Irène Joliot-Curie
Marina Misuraca

Dongni Wei

Irène Joliot-Curie è stata una chimica e fisica francese.Rappresenta un caso più unico che raro: figlia di due premi Nobel, Pierre e Marie Curie, prosegue le loro ricerche e vince, con il marito, il Premio Nobel per la Chimica nel 1935. Nel 1934 scoprono ciò che li renderà famosi: riescono ad attuare la trasmutazione di boro, alluminio e magnesio in isotopi radioattivi, scoprendo, così, la radioattività artificiale.

Irène nasce a Parigi il 12 settembre 1897, figlia primogenita di Pierre e Marie Curie e sorella di Ève Curie. Grazie alla madre, riceve un’educazione singolare: studia esclusivamente con futuri Nobel; impara la chimica da Jean Perrin, la fisica dalla madre e la matematica da Paul Langevin. La sua infanzia trascorre serena con i genitori spesso lontani, così impiega gran parte del tempo con il nonno, Eugène Curie, dottore e libero pensatore, socialista e ateo, che forgerà il suo credo politico. Quando ha nove anni, un evento tragico e inaspettato segna la sua vita: il padre, Pierre, scivola in strada e viene travolto da una carrozza che trasporta sei tonnellate di uniformi militari, morendo sul colpo. La bambina da quel momento cresce con la madre, da cui eredita la forte personalità e l’animo femminista. Marie, difatti, rimasta sola, non si arrende e porta avanti il suo lavoro con ostinazione, riuscendo in pochi anni ad aprire l’Institut du Radium: il primo centro per la cura del cancro, in seguito rinominato Istituto Curie. Irène ha solo quattordici anni quando, per la prima volta, accede al laboratorio a cui dedicherà la sua intera vita. Nel settembre 1914, con l’inizio della Prima guerra mondiale, segue la madre al fronte, nelle Fiandre, prestando servizio come radiologa in un ospedale anglo-canadese. A diciotto anni è già in grado da sola di fare le prime radiografie, girando tra i campi militari a bordo delle “Petit Curie”, auto dotate di attrezzature per fare le lastre. Terminata la guerra inizia a lavorare nell’Istituto Curie. Consegue prima la laurea e poi, nel 1925, anche il dottorato alla Sorbona, discutendo una tesi sulle radiazioni α del polonio. Nel laboratorio dell’Istituto conosce il suo futuro marito: Frédéric Joliot; nel 1926 si sposano ed entrambi cambiano i loro cognomi in Joliot-Curie.

L’anno successivo nasce la primogenita, Hélène, che diventerà fisica nucleare, come la mamma e la nonna, e nel 1932 Pierre, futuro biochimico. Nel 1934 la coppia di scienziati realizza la scoperta che li renderà famosi: scoprono nuovi elementi radioattivi, ottenuti bombardando elementi non radioattivi con particelle α, difatti riescono a effettuare la trasmutazione di boro, alluminio e magnesio in isotopi radioattivi. Questa scoperta viene pubblicata nell’articolo scientifico: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments che di lì a poco vale loro il Premio Nobel per la Chimica. In realtà, il premio avrebbero potuto vincerlo prima o addirittura vincerne tre: sono stati proprio i due coniugi, infatti, i primi a scoprire sperimentalmente sia il positrone che il neutrone, senza però riuscire a interpretarne correttamente i risultati.

