Marie Curie

Giulia Tassi

C’è un laboratorio, nell’École supérieure de physique et de chimie industrielles de la ville de Paris che sorge in un cortile. Sembra un capannone abbandonato, con il tetto a vetri, fatiscente, che pare invitare la pioggia a entrare. Non c’è pavimento, ma catrame screpolato; non c’è mobilio, ma solo un tavolaccio di legno, qualche strumento, una lavagna e una vecchia stufa. Quest’ultima, poi, non funziona, non tira, e l’inverno morde feroce. Esattamente come l’estate, che abbranca l’ambiente e non lo lascia più. In passato, la Facoltà di Medicina utilizzava questo locale come sala di dissezione: ora, invece, non è adatto nemmeno per ospitare cadaveri. Però, ha una caratteristica. Di notte, quando le luci sono spente e il buio avvolge ogni cosa, una strana tinta azzurro – malva, che a occhi inesperti e sognanti può sembrare qualcosa di fatato, passa attraverso le finestre sporche e il tetto a vetri fatiscenti, colora le pareti e gli oggetti, come se essi fossero esplosi di meraviglia.

Eppure, la magia non c’entra nulla. C’entra la chimica: prosaica e freddissima chimica. In quel laboratorio, che al calar del sole si illumina di azzurro, Marie Skłodowska Curie e il marito Pierre sono riusciti a scoprire e isolare due nuovi elementi: il polonio e il radio. Sono soprattutto i sali di quest’ultimo che, pur essendo in natura privi di colore e annerendosi al contatto con l’aria, se messi in una provetta di vetro iniziano a emanare una luce bluastra che brilla e illumina ogni cosa. L’essenza di questi raggi la si conosce già; il loro impatto sul mondo intorno lo si sta imparando.

È la radioattività, un fenomeno che riguarda il nucleo dell’atomo, grazie alla quale si sono scoperte forze che su questo stesso nucleo vanno ad agire. Cambiano, dunque, completamente le concezioni e dell’atomo e della fisica, perché quest’ultima, così come era conosciuta, non può più essere sufficiente. Su questo lavorano Marie e Pierre, nel capannone fatiscente e illuminato di azzurro. I due coniugi sono una squadra, efficiente e paritaria, ma alla quale viene imposta una gerarchia di genere ingiusta e odiosa. Pierre diviene professore universitario di fisica generale; Marie ne dirige il laboratorio di facoltà. Quando lui muore, investito da una carrozza, il 19 aprile del 1906, lei prende il suo posto. Tiene la sua prima lezione nel mese di novembre, prima donna docente alla Sorbonne, e nei giorni successivi un giornale scrive: «Dal momento che a una donna è permesso tenere lezioni all’università a studenti di entrambi i sessi, che ne sarà della superiorità maschile? Io vi avviso: presto le donne finiranno per diventare esseri umani». Marie Skłodowska Curie, già vincitrice di un premio Nobel, prima donna dottorata in Francia, prima donna docente universitaria, ha la colpa innata di essere, appunto, una donna. E così, quando durante la conferenza di Solvey del 1911 conosce il collega fisico Paul Langevin e i due iniziano una relazione, la stampa e l’opinione pubblica la attaccano e umiliano. Lui è “il grande scienziato” con una solida famiglia lei “l’altra donna”; quando cammina per la strada, la gente le sputa addosso; sassi vengono lanciati contro le finestre del suo laboratorio; alcuni professori della Sorbona le chiedono di lasciare la Francia. Gustave Téry su l'Œuvre pubblica una lettera privata che Curie scrive all’amante e l’accusa di essere una straniera, un’ebrea, che si era «dedicata con i più perfidi espedienti e con i consigli più subdoli ad allontanare Paul Langevin dalla moglie e a separarlo dai figli». Nel Paese è ancora vivido l’Affare Dreyfus e Marie Skłodowska Curie diviene una pedina nella scacchiera dello scontro tra i progressisti e i conservatori, come se lei non fosse ben altro. Tanto, tantissimo, altro.

Negli stessi mesi dello scandalo, le viene infatti comunicato da Stoccolma di essere stata insignita per la seconda volta del premio Nobel, prima e unica persona ad averlo vinto in due ambiti diversi. Contemporaneamente alla nomina, però, arrivano anche le raccomandazioni da parte di Svante Arrhenius, a nome di tutto il comitato per il Nobel, di non presentarsi in Svezia per la consegna del premio: certo, l’Accademia non crede all’autenticità delle lettere, altrimenti non le avrebbe conferito l’importante riconoscimento, però, per il bene dell’intera cerimonia, una sua defezione sarebbe di certo molto apprezzata. Questa la risposta: «Io devo agire seguendo le mie convinzioni. Ritengo non ci sia nessun legame tra il mio lavoro scientifico e le cose riguardanti la mia vita privata di cui la stampa spazzatura mi accusa. Quando riceverete questa lettera, mi sarò organizzata per essere presente alla cerimonia di Stoccolma». E infatti va, insieme alla figlia Irène, accolte dal re di Svezia in persona che ha organizzato in loro onore un sontuoso banchetto a cui partecipano trecento donne legate al mondo della scienza, del teatro, della medicina e della letteratura. Di tutto questo, la stampa francese non scriverà parola alcuna. Con la vittoria del Nobel per la chimica, si concretizza nella testa di Curie, la possibilità che il sogno di tutta una vita diventi reale: creare una struttura per lo studio degli impieghi medici del radio, in particolare per il trattamento del cancro. L’Institut du Radium è inaugurato nel 1914. Poi, però, scoppia la guerra. E se i suoi progetti subiscono una battuta di arresto, lei, no, non si ferma. Concentra tutte le proprie energie nel creare delle unità di radiografia che possano andare negli ospedali militari. Riesce a portare a venti le ambulanze dell’esercito francese dotate di apparecchio radiologico. Si occupa, dal 1916, della formazione tecnica delle operatrici ed è lei stessa a raggiungere le zone di battaglia, spesso insieme alla figlia Irène, per prestare soccorso localizzando proiettili, schegge e fratture nei corpi dei soldati. I giornali iniziano a cambiare i toni.

Ciò che Skłodowska Curie ha fatto durante la Prima Guerra Mondiale è l’esempio concreto e sporco di ciò che ella crede possa e debba fare la scienza. Ecco perché non brevetta la tecnica da lei inventata per l’isolamento del radio; ecco perché vuole l’Institut du Radium, una realtà che ben presto diviene luogo di formazione per giovani ricercatori e soprattutto giovani ricercatrici, affinché il progresso possa continuare a camminare e a migliore la vita di ogni singolo essere umano. La scienza deve mettersi a servizio dell’umanità. Esattamente come lei si è messa a servizio della scienza. Continuerà a lavorare incessantemente fino alla fine, distratta “solo” dal bisogno, che lei non arriverà mai a comprendere, di cercare fondi per la ricerca. Marie Skłodowska Curie muore il 4 luglio del 1934 per un'anemia aplastica, causata dalla lunga esposizione alle radiazioni e ancora oggi, la sua tomba e i suoi taccuini sono avvolti da cappotti di piombo. Questa donna, che ha pagato il fatto stesso di esser donna, è stata un’avventuriera, una pioniera, una sognatrice che credeva nella libertà, unica e inalienabile, garantita dallo studio e dalla conoscenza.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Il y a un laboratoire à l’École supérieure de physique et de chimie industrielles de la ville de Paris qui se trouve dans une cour. On dirait un hangar abandonné, le toit vitré, délabré, qui semble inviter la pluie à entrer. Il n’y a pas de sol, mais du goudron craquelé; il n’y a pas de mobilier, mais seulement une tablette en bois, quelques outils, un tableau blanc et un vieux poêle. Cette dernière, alors, ne fonctionne pas, ne tire pas, et l’hiver mord féroce. Tout comme l’été, il embellit l’environnement et ne le laisse plus. Dans le passé, la faculté de médecine utilisait cet endroit comme salle de dissection : maintenant, il n’est même pas adapté pour accueillir des cadavres. Mais il a une caractéristique. La nuit, lorsque les lumières sont éteintes et que l’obscurité enveloppe tout, une étrange teinte bleue - mauve, qui aux yeux inexpérimentés et rêveurs peut sembler quelque chose de féerique, traverse les fenêtres sales et le toit en verre délabré, colore les murs et les objets, Comme s’ils avaient explosé d’émerveillement.

Et pourtant, la magie n’a rien à voir avec ça. Il s’agit de chimie, de chimie très froide et prosaïque. Dans cet atelier, qui brille de bleu à la tombée de la nuit, Marie Skłodowska Curie et son mari Pierre ont pu découvrir et isoler deux nouveaux éléments : le polonium et le radium. Ce sont surtout les sels de ce dernier qui, tout en étant dans la nature sans couleur et noircissant au contact de l’air, si mis dans un tube en verre, commencent à émaner une lumière bleuâtre qui brille et illumine tout. L’essence de ces rayons est déjà connue; leur impact sur le monde autour est appris.

C’est la radioactivité, un phénomène qui affecte le noyau de l’atome, grâce auquel on a découvert des forces qui vont agir sur ce même noyau. Les conceptions de l’atome et de la physique changent donc complètement, car celle-ci, telle qu’elle était connue, ne peut plus suffire. Marie et Pierre y travaillent, dans le hangar délabré et illuminé de bleu. Les deux conjoints forment une équipe, efficace et paritaire, mais à laquelle est imposée une hiérarchie de genre injuste et odieuse. Pierre devient professeur d’université de physique générale ; Marie en dirige le laboratoire de faculté. Quand il meurt, renversé par une voiture, le 19 avril 1906, elle prend sa place. Elle donne sa première leçon en novembre, première enseignante à la Sorbonne, et dans les jours qui suivent, un journal écrit : « Puisqu’une femme est autorisée à donner des cours à l’université à des étudiants des deux sexes, qu’en est-il de la supériorité masculine ? Je vous préviens : bientôt les femmes finiront par devenir des êtres humains». Marie Skłodowska Curie, déjà lauréate d’un prix Nobel, première femme doctorante en France, première femme enseignante universitaire, a la faute innée d’être, justement, une femme. Et donc, lorsque lors de la conférence de Solvey en 1911, elle rencontre son collègue physicien Paul Langevin et que les deux commencent une relation, la presse et l’opinion publique l’attaquent et l’humilient. Il est "le grand scientifique" avec une famille solide elle "l’autre femme"; quand elle marche dans la rue, les gens lui crachent dessus; des pierres sont jetées contre les fenêtres de son laboratoire; des professeurs de la Sorbonne lui demandent de quitter la France. Gustave Téry publie sur l’Œuvre une lettre privée que Curie écrit à son amant et l’accuse d’être une étrangère, une juive, qui s’était « consacrée avec les plus perfides expédients et les conseils les plus sournois à éloigner Paul Langevin de sa femme et à le séparer de ses enfants ». Dans le pays, l’affaire Dreyfus est encore vive et Marie Skłodowska Curie devient un pion sur l’échiquier de l’affrontement entre les progressistes et les conservateurs, comme si elle n’était pas autre chose. Tellement, tellement, tellement plus.

