pasteur que dirigía sigue inmersa en la búsqueda de una vacuna o un tratamiento funcional. Francia la ha condecorado con la Legión de Honor en varias ocasiones: en 2006, en 2009 hasta su nombramiento como Gran Oficial en 2013.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з фізіології і медицини 2008 року спільно з Люком Монтаньє за відкриття вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ)

Франсуаза Барре-Сінусі народилася в Парижі в 1947 році. У дитинстві, під час канікул у селі, вона проводила цілі дні на свіжому повітрі, спостерігаючи за природою: "Найменша комашка могла годинами привертати мою увагу", - розповідає вона. У школі мала високі оцінки з природничих предметів, а в університеті обрала природничий факультет. З наближенням закінчення навчання почала замислюватися над кар'єрою наукового співробітника. Щоб перевірити, чи може це бути її шлях, вона писала в державні та приватні лабораторії, пропонуючи себе в якості волонтера на неповний робочий день; протягом багатьох місяців вона не отримувала відповіді, поки її не прийняли в Інститут Пастера, в групу під керівництвом Жана-Клода Черманна, що вивчає зв'язок між раком у мишей і так званими "ретровірусами". Вона настільки захопилася дослідженнями, що весь свій час проводила в лабораторії, лише ненадовго з'являючись в університеті для здачі іспитів. Після закінчення університету Черманн запропонував їй захистити докторську дисертацію в Інституті Пастера, яку вона швидко закінчила в 1974 році. Після короткого річного перебування в США вона повернулася до Інституту Пастера: саме тут вона провела дослідження, які привели її до Нобелівської премії, і саме тут вона продовжувала працювати до виходу на пенсію, очоливши в 1992 році відділ біології ретровірусів.

Відкриття, гідне Нобелівської премії - У 1982 році Франсуаза Брюн-Везіне, вірусолог паризького госпіталю Бішат, звернулася до Інституту Пастера за допомогою: світом ширилася нова хвороба, набуваючи характеру справжньої пандемії. Він називався "Синдром набутого імунодефіциту": СНІД. Вже наприкінці 1970-х років серед молодих чоловіків-гомосексуалістів або героїнових наркоманів фіксували все більше смертей від різних хвороб: пухлини, саркоми Капоші, раптової незрозумілої пневмонії або інфекцій, які рідко призводили до смерті серед неімунодепресивних осіб. У 1982 році також були зареєстровані випадки серед хворих на гемофілію, спадкове захворювання крові, лікування якого потребує переливання крові. 82 також відбулася перша передача вірусу від матері до плоду. Медичні карти пацієнтів свідчили про різке зниження особливого типу клітин крові - лімфоцитів CD4 (або Т4), "режисера" імунної системи: організм вже не здатен розпізнавати та боротися із зовнішніми патогенами, і найбанальніша застуда може призвести до летального результату. Причина втрати лімфоцитів була незрозумілою, але припускалося, що це був ретровірус.

Директор Інституту Пастера Люк Монтаньє попросив Франсуазу Барре-Сінусс взятися за цю справу. Так, Барре-Сінуссі та її команда культивували лімфоцити CD4, витягнуті з лімфатичних вузлів пацієнтів на ранній стадії захворювання, і виявили активність ферменту під назвою "зворотна транскриптаза", що є прямою ознакою реплікації ретровірусу. За кілька місяців вони виділили, ампліфікували та секвенували те, що пізніше буде названо вірусом імунодефіциту людини, ВІЛ, і визначили його як причину СНІДу. Вони зрозуміли, як працює вірус і як він взаємодіє з лімфоцитами. На першій фазі захворювання вірус ВІЛ був присутній в лімфоцитах, не "проявляючи себе", і пацієнт, хоча і був позитивним і міг інфікувати інших, проте мав безсимптомний перебіг хвороби. У другій фазі вірус починав експресуватися, тобто розмножуватися, руйнуючи лімфоцити хворого, що проявлялося синдромом набутого імунодефіциту, СНІДом, нездатністю побороти інфекцію і призводило до смерті. Було зрозуміло, що вірус передається при контакті циркулюючої крові з інфікованою кров'ю, наприклад, при переливанні або обміні шприцами, а також статевим шляхом або передачею від матері до плоду. Це відкриття швидко призвело до розробки діагностичних тестів для виявлення наявності вірусу та виробництва антиретровірусних препаратів. Поєднання профілактики та лікування дозволило суттєво зменшити поширення хвороби та перетворити СНІД зі смертельного вироку на керовану хронічну хворобу.

Франсуаза-і-Монтаньєр отримує Нобелівську премію

Активізм - від відкриття до лікування, однак, перехід не може бути миттєвим. У травні 1983 року, як тільки результати були опубліковані в журналі Science, невиліковно хворі люди почали звертатися за допомогою до Франсуази Барре-Сінусс в Інституті Пастера або під час її подорожей з проханням вилікувати їх. Вона сказала: "Це було дуже травматично. Я знав, як науковець, що найближчим часом ми не матимемо лікування, бо ми знаємо, що науці потрібен час, щоб розробити ліки. Бачити, як помирають пацієнти, і очікувати від нас так багато - це було жахливо. Франсуаза Барре-Сінуссі присвятила свою кар'єру боротьбі з поширенням СНІДу Повне усвідомлення того, що СНІД передається через кров і продукти крові, прийшло з багатьма затримками: громадська думка і політика в галузі охорони здоров'я спочатку недооцінювали цю хворобу, асоціюючи її з соціально стигматизованою поведінкою, аж до того, що в деяких національних газетах кількох країн можна було прочитати такі вирази, як "рак геїв". Франсуаза Барре-Сінусі особисто взяла на себе зобов'язання щодо належного інформування про ризики, пов'язані з цим захворюванням, та вжиття відповідних заходів у сфері охорони здоров'я. У той час як профілактичні та лікувальні процедури стають доступними у Сполучених Штатах та Європі, вартість лікування робить його недоступним для бідних країн, а в Африці, зокрема, відбувається справжня катастрофа у сфері охорони здоров'я. Вчений розповів: "Мій перший візит до африканської країни відбувся у 1985 році з нагоди семінару Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) у Бангі (Центральноафриканська Республіка). Цей візит справив на мене велике враження. Культурний шок та жахливі умови, в яких я опинилася, дуже схвилювали мене і породили в мені бажання та потребу співпрацювати з країнами з обмеженими ресурсами".

У 1986 році Франсуаза Барре-Сінусі допомогла організувати Міжнародну конференцію зі СНІДу в Парижі, а через два роки разом зі своїми колегами створила Міжнародне товариство зі СНІДу, яке запустило проект "Share", що став всесвітнім закликом до колективної мобілізації. Її активна діяльність не перервала наукової роботи, і відділ регуляції ретровірусних інфекцій Інституту Пастера, який вона очолювала, досі займається пошуком вакцини або функціонального лікування. Франція неодноразово нагороджувала її орденом Почесного легіону - у 2006, 2009 роках, до її призначення Великим офіцером у 2013 році. «Come tutti, ho dei momenti nella mia vita in cui sono pessimista. Mi chiedo se continuare... Poi vado a fare un viaggio in Africa o nel Sud-est asiatico e ho un piccolo incontro con persone affette da Hiv, e dimentico il mio umore. Dico: "Va bene, andiamo avanti. Continuiamo. Questa è la vita reale. Non pensare a te stessa”».