Irène Curie è la seconda donna a ricevere il Nobel per la Chimica, e la più giovane in assoluto. Ma questo è solo il suo primo traguardo: nel 1936 diventa Sottosegretaria di Stato alla Ricerca Scientifica durante il governo Léon Blum e con Jean Perrin fonda il Centro Nazionale per la Ricerca Scientifica; nel 1938 con il fisico Paul Savitch getta le basi per la fissione dell’uranio, forse il suo più notevole lavoro, ripreso poi dai chimici Otto Hahn, Fritz Strassmann e dalla fisica Lise Meitner; agli inizi della Seconda guerra mondiale, i coniugi Joliot-Curie iniziano a lavorare sui prodotti generati dal bombardamento dell'uranio con neutroni, ma si rifiutano di pubblicare i risultati di queste ricerche poiché ne intuiscono l'importanza per la eventuale fabbricazione della bomba atomica. Irène e Frédéric, infatti, interrompono la ricerca sulla fissione nucleare, proprio per impedire che essa cada in mani fasciste: Irène si rifugia con i figli in Svizzera e Frédéric resta in Francia sotto falso nome, per difendere il laboratorio e contribuire alla liberazione di Parigi. Una scelta coraggiosa, per la quale riceve la Croix de guerre. Finito il conflitto, Irène diventa direttrice dell’Istituto del Radio ed entra nella Commissione Francese per l’Energia Atomica, prendendo parte così alla costruzione del primo reattore nucleare. Entra anche nel Comitato Nazionale dell’Unione delle donne francesi e nel Consiglio Mondiale della Pace, perseverando nel suo impegno sociale. Negli ultimi anni prima della morte, progetta l’Istituto di Fisica Nucleare di Parigi, a Orsay, ma non lo vedrà mai finito. Muore, infatti, nel marzo del 1956 di leucemia acuta: l’esposizione ai raggi ionizzanti e una vasta scottatura radioattiva provocata dall’esplosione di una capsula di polonio hanno compromesso gravemente la sua salute. L’Istituto e la sua cattedra di Fisica nucleare alla Sorbona, ricevuta nel 1937, passano a Frédéric.

Per tutta la vita, Irène si è battuta con passione per i diritti delle donne e per il rispetto dei loro risultati professionali e intellettuali. A titolo di esempio, fece ripetutamente domanda per entrare a far parte dell'Accademia delle Scienze francese, ben sapendo che non sarebbe stata ammessa solo per il suo sesso. Lo fece proprio per far capire che la lotta per il riconoscimento delle donne come esseri umani a pieno titolo era tutt'altro che conclusa.

All’indomani della sua scomparsa, su Nature, l’amico e collega James Chadwick scrive: «I suoi genitori erano entrambi persone indipendenti e due menti brillanti, e la stessa Irène Joliot-Curie ha ereditato il loro carattere e il loro genio scientifico».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Irène Joliot-Curie était une physicienne et chimiste française. Elle représente un cas plus unique que rare : fille de deux lauréats du prix Nobel, Pierre et Marie Curie, elle poursuit leurs recherches et gagne, avec son mari, le prix Nobel de chimie en 1935. En 1934, ils découvrent ce qui les rendra célèbres : ils réussissent à réaliser la transmutation du bore, de l’aluminium et du magnésium en isotopes radioactifs, en découvrant ainsi la radioactivité artificielle.

Irène naît à Paris le 12 septembre 1897, fille aînée de Pierre et Marie Curie et sœur d’Ève Curie. Grâce à sa mère, elle reçoit une éducation singulière : elle étudie exclusivement avec de futurs Nobel ; elle apprend la chimie auprès de Jean Perrin, la physique auprès de sa mère et les mathématiques auprès de Paul Langevin. Son enfance se passe sereinement avec ses parents souvent éloignés, elle passe donc une grande partie de son temps avec son grand-père, Eugène Curie, docteur et libre penseur, socialiste et athée, qui forgera sa croyance politique. Lorsqu’elle a neuf ans, un événement tragique et inattendu marque sa vie : son père, Pierre, glisse dans la rue et se fait renversé par un carrosse transportant six tonnes d’uniformes militaires, mourant sur le coup. La petite fille grandit alors avec sa mère, dont elle hérite une forte personnalité et une âme féministe. Marie, en effet, restée seule, elle ne baisse pas les bras et poursuit son travail avec obstination, en réussissant en quelques années à ouvrir l’Institut du Radium : le premier centre pour le traitement du cancer, rebaptisé plus tard Institut Curie. Irène n’a que quatorze ans quand, pour la première fois, elle accède au laboratoire auquel elle consacrera toute sa vie. En septembre 1914, au début de la Première Guerre mondiale, elle suit sa mère au front, en Flandre, servant comme radiologue dans un hôpital anglo-canadien. À dix-huit ans, elle est déjà capable de faire les premières radiographies, en parcourant les camps militaires à bord des "Petit Curie", des voitures équipées de matériel pour faire les plaques. Après la guerre, elle commence à travailler à l’Institut Curie. Elle obtient d’abord son diplôme, puis, son doctorat à la Sorbonne en 1925, discutant d’une thèse sur le rayonnement α du polonium. Dans le laboratoire de l’Institut, elle fait la connaissance de son futur mari, Frédéric Joliot ; en 1926, ils se marient et tous deux changent de nom pour Joliot-Curie.