Durant les mêmes mois du scandale, Stockholm lui annonce qu’elle a reçu pour la deuxième fois le prix Nobel, la première et la seule personne à l’avoir remporté dans deux domaines différents. Mais en même temps que la nomination, Svante Arrhenius, au nom de tout le comité Nobel, recommande de ne pas se présenter en Suède pour la remise du prix : bien sûr, l’Académie ne croit pas à l’authenticité des lettres, sinon, elle ne lui aurait pas accordé la reconnaissance importante, mais pour le bien de toute la cérémonie, sa défection serait certainement très appréciée. Voici la réponse : «Je dois agir en suivant mes convictions. Je ne pense pas qu’il y ait de lien entre mon travail scientifique et les choses de ma vie privée dont la presse indésirable m’accuse. Quand vous recevrez cette lettre, je me serai organisée pour être présente à la cérémonie de Stockholm ». Et en effet, elle y va, avec sa fille Irène, accueillies par le roi de Suède en personne qui a organisé en leur honneur un somptueux banquet auquel participent trois cents femmes liées au monde de la science, du théâtre, de la médecine et de la littérature. De tout cela, la presse française n’écrira aucun mot. Avec la victoire du prix Nobel de chimie, se concrétise dans la tête de Curie la possibilité que le rêve de toute une vie devienne réel : créer une structure pour l’étude des utilisations médicales du radium, en particulier pour le traitement du cancer. L’Institut du Radium est inauguré en 1914. Mais la guerre éclate. Et si ses projets s’arrêtent, elle ne s’arrête pas. Elle concentre toute son énergie à créer des unités de radiographie qui peuvent aller dans les hôpitaux militaires. Elle réussit à porter à vingt les ambulances de l’armée française équipées d’un appareil radiologique. Elle s’occupe, depuis 1916, de la formation technique des opératrices et elle a rejoint elle-même les zones de bataille, souvent avec sa fille Irène, pour porter secours en localisant balles, éclats et fractures dans les corps des soldats. Les journaux commencent à changer de ton.

Ce que Skłodowska Curie a fait pendant la Première Guerre mondiale est l’exemple concret et sale de ce qu’elle croit que la science peut et doit faire. C’est pourquoi elle ne brevette pas la technique qu’elle a inventée pour l’isolement du radium; c’est pourquoi elle veut l’Institut du Radium, une réalité qui devient bientôt un lieu de formation pour de jeunes chercheurs et surtout de jeunes chercheuses, pour que le progrès puisse continuer à marcher et à améliorer la vie de chaque être humain. La science doit se mettre au service de l’humanité. Tout comme elle s’est mise au service de la science. Elle continuera à travailler sans relâche jusqu’à la fin, distraite "seulement" par le besoin, qu’elle ne comprendra jamais, de chercher des fonds pour la recherche. Marie Skłodowska Curie meurt le 4 juillet 1934 d’une anémie aplasique causée par une longue exposition aux radiations et aujourd’hui encore, sa tombe et ses carnets sont enveloppés de manteaux de plomb. Cette femme, qui a payé le fait d’être une femme, a été une aventurière, une pionnière, une rêveuse qui croyait en la liberté, unique et inaliénable, garantie par l’étude et la connaissance.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

There was a laboratory, in the École supérieure de physique et de chimie industrielles de la ville de Paris that stood on a courtyard. It looked like an abandoned shed, with a glazed and dilapidated roof that seemed to invite the rain in. There was no floor, only cracked tar; there was no furniture, only wooden planks, a few tools, a blackboard and an old stove. The latter, however didn’t work, didn’t draw properly, and winter bit fiercely. Exactly like summer, which also created an awful environment in the laboratory. In the past, the Faculty of Medicine had used this room as a dissection room. But at the point Marie Curie was there, it was not even suitable for cutting up corpses. It did have one positive feature, though. At night, when the lights were off and darkness enveloped everything, a strange blue-mauve hue, which to inexperienced and dreamy eyes might look like something fairy-like, passed through the dirty windows and the dilapidated glass roof, coloring the walls and things inside as if they had become something magical.

Yet, magic had nothing to do with it. It had to do with chemistry: prosaic and very cold chemistry. In that laboratory, which lit up blue at sunset, Marie Skłodowska Curie and her husband Pierre managed to discover and isolate two new elements: polonium and radium. It was mainly the salts of the latter that when placed in a glass test tube began to give off a glowing bluish light that illuminated everything, although in nature radium is devoid of color and blackens on contact with air. The essence of these rays was already known, but their impact on the world around was only being learned.

It was radioactivity, a phenomenon that affects the nucleus of the atom, thanks to which forces have been discovered that go to work on this same nucleus. This completely changed, therefore, the concepts of the atom and of physics, because the latter, as it was known, was no longer be sufficient. Marie and Pierre worked on this, in the dilapidated, blue-lit shed. The couple were a team, efficient and equal, but on whom an unfair and hateful gender hierarchy was imposed. Pierre became a university professor of general physics. Marie headed its faculty laboratory. When he died, hit by a carriage, on April 19, 1906, she took his place. She gave her first lecture in November, the first woman professor at the Sorbonne, and in the following days a newspaper wrote, "Since a woman is allowed to lecture at the university to students of both sexes, what will become of male superiority? I warn you: soon women will end up as human beings." Marie Skłodowska Curie, by then already a Nobel Prize winner, the first woman doctoral candidate in France, the first woman university lecturer, had the innate stain of being, precisely, a woman. And so, when she met fellow physicist Paul Langevin during the 1911 Solvey conference and the two began an affair, the press and the public attacked and humiliated her. He is "the great scientist" with a solid family she is "the other woman". When she walked down the street, people spit at her, stones were thrown at the windows of her laboratory and some Sorbonne professors asked her to leave France. Gustave Téry in l'Œuvre published a private letter that Curie wrote to her lover and accused her of being a foreigner, a Jewess, who had "devoted herself by the most perfidious expedients and the most underhanded tactics to alienating Paul Langevin from his wife and separating him from his children." The Dreyfus Affair was still vivid in the country, and Marie Skłodowska Curie became a pawn on the chessboard of the clash between progressives and conservatives, as if she were not so much more. So much, so very much, more.

In the same months as the scandal, she was notified, from Stockholm, that she had been awarded the Nobel Prize for the second time, the first and only person to win it in two different fields. At the same time as the nomination, however, came recommendations from Svante Arrhenius, on behalf of the entire Nobel committee, that she not show up in Sweden for the award presentation. Of course, the Academy did not believe in the authenticity of the letters, otherwise they would not have awarded her the important prize, however, for the sake of the whole ceremony, a defection on her part would certainly have been greatly appreciated. This was her answer, "I have to act according to my convictions. I believe there is no connection between my scientific work and the things concerning my private life of which the trash press accuses me. By the time you receive this letter, I will have arranged to be present at the ceremony in Stockholm."And indeed she went, together with her daughter Irène, welcomed by the King of Sweden himself, who had organized in their honor a sumptuous banquet attended by three hundred women connected with the world of science, theater, medicine and literature. Of all this, the French press would not write a word. With the winning of the Nobel Prize in chemistry, a lifelong dream in Curie's mind became a reality. That was, to create a facility for the study of the medical uses of radium, particularly for the treatment of cancer. The Institut du Radium was opened in 1914. Then, however, war broke out. And even if her projects suffered a setback, she, no, did not stop. She focused all her energies on creating radiography units that could go to military hospitals. She managed to increase the number of French army ambulances equipped with X-ray units to 20. She became in charge, starting in 1916, of the technical training of female operators, and she herself traveled to battle zones, often together with her daughter Irène, to render aid by locating bullets, shrapnel, and fractures in soldiers' bodies.The newspapers began to change their tone.

What Skłodowska Curie did during World War I was a down and dirty example of what she believed science could and should do. That was why she didn’t not patent the technique she invented for the isolation of radium. That is why she wanted the Institut du Radium, a reality that soon became a place of training for young researchers and especially young women researchers, so that progress could continue to improve the lives of every single human being. Science, she believed, must put itself at the service of humanity. Exactly as she put herself at the service of science. She continued to work tirelessly until the end, distracted "only" by the need, which she would never come to understand, to seek research funds. Marie Skłodowska Curie died on July 4, 1934 from aplastic anemia, caused by long exposure to radiation, and to this day, her grave and notebooks are shrouded in lead. This woman, who paid for the very fact of being a woman, was an adventurer, a pioneer, a dreamer who believed in the unique and inalienable freedom guaranteed by study and knowledge.

Traduzione spagnola
Federica Agosta

En la École supérieure de physique et de chimie industrielles de la ville de Paris hay un laboratorio situado en un patio. Parece un pabellón abandonado, con el techo de cristal, semi derruido, que parece invitar a la lluvia a entrar. No hay suelo, sino alquitrán resquebrajado; no hay muebles, sino un tablón de madera, unas herramientas, una pizarra y una vieja estufa. Esta última, además, no funciona, no tira, y el invierno azota implacable. Exactamente como el verano, que se apodera del laboratorio y no lo deja estar. En el pasado, la Facultad de Medicina utilizaba este espacio como sala de disección: ahora, en cambio, ni siquiera es apropiado para acoger los cadáveres. Sin embargo, tiene una característica. Por la noche, cuando las luces están apagadas y la oscuridad lo envuelve todo, un singular matiz malva-azul, que a unos ojos inexpertos y soñadores puede parecerles algo relacionado con las hadas, atraviesa las ventanas sucias y el techo de cristal derruido, colorea las paredes y los objetos, como si estuvieran llenos de maravilla.

No obstante, la magia no tiene nada que ver. Tiene que ver con la química: una química prosaica y muy fría. En este laboratorio, que al atardecer se ilumina de azul, Marie Skłodowska Curie y su esposo Pierre lograron descubrir y aislar dos nuevos elementos: el polonio y el radio. Sobre todo, son las sales de este último las que, aunque son carentes de color en la naturaleza, y se tiñen de negro con el contacto con el aire, cuando se colocan en un tubo de ensayo de vidrio empiezan a emitir una luz azulada que brilla e lo ilumina todo. La esencia de dichos rayos ya se conoce; su impacto en el mundo que nos rodea aún se está aprendiendo.

Se trata de la radiactividad, un fenómeno que concierne el núcleo del átomo, gracias al cual se descubrieron unas fuerzas que actúan sobre este mismo núcleo. Cambian completamente los conceptos de átomo y de física, dado que esta última, tal y como se conocía, ya no puede ser suficiente. Sobre esto trabajaron Marie y Pierre, en el pabellón ruinoso e iluminado de azul. Los dos cónyuges forman un equipo, eficiente y paritario, pero al que se le impone una jerarquía de género injusta y odiosa. Pierre llega a ser profesor universitario de física general; Marie dirige el laboratorio de la facultad. Cuando Pierre muere, atropellado por un carruaje, el 19 de abril de 1906, ella toma su lugar. Da su primera clase en el mes de noviembre, primera mujer docente en la Sorbona, y en los días siguientes un periódico escribe: “Puesto que se le permite a una mujer dar clases universitarias a estudiantes de ambos sexos, ¿qué será de la superioridad masculina? Se lo digo: pronto las mujeres terminarán por ser seres humanos”.Marie Skłodowska Curie, ya ganadora de un Premio Nobel, primera mujer doctorada en Francia, primera mujer docente universitaria, tiene la culpa innata de ser, pues sí, una mujer. Y así, cuando durante la conferencia de Solvey de 1911 conoce al colega físico Paul Langevin y los dos emprenden un romance, la prensa y la opinión pública la atacan y humillan. Él es “el gran científico” con una sólida familia, ella es “la otra mujer”; cuando caminaba por la calle, la gente le escupía; tiraban piedras contra las ventanas de su laboratorio; algunos profesores de la Sorbona le pidieron que se fuera de Francia. Gustave Téry, en l’Œuvre, publicó una carta privada que Curie había escrito a su amante y la acusó de ser una extranjera, una judía, que se había “dedicado con los más pérfidos expedientes y los consejos más enrevesados a alejar a Paul Langevin de su esposa y a separarlo de sus hijos”. En Francia, el Asunto Dreyfus seguía siendo debatido y Marie Skłodowska Curie se convirtió en un peón en el tablero del enfrentamiento entre progresistas y conservadores, como si ella no hubiera sido más que eso. Mucho, mucho más que eso.

En efecto, en los mismos meses del escándalo, le comunicaron desde Estocolmo que había sido galardonada por segunda vez con el Premio Nobel, primera y única persona en ganarlo en dos ámbitos diferentes. No obstante, al mismo tiempo que la nominación, llegaron también las recomendaciones de Svante Arrhenius, en nombre de todo el Comité del Nobel, pare que no fuera a Suecia para la entrega del premio: por supuesto, la Academia no creía en la autenticidad de las cartas, pues no le habría otorgado el importante reconocimiento, pero, por el bien de la entera ceremonia, su defección sería sin duda muy apreciada. Esta fue la respuesta: “Yo debo actuar según mis convicciones. Creo que no hay ningún tipo de relación entre mi trabajo científico y las cosas inherentes a mi vida privada de las cuales la prensa basura sigue acusándome. Cuando reciban esta carta, yo ya habré organizado mi presencia en la ceremonia de Estocolmo”. Y efectivamente fue, y junto con su hija Irène fue recibida por el Rey de Suecia, que había organizado en su honor un suntuoso banquete al que asistieron trescientas mujeres del mundo de la ciencia, del teatro, de la medicina y de la literatura. De todo esto, la prensa francesa no escribió palabra alguna. Con la victoria del Premio Nobel de Química, se concretizó en la mente de Curie la posibilidad de que un sueño de toda una vida se hiciera realidad: crear una estructura para el estudio de los empleos médicos del radio, en particular para el tratamiento del cáncer. El Instituto del Radio (Institut du Radium) se inauguró en 1914. Luego, desafortunadamente, estalló la guerra. Y si sus proyectos se detuvieron, ella no, no, se paró. Concentró todas sus energías en crear unas unidades de radiografía que pudieran ir a los hospitales militares. Logró aumentar a veinte el número de ambulancias del ejército francés equipadas con aparatos radiológicos. Desde 1916, se encargó de la formación técnica de las operadoras y ella misma acudió a las zonas de guerra, a menudo con su hija Irène, para prestar ayuda localizando balas, metrallas y fracturas en los cuerpos de los soldados. Los periódicos empezaron a cambiar de opinión.

Lo que Skłodowska Curie había hecho durante la Primera Guerra Mundial era el ejemplo concreto y práctico de lo que ella creía que la ciencia podía y debía hacer. Por eso no patentó la técnica de aislamiento del radio que ella misma había llevado a cabo; porque quería el Instituto del Radio, una realidad que pronto llegó a ser un lugar de formación para los jóvenes investigadores y, sobre todo, para las jóvenes investigadoras, para que el progreso siguiera avanzando y mejorando la vida de todos los seres humanos. La ciencia debe ponerse al servicio de la humanidad. Exactamente como ella se había puesto al servicio de la ciencia. Seguirá trabajando incansablemente hasta el final, distraída “sólo” por la necesidad, que nunca llegará a comprender, de buscar fondos para la investigación. Marie Skłodowska Curie murió el 4 de julio de 1934 a causa de una anemia aplásica, provocada por una larga exposición a la radiación, y hasta el día de hoy, su tumba y sus cuadernos están envueltos en capas de plomo. Esta mujer, que pagó por el hecho mismo de ser mujer, fue una aventurera, una pionera, una soñadora que creía en la libertad, única e inalienable, garantizada por el estudio y el conocimiento.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Є лабораторія, у École supérieure de physique et de chimie industrielle de la ville de Paris який розташований у дворі. Виглядає як покинутий сарай, зі скляним дахом, напівзруйнований, який ніби запрошує дощ увійти. Підлоги немає, а потріскана смола; немає меблів, а тільки дерев'яний стіл, деякі інструменти, дошка і стара піч. Піч не працює, не топить, а зима сувора. Так само, як літо, яке захоплює довкілля і не покидає його. Раніше медичний факультет використовував це приміщення як секційну, а тепер воно непридатне навіть для розміщення трупів. Однак у нього є одна особливість. Вночі, коли світло вимикається і темрява огортає все, дивний синьо-ліловий відтінок, який недосвідченим і замріяним очам міг би здатися чимось казковим, проходить крізь брудні вікна й розсипаний скляний дах, розфарбовує стіни й предмети, наче вибухнули від подиву.

Проте магія тут ні при чому. Задіяна хімія: прозаїчна і дуже холодна хімія. У цій лабораторії, яка світиться синім кольором, коли заходить сонце, Марії Склодовській Кюрі та її чоловікові П’єру вдалося відкрити та виділити два нових елементи: полоній і радій. В основному це солі радію, хоча в природі вони безбарвні і чорніють при контакті з повітрям, якщо їх помістити в скляну пробірку, вони починають випромінювати блакитне світло, яке світить і освітлює все. Сутність цих променів уже відома; вивчається їхній вплив на навколишній світ.

Саме завдяки радіоактивності, явищу, яке впливає на ядро ​​атома, були відкриті сили, які діють на це саме ядро. Отже, уявлення про атом і фізику повністю змінюються. Марі та П'єр працюють над цим у напівзруйнованому, освітленому блакитним світлом сараї. Двоє подружжя є командою, ефективною та рівноправною, але якій нав’язана несправедлива та ненависна гендерна ієрархія. П'єр стає університетським професором загальної фізики; Марі керує лабораторією факультету. Коли він помирає, збитий каретою, 19 квітня 1906 року, вона займає його місце. Вона читає свою першу лекцію в листопаді, стає першою жінкою-вчителем у Сорбонні, а наступними днями газета пише: «Оскільки жінці дозволено читати лекції в університеті студентам обох статей, що буде з чоловічою перевагою? Попереджаю вас: скоро жінки стануть людьми». Марія Склодовська Кюрі, вже лауреат Нобелівської премії, перша жінка-доктор у Франції, перша жінка-професор університету, має вроджену провину за те, що насправді вона жінка. І ось, коли під час конференції Солвей у 1911 році вона зустріла свого колегу-фізика Поля Ланжевена, і вони почали стосунки, преса та громадська думка атакували та принижували її. Він — «великий вчений» із згуртованою родиною, вона — «інша жінка»; коли вона йде по вулиці, на неї плюють; у вікна його лабораторії кидають каміння; деякі професори Сорбонни просять її покинути Францію. Гюстав Тері в l'Œuvre публікує приватний лист, який Кюрі написала своєму коханому, і звинувачує її в тому, що вона іноземка, єврейка, яка «присвятила себе найпідступнішими методами та найвитонченішими порадами, щоб відлучити Поля Ланжевена від його дружини та розлучити його з дітьми». Справа Дрейфуса все ще актуальна в країні, і Марія Склодовська-Кюрі стає пішаком на шахівниці протистояння прогресистів і консерваторів.