L’année suivante naît l’aînée, Hélène, qui deviendra physicienne nucléaire, comme sa mère et sa grand-mère, et en 1932 Pierre, futur biochimiste. En 1934, le couple de scientifiques réalise la découverte qui les rendra célèbres : ils découvrent de nouveaux éléments radioactifs, obtenus en bombardant des éléments non radioactifs avec des particules α, en effet ils réussissent à effectuer la transmutation du bore, de l’aluminium et du magnésium en isotopes radioactifs. Cette découverte est publiée dans l’article scientifique : Production artificielle d’éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments leur vaut peu de temps après le prix Nobel de chimie. En réalité, le prix aurait pu être remporté avant ou même en remporté trois : ce sont précisément les deux époux, en effet, les premiers à découvrir expérimentalement à la fois le positron et le neutron, sans toutefois réussir à interpréter correctement les résultats.

Irène Curie est la deuxième et la plus jeune femme à recevoir le prix Nobel de chimie. Mais ce n’est que sa première étape : en 1936, elle devient sous-secrétaire d’État à la Recherche scientifique sous le gouvernement Léon Blum et fonde avec Jean Perrin le Centre national pour la Recherche scientifique ; en 1938 avec le physicien Paul Savitch jette les bases de la fission de l’uranium, peut-être son travail le plus remarquable, repris plus tard par les chimistes Otto Hahn, Fritz Strassmann et la physicienne Lise Meitner; au début de la Seconde Guerre mondiale, les époux Joliot-Curie commencent à travailler sur les produits générés par le bombardement de l’uranium avec des neutrons, mais refusent de publier les résultats de ces recherches car ils en pressentent l’importance pour la fabrication éventuelle de la bombe atomique. Irène et Frédéric, en effet, interrompent la recherche sur la fission nucléaire, précisément pour empêcher qu’elle ne tombe entre les mains fascistes : Irène se réfugie avec ses enfants en Suisse et Frédéric reste en France sous un faux nom, pour défendre le laboratoire et contribuer à la libération de Paris. Un choix courageux, pour lequel il reçoit la Croix de guerre. Après le conflit, Irène devient directrice de l’Institut de Radio et entre à la Commission Française de l’Énergie Atomique, prenant ainsi part à la construction du premier réacteur nucléaire. Elle entre également au Comité national de l’Union des femmes françaises et au Conseil mondial de la paix, tout en persévérant dans son engagement social. Dans les dernières années avant sa mort, elle projette l’Institut de Physique Nucléaire de Paris, à Orsay, mais elle ne le verra jamais terminé. Elle meurt en mars 1956 d’une leucémie aiguë : l’exposition aux rayons ionisants et un grand coup de soleil radioactif provoqué par l’explosion d’une capsule de polonium ont gravement compromis sa santé. L’Institut et sa chaire de Physique nucléaire à la Sorbonne, reçue en 1937, passent à Frédéric.

Toute sa vie, Irène s’est battue avec passion pour les droits des femmes et pour le respect de leurs réalisations professionnelles et intellectuelles. À titre d’exemple, elle a postulé à plusieurs reprises pour devenir membre de l’Académie française des sciences, sachant bien qu’elle ne serait pas admise uniquement pour son sexe. Elle l’a fait précisément pour faire comprendre que la lutte pour la reconnaissance des femmes en tant qu’êtres humains à part entière était loin d’être terminée.