У ті ж самі місяці скандалу зі Стокгольма їй повідомляють, що вона вдруге отримала Нобелівську премію — перша і єдина людина, яка отримала її в двох різних сферах. Одночасно з номінацією, Сванте Арреніус рекомендує від імені всього Нобелівського комітету не їхати до Швеції за нагородою: звісно, ​​Академія не вірить у автентичність листів, інакше вона б не присудила премію, однак її відмова брати участь у церемонії нагородження була б позитивно оцінена академією. Ось її відповідь: «Я повинна діяти згідно зі своїми переконаннями. Я вважаю, що немає жодного зв’язку між моєю науковою роботою та тим, у чому мене звинувачує сміттєва преса. До того часу, як ви отримаєте цього листа, я вже домовлюся про присутність на церемонії в Стокгольмі».І насправді вона разом зі своєю донькою Ірен їде на прийом до самого короля Швеції, який організував розкішний бенкет на їхню честь, на якому були присутні три сотні жінок, пов’язаних зі світом науки, театру, медицини та літератури. Про все це французька преса не напише ні слова. З перемогою Нобелівської премії з хімії Кюрі здійснила мрію всього життя: створити основу для вивчення медичного використання радію, зокрема для лікування раку. Institut du Radium був урочисто відкритий у 1914 році. Однак тоді почалася війна. І якщо її проекти припиняються, вона не зупиняється. Вона зосереджує всю свою енергію на створенні рентгенівських установок, які можна поставити у військові госпіталі. Їй вдається оснастити радіологічним обладнанням двадцять санітарних машин французької армії. З 1916 року вона бере участь у технічній підготовці операторів і сама добирається до зон бойових дій, часто разом зі своєю донькою Ірен, щоб надати допомогу, знаходячи кулі, осколки та переломи в тілах солдатів. Газети починають змінювати тон.

Те, що Склодовська Кюрі зробила під час Першої світової війни, є конкретним і брудним прикладом того, що, на її думку, може і повинна робити наука; ось чому вона хоче Institut du Radium, реальності, яка незабаром стане місцем навчання для молодих дослідників і, перш за все, молодих дослідниць, щоб прогрес міг продовжувати крокувати та покращувати життя кожної окремої людини. Наука має поставити себе на службу людству. Так само, як вона поставила себе на службу науці. Вона продовжуватиме невпинно працювати до кінця, відволікаючись «тільки» на потребу, яку вона ніколи не зрозуміє, шукати кошти на дослідження. Марія Склодовська Кюрі померла 4 липня 1934 року від апластичної анемії, спричиненої тривалим впливом радіації, і навіть сьогодні її могила та зошити загорнуті в свинцеві пальто. Ця жінка, яка заплатила за сам факт того, що була жінкою, була авантюристкою, піонеркою, мрійницею, яка вірила в свободу, унікальну й невід’ємну, гарантовану навчанням і знаннями.

Grazia Deledda
Rossana Laterza

Giulia Tassi

Premio Nobel per la letteratura 1926
«Per la sua potenza di scrittrice, sostenuta da un alto ideale, che ritrae in forme plastiche la vita quale è nella sua appartata isola natale e che con profondità e con calore tratta problemi di generale interesse umano».

Grazia Deledda (Nuoro, 1871–Roma 1936) era quinta figlia di una famiglia numerosa e benestante. La madre era quasi analfabeta, mentre il padre aveva scritto poesie in sardo ed era stato sindaco. L’istruzione femminile si fermava alla quarta elementare e alla bambina, che amava andare a scuola, fu concesso di rimanervi un altro anno a ripetere la quarta. Precocemente consapevole della sua vocazione alla scrittura studiò da autodidatta decisa a diventare una scrittrice. Divorò opere di letteratura italiana e straniera, classiche e contemporanee e di tutti i generi. Diede vita a un epistolario che con il tempo si sarebbe infittito enormemente. Inviò i suoi scritti a direttori di riviste e giornali: «…spediva lettere a raffica anche venti al giorno, per pagare i francobolli rubava l’olio dai magazzini di casa e lo vendeva di nascosto». Ma si formò anche con altri apprendimenti legati a quel sistema di codici e valori patriarcali che in Sardegna continuavano a regolare la vita sociale. Miti riconducibili ad antiche società agro pastorali, religiosità pre-cristiana e natura selvaggia che faceva da sfondo ad «avventure brigantesche» e a storie di creature benevole o sinistre raccontate in nuorese. Disgrazie, lutti e difficoltà economiche le fecero sperimentare il dolore e il carattere illusorio di ogni certezza, maturando i temi della sua produzione e acuendo il suo desiderio di orizzonti più vasti. A diciassette anni pubblicò il suo primo racconto, Sangue sardo, sulla rivista L’Ultima Moda, a diciannove il primo romanzo, ma la famiglia e la comunità ne furono scandalizzate, tanto che in chiesa fu pubblicamente ammonita dal parroco: «Farebbe bene a pregare chi invece si diletta a scrivere storie scostumate!». Lei non si piegò e tra l’adeguarsi alle regole familiari e sociali e la ribellione aperta scelse una «terza via» sposandosi con un continentale, colto e intelligente che la sostenne nella sua attività di scrittrice: Palmiro Madesani. Trasferitisi a Roma, frequentarono il mondo intellettuale.

Dal 1903 con Elias Portolu Deledda diede il via a romanzi dal successo internazionale e con Canne al vento nel 1913 si cominciò a parlare di Nobel. Apprezzata dal pubblico (la Regina Margherita fu una delle sue più assidue lettrici), nel suo ambiente fu oggetto di invidia e di pettegolezzi. Per sostenere l’attività della moglie, Palmiro rinunciò al suo lavoro e assunse a tempo pieno il ruolo di agente letterario. Un capovolgimento dello stereotipo del rapporto di coppia e una «forma indebolita di maschio» che Pirandello mise alla berlina nel romanzo Suo marito. Nel 1908 fu al Primo Congresso nazionale delle donne italiane e nel 1909 si presentò alle elezioni per i Radicali nel collegio di Nuoro, ma preferì tuttavia un femminismo «privato, individuale, sororale». Non plaudì mai al regime fascista né vi si oppose apertamente e per questo fu giudicata «politicamente agnostica», ma i suoi romanzi presentano «elementi di sovversione potente» e rispecchiano «un ordine familiare e sociale infranto: in Canne al vento un servo ammazza il padrone e una figlia fugge di casa e abbandona il padre». A Mussolini, che l’aveva invitata per complimentarsi chiedendole cosa potesse fare, lei chiese di far tornare dal confino un suo paesano antifascista. Al discorso per il Nobel non fece omaggio al regime.

Dopo la morte l’opera incompiuta Cosima, autobiografia in forma di romanzo, testimonierà quanto, per tutta la vita, avesse perseguito con consapevolezza e determinazione la sua vocazione letteraria. Scrisse più di trenta romanzi, molte novelle, delle poesie, alcuni saggi e traduzioni dal francese. Fra i romanzi più noti, oltre a quelli citati, ricordiamo: La via del male, 1896; Cenere, 1904; Nel deserto, 1911; Colombi e Sparvieri, 1912; Marianna Sirca, 1915; La Madre, 1920; L’Edera, 1921. Deledda fu presa di mira dalla critica perché non si poteva collocare in nessuna delle poetiche ufficiali, per l’uso di una lingua italiana giudicato scorretto, per i temi ritenuti arretrati rispetto alle inquietudini e alla modernità del Novecento, per un tipo di scrittura considerata istintiva e «uterina». Pregiudizio misogino ed etnocentrico che l’ha emarginata, mentre invece la sua grandezza e originalità stanno proprio nel fatto che lei «nella carta millimetrata del Novecento non collima mai» (G. Pampaloni). Rappresenta la sensibilità artistica del Novecento perché «…forza i limiti del quadro stereotipato della Sardegna» (M. Onofri) inserendo entro gli aspetti mitici e immutabili del mondo patriarcale i drammi della coscienza, le pulsioni, l’inadeguatezza e l’impotenza di fronte alla casualità dell’esistere. Era bilingue e invece di addomesticare il sardo addomesticò l’italiano al sardo perché rispettava le sue radici e l’alterità della sua terra. Il suo senso religioso va inteso come rispetto della sacralità della natura. Dagli anni Settanta gli studi di genere ne hanno avviato la rivalutazione.

La scrittrice alla cerimonia di premiazione del premio Nobel per la Letteratura

Canne al vento (sintesi).

Efix, servo delle tre dame Pintor, Esther, Ruth e Noemi, cadute in miseria, continua a servirle devotamente. Noemi, giovane e orgogliosa soffre dell’attuale condizione. Anni addietro Efix ha aiutato Lia, un’altra delle sorelle, a fuggire di casa causando la morte del padrone e ne porta il peso del segreto e del rimorso. Lia, partita per il continente, ha avuto un figlio, Giacinto, ed è morta prematuramente. Il giovane, rimasto povero, arriva d’improvviso dalle zie in cerca d’aiuto. Efix lo accoglie amorevolmente credendo che riporti benessere alla casa e sperando nel riscatto della sua colpa, ma l’arrivo di Giacinto scompone ogni equilibrio. Noemi è preda di una passione incestuosa mentre Giacinto si mostra debole e dissoluto. Di fronte allo sfacelo della famiglia, Efix abbandona la casa per vivere da mendicante ed espiare la sua colpa. Al suo ritorno gli equilibri sembrano ricomporsi: Noemi sposa un parente ricco e Giacinto la sua promessa, ma non c’è gioia vera perché ogni anima è segnata indelebilmente ed Efix non sopravvivrà. Muore nel giorno delle nozze di Noemi spezzato dal vento che si abbatte su canne ed esseri umani.

«La luna saliva davanti a lui e le voci della sera avvertivano l’uomo che la sua giornata era finita… era il sospiro delle canne e la voce sempre più chiara del fiume: ma era soprattutto un soffio, un ansito misterioso che pareva uscire dalla terra stessa… cominciava la vita fantastica dei folletti, delle fate, degli spiriti erranti. Efix sentiva il rumore che le panas (donne morte di parto) facevan nel lavare i loro panni al fiume battendoli con uno stinco di morto e credeva di intraveder l’ammattadore, folletto con sette berretti … inseguito dai vampiri con la coda di acciaio…agli spiriti maligni si univano gli spiriti dei bambini non battezzati…e i nani e le janas, piccole fate…mentre giganti s’affacciavan tra le rocce dei monti battuti dalla luna…spiando se laggiù fra le distese di euforbia malefica si nascondesse qualche drago… nelle notti di luna tutto questo popolo misterioso anima le colline e le valli: l’uomo non ha diritto a turbarlo con la sua presenza, come gli spiriti han rispettato lui nel corso del sole…».

Moltissime città e paesi, insulari e continentali, la ricordano nella toponomastica.

	Roma, III° Municipio. Foto di Cecilia Mazzarotto

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1926
«Par sa puissance d’écrivain, soutenue par un idéal élevé, qui dépeint en formes plastiques la vie telle qu’elle est dans son île isolée natale et qui traite avec profondeur et chaleur des problèmes d’intérêt général humain».

Cinquième fille d’une famille nombreuse et aisée. La mère était presque analphabète, tandis que le père avait écrit de la poésie en sarde et avait été maire. L’éducation féminine s’arrêtait à la quatrième année primaire et la petite fille, qui aimait aller à l’école, fut autorisée à y rester une année supplémentaire pour répéter la quatrième. Consciente tôt de sa vocation à l’écriture, elle étudia en autodidacte, déterminée à devenir écrivain. Elle dévore des œuvres de littérature italienne et étrangère, classiques et contemporaines et de tous genres. Elle donna naissance à une épître qui s’épaissirait énormément avec le temps. Elle envoya ses écrits à des directeurs de magazines et de journaux : «...elle envoyait des lettres en rafale vingt fois par jour, pour payer les timbres, elle volait l’huile des entrepôts de la maison et le vendait en cachette». Mais elle se forma aussi avec d’autres apprentissages liés à ce système de codes et de valeurs patriarcales qui, en Sardaigne, continuaient à réguler la vie sociale. Des mythes remontant à d’anciennes sociétés agro-pastorales, religiosité pré-chrétienne et nature sauvage qui servaient de toile de fond à des « aventures brigantesques » et à des histoires de créatures bienveillantes ou sinistres racontées en nuorese. Malheurs, deuils et difficultés économiques lui firent éprouver la douleur et le caractère illusoire de toute certitude, en mûrissant les thèmes de sa production et en accentuant son désir d’horizons plus vastes. À dix-sept ans, elle publia son premier récit, Sangue sardo, dans la revue L’Ultima Moda, à dix-neuf ans, le premier roman, mais la famille et la communauté en furent scandalisées, de sorte que dans l’église il fut publiquement réprimandé par le curé : «Elle ferait bien de prier ceux qui se plaisent à écrire des histoires scostustumate». Elle ne refléchit pas et entre s’adapter aux règles familiales et sociales et la rébellion ouverte, elle choisit une « troisième voie » en se mariant avec un continental, cultivé et intelligent qui la soutient dans son activité d’écrivain: Palmiro Madesani. Ayant déménagé à Rome, ils fréquentèrent le monde intellectuel.

À partir de 1903, avec Elias Portolu Deledda, elle donne le coup d’envoi de romans à succès international et avec Canne au vent en 1913, on commence à parler de Nobel. Appréciée par le public (la reine Marguerite fut l’une de ses lectrices les plus assidues), elle fut dans son milieu l’objet de jalousie et de commérages. Pour soutenir l’activité de sa femme, Palmiro a renoncé à son travail et a assumé à temps plein le rôle d’agent littéraire. Un renversement du stéréotype de la relation de couple et une « forme affaiblie de mâle » que Pirandello mit au pilori dans le roman Son mari. En 1908, elle est au premier Congrès national des femmes italiennes et en 1909 elle se présente aux élections pour les radicaux au collège de Nuoro, mais préfère un féminisme « privé, individuel, sororal ». Elle n’a jamais applaudi au régime fasciste et ne s’y est pas opposée ouvertement et a donc été jugée « politiquement agnostique », mais ses romans présentent « des éléments de subversion puissante » et reflètent « un ordre familial et social brisé : dans Canne au vent un serviteur tue le maître et une fille fuit de la maison et abandonne le père ». À Mussolini, qui l’avait invitée pour la complimenter en lui demandant ce qu’elle pouvait faire, elle demanda de faire revenir de l’exil un de ses villageois antifascistes. Elle n’a pas rendu hommage au régime.

Après la mort, l’œuvre inachevée Cosima, autobiographie sous forme de roman, témoignera combien, toute sa vie, elle avait poursuivi avec conscience et détermination sa vocation littéraire. Elle a écrit plus de trente romans, de nombreuses nouvelles, des poèmes, des essais et des traductions du français. Parmi les romans les plus connus, citons : La via del male, 1896; Cenere, 1904; Nel deserto, 1911; L’Edera, 1908; Colombi e Sparvieri, 1912; Marianna Sirca, 1915; La Madre, 1920. Deledda fut prise pour cible par la critique parce qu’elle ne pouvait se situer dans aucune des poétiques officielles, en raison de l’utilisation d’une langue italienne jugée incorrecte, pour les thèmes considérés comme arriérés par rapport aux inquiétudes et à la modernité du XXe siècle, pour un type d’écriture considéré comme instinctif et «utérin». Préjugé misogyne et ethnocentrique qui l’a marginalisée, alors que sa grandeur et son originalité résident justement dans le fait que « dans la carte millimétrée du XXe siècle, elle ne coïncide jamais » (G. Pampaloni). Elle représente la sensibilité artistique du XXe siècle parce que « ...force les limites du cadre stéréotypé de la Sardaigne » (M. Onofri) en insérant dans les aspects mythiques et immuables du monde patriarcal les drames de la conscience, les pulsions, l’inadéquation et l’impuissance face au hasard de l’existence. Elle était bilingue et au lieu de domestiquer le sarde apprivoise l’italien au sarde parce qu’elle respectait ses racines et l’altérité de sa terre. Son sens religieux doit être compris comme le respect du caractère sacré de la nature. Depuis les années 70, les études de genre ont commencé à être réévaluées.

L'écrivain lors de la cérémonie de remise du prix Nobel de littérature

Cannes à vent (résumé)

Efix, serviteur des trois dames Pintor, Esther, Ruth et Noemi, tombées dans la misère, continue de les servir avec dévotion. Noemi, jeune et fière, souffre de la condition actuelle. Il y a des années, Efix a aidé Lia, une autre des sœurs, à fuir la maison, causant la mort de son maître et portant le poids de son secret et de ses remords. Lia, partie pour le continent, a eu un fils, Giacinto, et elle est morte prématurément. Le jeune homme, resté pauvre, arrive soudain chez ses tantes en quête d’aide. Efix l’accueille avec amour en croyant qu’il ramène le bien-être à la maison et en espérant le rachat de sa faute, mais l’arrivée de Giacinto décompose tout équilibre. Noemi est la proie d’une passion incestueuse tandis que Giacinto se montre faible et dissolu. Face à l’effondrement de la famille, Efix quitte la maison pour vivre en mendiant et expier sa culpabilité. À son retour, les équilibres semblent se rétablir : Noé épouse un parent riche et Jacinthe sa promesse, mais il n’y a pas de vraie joie car chaque âme est marquée indélébile et Efix ne survivra pas. Il meurt le jour du mariage de Noemi, brisé par le vent qui s’abat sur les roseaux et les humains.

«La lune montait devant lui et les voix du soir avertissaient l’homme que sa journée était finie... c’était le soupir des roseaux et la voix de plus en plus claire du fleuve : mais c’était surtout un souffle, une haleine mystérieuse qui semblait sortir de la terre même... La vie fantastique des lutins, des fées, des esprits errants commençait. Efix entendait le bruit que les panas (femmes mortes d’accouchement) faisaient en lavant leur linge à la rivière en les battant avec un tibia de mort et il croyait apercevoir l’abasourdi, lutin avec sept casquettes ... chassé par les vampires à queue d’acier... les esprits maléfiques rejoignent les esprits des enfants non baptisés... et les nains et les janas, les petites fées... tandis que les géants faisaient face aux rochers des montagnes battues par la lune... J’espionne si des dragons se cachent dans les étendues d’euphorbe maléfique... Dans les nuits de lune, tout ce peuple mystérieux anime les collines et les vallées : l’homme n’a pas le droit de le troubler par sa présence, comme les esprits l’ont respecté au cours du soleil...»

De nombreuses villes et villages, insulaires et continentaux, la rappellent dans la toponymie.

	3° mairie de Rome, photo de Cecilia Mazzarotto

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Nobel Prize in Literature 1926
Awarded «For her idealistically inspired writings which with plastic clarity picture the life on her native island and with depth and sympathy deal with human problems in general.»

She was the fifth child of a large and wealthy family. Her mother was almost illiterate, while her father had written poetry in Sardinian and had been a mayor. Education for girls stopped at the fourth grade, and the girl, who loved going to school, was allowed to remain there another year to repeat the fourth grade. Precociously aware of her vocation for writing, she studied on her own, determined to become a writer. She devoured works of Italian and foreign literature, classical and contemporary and from all genres. She began a body of work that would grow enormously over time. She sent her writings to editors of magazines and newspapers. "...she sent texts in bursts of even twenty a day, to pay for stamps she stole oil from home supplies and sold it on the sly." But she was also formed by other learning related to the system of patriarchal codes and values that continued to regulate social life in Sardinia. She recounted myths traced back to ancient agrarian-pastoral societies, pre-Christian religiosity and wilderness that served as the backdrop for "brigand adventures" and stories of benevolent or sinister creatures told in Nuorese (a Sardinian language). Misfortunes, bereavements and economic difficulties made her experience pain and the illusory nature of all certainty, maturing the themes of her work and sharpening her desire for broader horizons. At seventeen she published her first short story, Sangue Sardo [Sardinian Blood], in the magazine L'Ultima Moda, and at nineteen her first novel, but her family and community were scandalized by it, so much so that in church she was publicly admonished by the parish priest. "She would do well to pray who instead delights in writing licentious stories!" She did not bend, and between conforming to family and social rules and open rebellion, she chose a "third way" by marrying a continental, educated and intelligent man, Palmiro Madesani, who supported her in her writing.