Au lendemain de sa disparition, dans Nature, son ami et collègue James Chadwick écrit: «Ses parents étaient tous deux des personnes indépendantes et deux esprits brillants, et Irène Joliot-Curie elle-même a hérité de leur caractère et de leur génie scientifique».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Irène Joliot-Curie was a French chemist and physicist. She represents a completely unique case - the daughter of two Nobel laureates, Pierre and Marie Curie, she continued their research and won, with her husband, the Nobel Prize for Chemistry in 1935. In 1934 they discovered what would make them famous: they succeeded in transmuting boron, aluminum and magnesium into radioactive isotopes, thus discovering artificial radioactivity.

Irène was born in Paris on September 12, 1897, the eldest daughter of Pierre and Marie Curie and sister of Ève Curie. Thanks to her mother, she received a singular education. She studied exclusively with future Nobels. She learned chemistry from Jean Perrin, physics from her mother, and mathematics from Paul Langevin. Her childhood was peaceful, with her parents often far away, so she spent much of her time with her grandfather, Eugène Curie, a doctor and freethinker, socialist and atheist, who would shape her political beliefs. When she was nine years old, a tragic and unexpected event marked her life: her father, Pierre, slipped on the road and was run over by a carriage carrying six tons of military uniforms, and died instantly. From that time forward, the child grew up with her mother, from whom she inherited a strong personality and feminist spirit. Marie, left alone, did not give up and pursued her work with obstinacy, managing in a few years to open the Institut du Radium, the first center for the treatment of cancer (later renamed the Institut Curie). Irène was only fourteen years old when she first gained access to the laboratory to which she would devote her entire life. In September 1914, with the start of World War I, she followed her mother to the front in Flanders, serving as a radiologist in an Anglo-Canadian hospital. At the age of eighteen she was already able on her own to take her first x-rays, driving around military camps in "Petit Curie" cars equipped to take x-rays. When the war ended, she began working at the Institut du Radium. She earned first her bachelor's degree and then, in 1925, her doctorate at the Sorbonne, with a thesis on the alpha radiation of polonium. In the Institute's laboratory she met her future husband, Frédéric Joliot. In 1926 they married and both changed their last names to Joliot-Curie.

The following year their eldest daughter, Hélène, who would become a nuclear physicist, like her mother and grandmother, was born, and in 1932, a son, Pierre, a future biochemist. In 1934, the pair of scientists made the discovery that would make them famous. They discovered new radioactive elements, obtained by bombarding non-radioactive elements with alpha particles. They succeeded in transmuting boron, aluminum and magnesium into radioactive isotopes. This discovery was published in a scientific article, Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, which shortly thereafter earned them the Nobel Prize for Chemistry. They could have won the prize earlier or even won three, for the couple were the first to experimentally discover both the positron and the neutron, but failed to correctly interpret the results.

Irène Curie was the second woman, and the youngest person ever, to receive the Nobel Prize for Chemistry. But this was only her first achievement. In 1936 she became the French Undersecretary of State for Scientific Research during the Léon Blum government, and with Jean Perrin founded the National Center for Scientific Research. In 1938 with physicist Paul Savitch she laid the groundwork for uranium fission, perhaps her most remarkable work, later taken up by chemists Otto Hahn, Fritz Strassmann and physicist Lise Meitner. Early in World War II, Mr. and Mrs. Joliot-Curie began work on the products generated by bombarding uranium with neutrons, but refused to publish the results of this research because they sensed its importance for the eventual manufacture of the atomic bomb. Irène and Frédéric, in fact, stopped research on nuclear fission, precisely to prevent it from falling into fascist hands. Irène took refuge with her children in Switzerland, and Frédéric stayed in France under a false name, to defend the laboratory and contribute to the liberation of Paris. A courageous choice, for which he receives the Croix de guerre. Once the conflict was over, Irène became director of the Institut du Radium and joined the French Atomic Energy Commission, thus taking part in the construction of the first nuclear reactor. She also joined the National Committee of the Union of French Women and the World Peace Council, persevering in her social commitment. In the last years before her death, she designed the Institute of Nuclear Physics in Paris, Orsay, but would never see it finished. In 1946 she was exposed to ionizing radiation and a major radioactive burn caused by the explosion of a polonium capsule, severely compromised her health. She died in March 1956 of acute leukemia. The Institute and her chair in nuclear physics at the Sorbonne, which she received in 1937, passed to Frédéric.

For her entire life, Irène fought passionately for the rights of women, and for respect for their professional and intellectual accomplishments. As an example of this, she repeatedly applied for membership in the French Academy of Sciences, knowing full well that she would not be admitted solely because of her gender. She did it precisely to make the point that the fight for recognition of women as full human beings was far from over.

In the aftermath of her death, in Nature, friend and colleague James Chadwick wrote, «Her parents were both independent people and two brilliant minds, and Irène Joliot-Curie inherited their character and scientific genius».

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

Irène Joliot-Curie fue una química y física francesa. Representa un caso muy especial: hija de dos premios Nobel, Pierre y Marie Curie, continúa sus investigaciones y gana, junto a su marido, el Premio Nobel de Química en 1935. En 1934 descubren lo que les hará famosos: logran transmutar el boro, el aluminio y el magnesio en isótopos radiactivos, descubriendo así la radiactividad artificial.

Irène nace en París el 12 de septiembre de 1897, hija primogénita de Pierre y Marie Curie y hermana de Ève Curie. Gracias a su madre, recibe una educación singular: estudia exclusivamente con futuros premios Nobel; aprende química con Jean Perrin, física con su madre y matemáticas con Paul Langevin. Su infancia transcurre tranquila, con sus padres que a menudo están lejos, por lo que pasa la mayoría del tiempo con su abuelo, Eugène Curie, médico y librepensador, socialista y ateo, que forjará sus creencias políticas. A los nueve años, un acontecimiento trágico e inesperado marca su vida: su padre, Pierre, resbala en la calle y un carruaje que transporta seis toneladas de uniformes militares lo atropella dejándolo muerto al instante. A partir de ese momento, la niña crece con su madre, de quien hereda su fuerte personalidad y su espíritu feminista. Marie, que se queda sola, no se da por vencida y continúa su trabajo con obstinación, consiguiendo en pocos años abrir el Institut du Radium: el primer centro de tratamiento del cáncer, que más tarde pasó a llamarse Institut Curie. Irène sólo tiene catorce años cuando, por primera vez, accede al laboratorio al que dedicará toda su vida. En septiembre de 1914, con el inicio de la Primera Guerra Mundial, sigue a su madre al frente, en Flandes, prestando servicio como radióloga en un hospital anglocanadiense. A los dieciocho años, ya es capaz de hacer sus primeras radiografías por sí misma, viajando por los campamentos militares a bordo de los "Petit Curie", automóviles equipados con instrumental para hacer radiografías. Tras la guerra, comienza a trabajar en el Instituto Curie. Primero se licencia y luego, en 1925, se doctora en la Sorbona, defendiendo una tesis sobre la radiación α del polonio. En el laboratorio del Instituto conoce a su futuro marido: Frédéric Joliot; en 1926 se casan y ambos cambian sus apellidos a Joliot-Curie.

Al año siguiente nace su hija mayor, Hélène, que se convertirá en física nuclear, como su madre y su abuela, y en 1932 Pierre, futuro bioquímico. En 1934, la pareja de científicos realiza el descubrimiento que los haría famosos: descubren nuevos elementos radiactivos, obtenidos al bombardear elementos no radiactivos con partículas α. De hecho, consiguen transmutar el boro, el aluminio y el magnesio en isótopos radiactivos. Este descubrimiento se publica en el artículo científico: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, que poco después les valió el Premio Nobel de Química. En realidad, podrían haber ganado el premio antes, o incluso haber ganado tres: fueron justo los cónyuges, efectivamente, quienes descubrieron experimentalmente tanto el positrón como el neutrón, sin lograr interpretar los resultados correctamente.