Moving to Rome, they frequented the intellectual world. From 1903, with Elias Portolu, Deledda began novels of international success, and with Reeds in the Wind in 1913, talk of a Nobel Prize began. Appreciated by the public (Queen Margaret was one of her most assiduous readers), in her circles she was the object of envy and gossip. To support his wife's work, Palmiro gave up his job and took on the role of literary agent full-time. It was a reversal of the stereotypical relationship and a "weakened form of the male" that Pirandello pilloried in his novel Her Husband. In 1908 she was at the First National Congress of Italian Women and in 1909 stood for election for the Radicals in the Nuoro constituency, but nevertheless preferred a "private, individual, sororal" feminism. She never applauded the Fascist regime or openly opposed it, and for this she was judged "politically agnostic," but her novels have "elements of powerful subversion" and reflect "a shattered family and social order. In Reeds in the Wind a servant kills his master and a daughter runs away from home and abandons her father. To Mussolini, who had invited her to congratulate him by asking what he could do, she asked that an anti-fascist fellow villager of hers be returned from confinement. At her Nobel speech she did not pay tribute to the regime.

After her death her unfinished work Cosima, an autobiography in novel form, testified to how consciously and determinedly she had pursued her literary vocation throughout her life. She wrote more than thirty novels, many novellas, some poems, some essays and translations from French. Her best-known novels, in addition to those mentioned above, include La via del male (1896), Cenere (1904), L'Edera (1908), Nel deserto (1911), Colombi e Sparvieri (1912), Marianna Sirca (1915), La Madre (1920). Deledda was targeted by critics because she could not be placed in any of the official canons, because of her use of Italian language that was judged incorrect, because of themes considered backward in relation to the anxieties and modernity of the twentieth century, and because of a type of writing considered instinctive and "uterine." Misogynistic and ethnocentric prejudice that marginalized her, while her greatness and originality lay precisely in the fact that she "never registers on the graph paper of the twentieth century” (G. Pampaloni). She represented the artistic sensibility of the twentieth century because, "she stretches the limits of the stereotyped picture of Sardinia" (M. Onofri), by inserting within the mythical and unchanging aspects of the patriarchal world the dramas of consciousness, drives, inadequacy and powerlessness in the face of the randomness of existence. She was bilingual, and instead of adapting Sardinian she adapted Italian to Sardinian because she respected her roots and the uniqueness of her land. Her religious sense should be understood as respect for the sacredness of nature. Since the 1970s, gender studies have initiated a revaluation of her work. Many cities and towns, on Sardinia and elsewhere, remember her in their toponymy.

Grazia Deledda during the Nobel Prize for Literature award ceremony

Reeds in the Wind (summary)

Efix, servant of the three Pintor ladies, Esther, Ruth and Noemi, who have fallen into poverty, continues to serve them devotedly. Noemi, young and proud suffers from her current condition. Years before, Efix helped Lia, another of the sisters, to run away from home causing the death of her master and bears the burden of secrecy and remorse. Lia, who left for the continent, had a son, Hyacinth, and died prematurely. The young man, left poor, suddenly arrives at his aunts' home in search of help. Efix welcomes him lovingly, believing he will bring prosperity back to the house and hoping for redemption for his guilt, but Hyacinth's arrival upsets every balance. Noemi falls prey to incestuous passion while Hyacinth proves weak and dissolute. Faced with the breakdown of the family, Efix leaves home to live as a beggar and atone for his guilt. When he returns, the balance seems to be restored: Noemi marries a wealthy relative and Hyacinth his betrothed, but there is no true joy because each soul is indelibly scarred and Efix will not survive. He dies on Noemi's wedding day broken by the wind that blows over reeds and humans.

«The moon rose before him and the voices of the evening warned the man that his day was over ... it was the sighing of the reeds and the ever clearer voice of the river: but it was above all a breath, a mysterious wheeze that seemed to come out of the earth itself ... the fantastic life of the goblins, fairies, wandering spirits began. Efix heard the noise that the panas (women who had died in childbirth) made in washing their cloths at the river by beating them with a dead man's shank, and he thought he caught a glimpse of the ammattadore, a goblin with seven bonnets ... pursued by vampires with tails of steel ... the evil spirits were joined by the spirits of unbaptized children and dwarves and janas, little fairies...while giants looked out among the rocks of the moon-beaten mountains...spying if there among the expanses of evil euphorbia hid some dragon...on moonlit nights all these mysterious people enliven the hills and valleys: man has no right to disturb him with his presence, as the spirits have respected him in the course of the sun....»

	III° City Hall of Rome. Photo by Cecilia Mazzarotto

Traduzione spagnola
Martina Randazzo

Premio Nobel de Literatura 1926
«Por su potencia de escritora, sustentada por un alto Ideal, que retrata en formas plásticas la vida cual es en su apartada isla natal y que con profundidad y calor trata de problemas de general interés humano».

Quinta hija en una familia numerosa acomodada. La madre era casi analfabeta, mientras que el padre había escrito poesías en sardo y había sido alcalde. La instrucción de las niñas se detenía en el cuarto año de primaria y a ella, como le encantaba ir a la escuela, le permitieron estudiar otro año, repitiendo el cuarto. Consciente con precocidad de su vocación a la escritura, estudió como autodidacta con la intención de hacerse escritora. Devoró obras de literatura italiana y extranjera, clásicas y contemporáneas y de todo género. Dio a luz un epistolario que con el tiempo aumentaría enormemente su volumen. Envió sus escritos a directores de revistas y diarios: «….enviaba cartas una tras otra, incluso 20 al día, robaba el aceite que estaba en los almacenes de la casa y lo vendía a escondidas para comprar sellos». Sin embargo, se formó también por medio de otras formas de aprendizaje vinculadas a ese sistema de códigos y valores patriarcales que en Cerdeña seguían regulando vida social. Mitos atribuibles a antiguas sociedades agro-pastorales, religiosidad pre-cristiana y naturaleza salvaje que era el marco de «aventuras de bandoleros» y de cuentos de criaturas benévolas o siniestras narrados en dialecto nuorés. Desgracias, lutos y problemas económicos le hicieron experimentar el dolor y el carácter ilusorio de cada certeza, madurando los temas de su producción y agudizando su deseo hacia horizontes más amplios. Con 17 años publicó su primer cuento, Sangue Sardo, en la revista «L’ultima moda», con 19 su primera novela, pero su familia y la comunidad se escandalizaron, tanto que en la iglesia fue amonestada públicamente por el párroco: «¡Sería bueno que rezara quien se deleita escribiendo historias licenciosas!». Ella no se agachó y, entre adaptarse a las reglas familiares y sociales y rebelarse abiertamente, optó por una «tercera vía», casárse con un continental, culto e inteligente, quien la apoyó en su actividad de escritora: Palmiro Madesani. Mudados a Roma, frecuentaron el mundo intelectual.

Desde 1903, con Elias Portolu, Deledda dio vida a novelas de éxito internacional y con Canne al vento (Cañas al viento) en 1913 se empezó a hablar de Nobel. Estimada por el público (la reina Margarita fue una de sus lectoras más asiduas), en su ambiente fue objeto de envidia y habladurías. Para apoyar la actividad de su mujer, Palmiro renunció a su trabajo y se hizo cargo del papel de agente literario a tiempo completo. Un vuelco del estereotipo de la relación de pareja y una «forma debilitada del hombre» que Pirandello puso en la picota en su novela Suo marito. En 1908 fue al Primer Congreso nacional de las mujeres italianas y en 1909 se presentó a las elecciones con los Radicales en la circunscripción electoral de Nuoro, sin embargo prefirió un feminismo «privado, individual, sororal». Nunca aplaudió al régimen fascista ni se le opuso abiertamente y por esto la juzgaron «políticamente agnóstica», pero sus novelas presentan «elementos de subversión potente» y reflejan «un orden familiar y social destrozado: en Canne al vento un siervo mata a su señor y una hija huye de su casa y abandona al padre». A Mussolini, quien la había invitado para congratularse con ella cuando le pidió qué podía hacer por ella, le contestó que dejase regresar del confinamiento a un paisano antifascista. En su discurso por el Nobel no rindió homenaje al régimen.

Después de su muerte la obra incompleta Cosima, autobiografía bajo forma de novela, testificará hasta qué punto, durante toda su vida, persiguió con conciencia y determinación su vocación literaria. Escribió más de 30 novelas, muchos cuentos, algunas poesías, algunos ensayos y algunas traducciones del francés. De las novelas más notorias, además de las mencionadas, recordamos: La via del male, 1896; Cenere, 1904; L’Edera, 1908; Nel deserto, 1911; Colombi e Sparvieri, 1912; Marianna Sirca, 1915; La Madre, 1920. Deledda fue atacada por la crítica porque no se podía colocar en ninguna de las poéticas oficiales, a causa de un uso del idioma italiano considerado incorrecto, a causa de los temas que se consideraron atrasados con respecto de las inquietudes y la modernidad del Novecientos, a causa de una escritura considerada instintiva y «uterina». Prejuicio misógino y etnocéntrico que la marginó, mientras que su grandeza y originalidad tienen su origen justamente en el hecho de que ella «en el papel milimétrico del Novecientos nunca coincide exactamente» (G. Pampaloni). Representa la sensibilidad artística del Novecientos porque «...fuerza los límites del cuadro estereotipado de Cerdeña» (M. Onofri) introduciendo los aspectos míticos e inmutables del mundo patriarcal, los dramas de la conciencia, las pulsiones, la inadecuación y la impotencia frente a la casualidad del existir. Era bilingüe y, en lugar de domesticar el sardo, domesticó el italiano al sardo porque tenía respeto hacia sus raíces y la alteridad de su tierra. Su sentido religioso debe entenderse como respeto a la sacralidad de la naturaleza. Desde los años setenta los estudios de género han dado inicio a su revalorización.

Grazia Deledda en la ceremonia de entrega del Premio Nobel de Literatura

Canne al vento (síntesis)

Efix, siervo de las tres hermanas Pintor, Esther, Ruth y Noemi, caídas en la miseria, sigue sirviéndolas con devoción. Noemi, jóven y orgullosa, no tolera la condición actual. Unos años atrás Efix ayudó a Lia, otra hermana, para que huyese de casa, causando la muerte del señor y lleva el peso del secreto y del remordimiento. Lia, quien había salido hacia el continente, tuvo un hijo, Giacinto, y murió prematuramente. El jóven, que por esto es muy pobre, llega inesperadamente a casa de sus tías en busca de ayuda. Efix lo acoge amablemente pensando que traerá consigo nuevamente bienestar a la casa y esperando en la redención de su culpa, pero la llegada de Giacinto altera los equilibrios. Noemi cae presa de una pasión incestuosa, mientras que Giacinto aparece débil y disoluto. Frente a la ruina de la familia, Efix abandona su casa para vivir como mendigo y expiar su culpa. Con su regreso parece que los equilibrios se recompongan: Noemi se casa con un pariente rico y Giacinto con su prometida, pero no hay sincera alegría porque cada alma está marcada indeleblemente y Efix no sobrevivirá. Muere el día de la boda de Noemi partido por el viento que sopla sobre las cañas y los seres humanos.

«La luna subía delante de él, y las voces del atardecer advertían al hombre que su jornada había terminado (…) era el suspiro de las cañas y la voz, cada vez más clara, del río; pero era, sobre todo, un soplo, un jadeo misterioso que parecía salir de la tierra misma. (…) empezaba la vida fantástica de los trasgos, de las hadas y de las almas en pena. (…) Efix oía el ruido que las panas, las mujeres muertas de parto, hacían al lavar sus ropas abajo, en el río, batiéndolas con una canilla de muerto, y creía entrever al ammattadore, trasgo con siete barretinas (…) perseguido por vampiros de cola de acero. (…) a los espíritus malignos se unían los de los niños no bautizados (…). Y los duendes y las janas, pequeñas hadas (…), mientras los gigantes se asomaban por entre las rocas de los montes batidos por la luna (…), espiando si abajo, entre las extensiones de euforbio maléfico, se escondía algún dragón (…) , Todo este pueblo misterioso anima las colinas y los valles (…). El hombre no tiene derecho a turbarlo con su presencia, igual que los espíritus le han respetado durante el curso del sol (…)». (de la traducción de J.M. Belloso)

Muchísimas ciudades y pueblos, insulares y continentales, la recuerdan en la toponimia.

	III°  ayuntamiento de Roma. Foto por Cecilia Mazzarotto

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1926
«За її письменницьку наснагу, підкріплену високим ідеалом, яка змальовує життя в пластичних формах, яким воно є на її відлюдному рідному острові, і яка з глибиною і теплотою розглядає проблеми загальнолюдського інтересу».

П'ята донька в багатодітній і заможній родині. Мати була майже неписьменною, а батько писав вірші сардинською мовою і був мером. Навчання для дівчат припинялося в четвертому класі, і дівчинці, яка любила ходити до школи, дозволили залишитися ще на рік, щоб повторити четвертий клас. Усвідомивши відразу своє письменницьке покликання, вона вирішила стати письменницею i вчилася самоучкою. Поглинала твори всіх жанрів, італійської та іноземної літератури, класичної та сучасної. Вона створила колекцію листів, яка з часом збільшувалася. Грация надсилала свої твори до редакцій журналів і газет: «...надсилала листи серією до двадцяти на день та щоб заплатити за марки, вона крала олію з домашніх складів і продавала її таємно». Вона також була сформована з іншими знаннями, пов’язаними з тією системою патріархальних цінностей, які продовжували регулювати соціальне життя на Сардинії. Міфи, пов’язані з стародавніми агро-скотарськими суспільствами, дохристиянською релігійністю та дикою природою, яка була фоном для «розбійницьких пригод» та історій про доброзичливих або зловісних істот, розповіданi нуорською мовою. Лиха, горе та економічні труднощі змусили її відчути біль, дозріваючи теми її творів і загострюючи її прагнення до ширших горизонтів. У сімнадцять років вона опублікувала своє перше оповідання, Сардинська кров (Sangue sardo), у журналі L'Ultima, у дев'ятнадцять років опублікувала свій перший роман, але сім'я та громада були обурені настільки, що в церкві парафіяльний священик наставляв Моду: "Добре б помолитися тому, хто, любить писати розпусні історії!». Вона не здалася і між пристосуванням до сімейних і соціальних правил і відкритим бунтом обрала «третій шлях», вийшовши заміж за континентального, культурного й інтелігентного Пальміро Мадесані, який підтримував її в її письменницькій діяльності. Переїхавши до Риму, вони стали частиною інтелектуальної спільноти.

З 1903 року з Еліасом Портолу Деледда почала досягати міжнародного успіху, а з Тростини на вітрі (Canne al vento) у 1913 році почали говорити про Нобеля. Оцінювана публікою (королева Маргарита була однією з її найстаранніших читачок), у своєму оточенні вона була об'єктом заздрості та пліток. Щоб підтримати діяльність дружини, Пальміро залишив роботу і взяв на себе роль літературного агента на повний робочий день. Перевертання стереотипу подружніх стосунків і «ослаблена форма чоловічої статі», був висміяний Піранделло в романі «Її чоловік». У 1908 році вона була на Першому національному конгресі італійських жінок, а в 1909 році балотувалася на виборах від радикалів у коледжі Нуоро, але вона все ж віддала перевагу «приватному, індивідуальному, сестринському» типу фемінізму. Вона ніколи не аплодувала фашистському режиму і не виступала проти нього відкрито, і з цієї причини її вважали «політичним агностиком», але її романи містять «елементи потужної підривної діяльності» та відображають «зруйнований сімейний і соціальний порядок: у Тростини на вітрі (Canne al vento) слуга вбиває господар із дочкою тікає з дому і кидає батька». Муссоліні, який запросив її, щоб зробити комплімент, запитавши, що він може зробити для неї, і вона попросила, щоб один із її антифашистських селян повернувся з ув’язнення. У Нобелівській промові вона не віддала данини режиму.

Після її смерті незавершений твір Козима, автобіографія у формі роману, засвідчить, наскільки вона свідомо й рішуче йшла до свого літературного покликання протягом усього життя. Вона написала більше тридцяти романів, багато оповідань, віршів, деякі есеї та переклади з французької. Серед найвідоміших романів, крім згаданих, згадаємо: Лихим шляхом (Le vie del male), 1896 р.; Попіл (Cenere) , 1904 р.; Плющ (L’edera) 1907 р.; У пустелі (Nel deserto) 1911 р.; Голуби і яструби (Colombi e Sparvieri) 1912 р.; Маріанна Сірка (Marianna Sirca), 1915 р.; Мати (La madre) 1920 р. Деледда стала мішенню критиків, тому що її не можна було помістити в жодну з офіційних поетик, через використання італійської мови, яка вважається некоректною, і через теми які вважаються відсталими порівняно з проблемами та сучасністю двадцятого століття, та для виду письма, який вважається інстинктивним і «утробним». Жіноненависницькі та етноцентричні упередження маргіналізували її, натомість її велич і оригінальність полягають саме в тому, що вона «ніколи не зрівняється з міліметровим папером двадцятого століття» (Г. Пампалоні). Вона представляє мистецьку чутливість двадцятого століття, оскільки «...вона розширює межі стереотипної картини Сардинії» (М. Онофрі), вставляючи в міфічні та незмінні аспекти патріархального світу драми сумління, потягів, неадекватності та безсилля перед обличчям випадковості існування. Її релігійний зміст слід розуміти як повагу до сакральності природи. З 1970-х років гендерні дослідження почали її переоцінювати.

Письменник на церемонії вручення Нобелівської премії з літератури

Тростини на вітрі (короткий зміст)

Ефікс, слуга трьох леді Пінтор, Естер, Рут і Ноемі, які опинилися в злиднях, продовжує віддано їм служити. Ноемі, молода і горда, страждає від поточного стану. Багато років тому Ефікс допомогла Лії, ще одній із сестер, втекти з дому, спричинивши смерть свого господаря та несучи тягар таємниці та каяття. Лія, яка виїхала на континент, мала сина Джачінто і передчасно померла. Юнак, збіднівши, звертається до своїх тіток, за допомогою. Ефікс з любов'ю вітає його, вірячи, що він поверне благополуччя в будинок, і сподіваючись на спокутування своєї провини, але прихід Джачінто порушує баланс. Ноемі стає жертвою інцестуальної пристрасті, тоді як Джачінто виявляється слабким і розпусним. Зіткнувшись з розпадом сім'ї, Ефікс залишає будинок, щоб жити жебраком і спокутувати свою провину. Коли він повертається, баланс, здається, відновлюється: Ноемі виходить заміж за багатого родича, а Джачінто за його нареченого, але справжньої радості не досягти, тому що кожна душа незгладимо позначена, і Ефікс не виживе. Він помирає в день весілля Ноемі, зламаний вітром, що б'є по тростини та людям.

«Місяць сходив перед ним, і вечірні голоси попередили чоловіка, що його день закінчився … це було зітхання тростин і все чистіший голос ріки. Але це був особливо подих, таємниче дихання, яке, нібито, виходило із самої землі... починалося фантастичне життя духів, фей, мандрівних духів. Ефікс чув шум, який видавали панас (жінки, які померали під час пологів), коли прали свою білизну в річці, і йому здалося, що він бачить амматтадора, ельфа з сімома шапками ... за яким ганяються вампіри зі сталевим хвостом ... до злих духів приєдналися духи нехрещених дітей… і гноми, і джанас, маленькі феї... поки велетні дивилися серед скель гір, побитих місяцем... підглядаючи, чи не ховається там якийсь дракон ... у місячні ночі все це таємниче населення оживляє пагорби й долини: людина не має права турбувати його своєю присутністю, оскільки духи поважали людину в пору сонця ...»