Irène Curie es la segunda mujer que recibe el Premio Nobel de Química, y la más joven de la historia. Pero éste es sólo su primer hito: en 1936 asume la Subsecretaria de Estado para la Investigación Científica durante el gobierno de Léon Blum, y funda con Jean Perrin el Centro Nacional de Investigación Científica; en 1938, junto con el físico Paul Savitch, sienta las bases de la fisión del uranio, quizá su trabajo más notable, retomado posteriormente por los químicos Otto Hahn, Fritz Strassmann y la física Lise Meitner; al principio de la Segunda Guerra Mundial, el Sr. y la Sra. Joliot-Curie empiezan a trabajar en los productos generados por el bombardeo de uranio con neutrones, pero se niegan a publicar los resultados de estas investigaciones puesto que se dan cuenta de su importancia para la posible fabricación de la bomba atómica. De hecho, Irène y Frédéric interrumpen la investigación sobre la fisión nuclear para evitar que caiga en manos de los fascistas: Irène se refugia con sus hijos en Suiza y Frédéric permanece en Francia con un nombre falso, para defender el laboratorio y contribuir a la liberación de París. Una elección valiente, por la que recibe la Croix de guerre. Terminado el conflicto, Irène pasa a ser la directora del Instituto de Radio y se incorpora a la Comisión Francesa de Energía Atómica, participando así en la construcción del primer reactor nuclear. También se incorpora al Comité Nacional de la Unión de Mujeres Francesas y al Consejo Mundial de la Paz, perseverando en su compromiso social. En los últimos años antes de su muerte, proyecta el Instituto de Física Nuclear de París, en Orsay, pero nunca lo verá terminado. De hecho, muere en marzo de 1956 de leucemia aguda: la exposición a los rayos ionizantes y una extensa quemadura radiactiva causada por la explosión de una cápsula de polonio habían comprometido gravemente su salud. El Instituto y su cátedra de física nuclear en la Sorbona, que recibió en 1937, pasan a manos de Frédéric.

A lo largo de su vida, Irène luchó apasionadamente por los derechos de las mujeres y el respeto a sus logros profesionales e intelectuales. A modo de ejemplo, solicitó repetidamente el ingreso en la Academia Francesa de Ciencias, sabiendo perfectamente que no iban a admitirla sólo por su sexo. Lo hizo precisamente para dejar claro que la lucha por el reconocimiento de las mujeres como seres humanos de pleno derecho estaba lejos de terminar.

Tras su muerte, en Nature, su amigo y colega James Chadwick escribió: «Sus padres eran personas independientes y dos mentes brillantes, e Irène Joliot-Curie heredó su carácter y su genio científico».

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Ірен народилася в Парижі 12 вересня 1897 року, була старшою дочкою П'єра та Марії Кюрі та сестрою Єви Кюрі. Завдяки матері вона отримує унікальну освіту: навчається виключно з майбутніми нобелівськими лауреатами; вивчає хімію від Жана Перрена, фізику від матері та математику від Поля Ланжевена. Її дитинство проходить спокійно, батьки часто далеко, тому більшість часу вона проводить зі своїм дідусем, Еженом Кюрі, лікарем і вільнодумцем, соціалістом і атеїстом, який викує її політичне кредо. Коли їй виповнюється дев'ять років, трагічна і несподівана подія позначає її життя: її батько, П'єр, вислизає посеред дороги, на нього наїжджає карета, що перевозила шість тонн військового обмундирування, і миттєво гине. З цього моменту маленька дівчинка росла з матір’ю, від якої вона успадкувала сильну особистість і феміністичну душу. Марі, по суті, залишившись одна, не здається і продовжує свою роботу з упертістю, зумівши за кілька років відкрити Institut du Radium: перший центр лікування раку, пізніше перейменований на Інститут Кюрі. Ірен лише чотирнадцять років, коли вона вперше потрапляє в лабораторію, якій присвятить усе своє життя. У вересні 1914 року, з початком Першої світової війни, вона поїхала слідом за матір'ю на фронт до Фландрії, служачи радіологом в англо-канадському госпіталі. У вісімнадцять років вона вже змогла самостійно зробити свої перші рентгенівські знімки, об’їжджаючи військові табори на «Петит Кюрі» — автомобілях, оснащених обладнанням для рентгенівських знімків. Після війни почала працювати в Інституті Кюрі. Спочатку вона здобула науковий ступінь, а потім, у 1925 році, також докторську ступінь у Сорбонні, обговорюючи дисертацію про α-випромінювання полонію. У лабораторії Інституту вона зустрічає свого майбутнього чоловіка: Фредеріка Жоліо; у 1926 році вони одружилися і обидва змінили прізвище на Жоліо-Кюрі.

У наступному році народилася старша донька Елен, яка, як і її мати і бабуся, стане фізиком-ядерником, а в 1932 році народився П'єр, майбутній біохімік. У 1934 році пара вчених зробила відкриття, яке зробило їх відомими: вони відкрили нові радіоактивні елементи, отримані шляхом бомбардування нерадіоактивних елементів α-частинками, фактично вони змогли здійснити перетворення бору, алюмінію та магнію в радіоактивні ізотопи. Це відкриття опубліковано в науковій статті: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, яка незабаром принесла їм Нобелівську премію з хімії. Насправді вони могли виграти приз раніше або навіть виграти три: фактично двоє подружжя першими експериментально відкрили і позитрон, і нейтрон, але не змогли правильно інтерпретувати результати.

Ірен Кюрі є другою жінкою, яка отримала Нобелівську премію з хімії, і наймолодшою в історії. Але це лише її перша віха: у 1936 році вона стала заступником держсекретаря з наукових досліджень під час уряду Леона Блюма і разом з Жаном Перреном заснувала Національний центр наукових досліджень; у 1938 році разом із фізиком Полом Савічем вона заклала основи для розщеплення урану, можливо, її найвизначнішої роботи, яку згодом підхопили хіміки Отто Ган, Фріц Штрассман і фізик Ліза Мейтнер; на початку Другої світової війни подружжя Жоліо-Кюрі почало працювати над елементами, що утворюються в результаті бомбардування урану нейтронами, але вони відмовилися публікувати результати цих досліджень, оскільки розуміли їх важливість для кінцевого виробництва атомної бомби. Ірен і Фредерік фактично переривають дослідження ядерного поділу, щоб запобігти його потраплянню в руки фашистів: Ірен ховається зі своїми дітьми в Швейцарії, а Фредерік залишається у Франції під фальшивим іменем, щоб захищати лабораторію та сприяти звільнення Парижа. Сміливий вибір, за який отримав Воєнний Крест. Після конфлікту Ірен стала директором Інституту радіо і приєдналася до Французької комісії з атомної енергії, таким чином беручи участь у будівництві першого ядерного реактора. Вона також входить до Національного комітету Спілки французьких жінок і Всесвітньої ради миру, наполегливо дотримуючись своїх соціальних зобов’язань. В останні роки перед смертю вона спроектувала Паризький інститут ядерної фізики в Орсе, але вона так і не побачила його завершеним. Вона померла в березні 1956 року від гострої лейкемії: вплив іонізуючих променів і великий радіоактивний опік, викликаний вибухом полонієвої капсули, серйозно підірвали її здоров'я. Інститут і її кафедра ядерної фізики в Сорбонні, отримані в 1937 році, перейшли Фредеріку.

Протягом усього свого життя Ірен пристрасно боролася за права жінок і за повагу до їхніх професійних та інтелектуальних досягнень. Щоб показати приклад, вона неодноразово подала заявку на вступ до Французької академії наук, добре знаючи, що її не приймуть лише через її стать. Вона зробила це саме для того, щоб дати зрозуміти, що боротьба за визнання жінки як повноцінної людини ще далека від завершення.

Після її смерті в журналі Nature її друг і колега Джеймс Чедвік пише: «Її батьки були незалежними людьми і двома блискучими розумами, і сама Ірен Жоліо-Кюрі успадкувала їхній характер і науковий геній».