	Рим, муніципалітет III°. Фото Сесілії Маццаротто

Sigrid Undset
Sara Balzerano

Dongni Wei

Premio Nobel per la letteratura «Principalmente per la sua imponente descrizione della vita nordica durante il medioevo»

Le terre e i cieli del Nord hanno imprigionate, sotto il velame di bruma, peste ataviche dalle forme eterne, tramandate, che scrivono e sono scritte nelle voci delle genti che lì abitano e hanno abitato. Indipendentemente dal tempo passato o presente, l’eredità di quei passi vive e parla, ricorda e costruisce, pulsa e respira, come il vento sul piano verticale di una scogliera che prova ad abbracciare il mare. Comprendere i sussurri e farsene carico significa divenire cantore e cantrice di quelle terre e di quei cieli, preservarne i remoti segreti, sussurrandoli alle orecchie dell’oggi e trascinarli nella contemporaneità. Si tratta di uno scavo archeologico nello strato oltre la storia, oltre il tempo, che include l’una e l’altro e che cuce insieme anche aspetti che in apparenza non potrebbero combaciare mai. E siccome la pagina scritta è il teatro del miracolo, dove i personaggi e le narrazioni si fanno beffa e giravolta del consueto e dell’ordinario, in essa la scrittrice Sigrid Undset diviene regista, sarta e ricercatrice di un mondo perfetto e rovesciato, in una scambievole casualità di effetti, mescolando il mito e la religione in un’impeccabile ricostruzione storica. Perché tra le sue opere, all’ambientazione ricca e puntuale fa da sfondo lo spirito degli albori norreni, di un’ineluttabilità del destino che è sempre presente, di un crepuscolo finale che incombe e che pesa sulle spalle di tutti e tutte. Nonostante i vecchi dèi siano morti e sia il nuovo Dio, ora, a regolare la vita delle donne e degli uomini, i personaggi corrono e si muovono come fa Sól, che ogni giorno trascina il sole nei cieli inseguita dal lupo Skǫll, consapevole che, alla fine, la divorerà.

Undset vince il premio Nobel nel 1928 “principalmente per le sue potenti descrizioni della vita del Nord durante il Medioevo”, unica scrittrice norvegese, dopo i due colleghi Bjørnson e Hamsun a esserne insignita. E potente — e imponente — la narrazione di Undset lo è davvero. Potente, secca ed evocativa, così da schiaffare il lettore e la lettrice nel suo raccontare, immergendoli completamente nell’età di mezzo che ella toglie dal passato portandola a nuova luce. Nulla è lasciato al caso: non lo stile, che molto riprende da quello delle saghe medievali islandesi, percorso da tutta una serie di formule fisse che anticamente avevano la funzione di ellissi narrativa e circonlocuzioni; non le ambientazioni storiche, ricche di dettagli preziosi sul cibo, la vita quotidiana, le usanze religiose, le norme morali. Undset è una profonda indagatrice e altrettanto profonda studiosa di ciò che la circonda e di ciò che le interessa. L'attenzione al dettaglio storico e alla ricerca puntuale li ha probabilmente ereditati dal padre, scienziato e archeologo, la cui morte, però, costringerà la figlia ad abbandonare gli studi che frequentava e ad iscriversi, adolescente, a scuole finalizzate alla formazione professionale. Si apre così la prima vita di Undset, una vita che la vede lavorare come segretaria, un impiego che detesta e maledice, perché anche lei, come i suoi personaggi, sente di avere un fato ineluttabile che la aspetta: la scrittura. E, con le notti come compagne di creazione letteraria, Undset corre incontro al suo destino.

Nel 1902 presenta un romanzo storico a un editore che lo rifiuta; nel 1907, riesce a pubblicare La signora Marta Oulie, un libro di genere sentimentale che ha un certo successo e che, trattando del tema dell’adulterio femminile, sconvolge la morale pubblica e le porta anche numerose critiche; nel 1911 esce Jenny e nel 1914 Vaaren. Sono romanzi di impronta prettamente femminista, realistici, nei quali la complessità umana è scrutata e descritta senza esser dimidiata delle sfaccettature che la caratterizzano. Queste opere, che pure le permetteranno di lasciare il lavoro da impiegata e di vivere di scrittura, sono però ancora l’embrione della grande penna che sarà in seguito. Tra il 1920 e il 1922 pubblica, infatti, in tre parti, Kristin, figlia di Lavrans. È il suo capolavoro, un’opera storica e monumentale che ripercorre la vita di una donna, Kristin, appunto, nella Norvegia del XIV secolo.

Sigrid Undset si afferma come una tra le più grandi scrittrici contemporanee. Nel frattempo, nel 1912, durante un viaggio a Roma, conosce il pittore norvegese Anders Castus Svarstad, che sposa, lascia e dal quale ha due figli e una figlia. Come sempre avviene per le donne, la maternità mette a dura prova la professione di Under, che tornerà infatti a scrivere di notte, come quando era un’impiegata, ma lo farà, questa volta, con una consapevolezza maggiore, con una maturazione tale da pronunciarsi in maniera ferma e cristallina su tematiche come l’emancipazione femminile e la ricerca della realizzazione umana. Il divorzio, la guerra e la malattia della figlia la portano a una discussione e a una riflessione tutte intime e personali che sfoceranno, nel 1925, nella conversione al cattolicesimo, in una visione della religione molto personale. Nella Norvegia protestante è uno scandalo che le vale attacchi diretti e critiche violente, tutte cose che Undset riversa nelle sue opere traendone linfa e ispirazione. Quello che non ha fatto il bigottismo, lo compie il nazismo.

Da attenta osservatrice del mondo e del tempo, Sigrid Undset è tra le prime intellettuali a opporsi con ferocia alla deriva nazifascista europea, e lo farà apertamente, a viso aperto e penna schierata. Nel 1933, i suoi libri sono bruciati nel rogo di Berlino. Nel 1940, con l’invasione tedesca della Norvegia, è costretta a scappare: una fuga rocambolesca che, dalla Russia all’ oceano Pacifico, la porterà fino a New York, negli Stati Uniti. Nel frattempo, la sua casa viene occupata e suo figlio morirà in guerra, portando l’odio di questa donna verso il nazismo a divenire assoluto. Potrà tornare in patria solo nel 1945 e, nel 1949, vi morirà all’età di sessantasette anni. Sigrid Undset è una delle penne più fini e aggraziate dell’intero panorama letterario internazionale. La sua è una scrittura monumentale, vichinga, che scalpita ancora del rumore degli zoccoli di Sleipnir, il destriero di Odino. Come lui, corre veloce, a far incontrare mito e religione, fede e morale, storia e modernità, in quell’ambientazione prodigiosa che è la pagina di un libro.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de littérature 1928 «Principalement pour son impressionnante description de la vie nordique au Moyen Âge»

Les terres et les cieux du Nord ont emprisonné, sous le voile de brume, peste atavique aux formes éternelles, transmises, qui écrivent et sont écrites dans les voix des peuples qui y habitent et y ont habité. Peu importe le temps passé ou présent, l’héritage de ces pas vit et parle, se souvient et construit, palpite et respire, comme le vent sur le plan vertical d’une falaise qui essaie d’embrasser la mer. Comprendre les murmures et s’en charger signifie devenir chantre et chanteuse de ces terres et de ces cieux, en préserver les secrets lointains, en les chuchotant aux oreilles du présent pour les entraîner dans la contemporanéité. Il s’agit d’une fouille archéologique dans la couche au-delà de l’histoire, au-delà du temps, qui inclut l’une et l’autre et qui recoupe également des aspects qui, en apparence, ne pourraient jamais correspondre. Et comme la page écrite est le théâtre du miracle, où les personnages et les récits se moquent et tournent autour de l’habituel et de l’ordinaire, l’écrivain Sigrid Undset y devient réalisatrice, couturière et chercheuse d’un monde parfait et renversé, dans une coïncidence réciproque d’effets, mêlant mythe et religion dans une reconstitution historique impeccable. Parce que parmi ses œuvres, le cadre riche et ponctuel sert de toile de fond à l’esprit de l’aube Norreni, d’une fatalité inéluctable du destin qui est toujours présent, d’un crépuscule final qui plane et qui pèse sur les épaules de tous et de toutes. Bien que les anciens dieux soient morts et que ce soit le nouveau Dieu, maintenant, qui réglemente la vie des femmes et des hommes, les personnages courent et se déplacent comme Sól, qui chaque jour entraîne le soleil dans les cieux poursuivi par le loup Skůll, conscient qu’il finira par le dévorer.

Undset remporte le prix Nobel en 1928, seule écrivain norvégienne, après les deux collègues Bjłrnson et Hamsun à en être récompensée. Et puissant - et impressionnant - le récit d’Undset l’est vraiment. Puissante, sèche et évocatrice, de manière à écraser le lecteur et la lectrice dans son récit, en les plongeant complètement dans l’âge du milieu qu’elle enlève du passé en l’amenant à une nouvelle lumière. Rien n’est laissé au hasard : pas le style, qui reprend beaucoup de celui des sagas médiévales islandaises, parcouru par toute une série de formules fixes qui anciennement avaient la fonction d’ellipses narratives et circonlocutions; pas les lieux historiques, riches en détails précieux sur la nourriture, la vie quotidienne, les coutumes religieuses, les normes morales. Undset est une chercheuse profonde et tout aussi profonde de ce qui l’entoure et de ce qui l’intéresse. L’attention portée au détail historique et à la recherche ponctuelle les a probablement hérités de son père, scientifique et archéologue, dont la mort, cependant, forcera sa fille à abandonner ses études et à s’inscrire aux écoles de formation professionnelle. Ainsi s’ouvre la première vie d’Undset, elle travaille comme secrétaire, un emploi qu’elle déteste et maudit, car elle aussi, comme ses personnages, sent qu’elle a un destin inéluctable qui l’attend : l’écriture. Et, avec les nuits comme compagnes de création littéraire, Undset court à la rencontre de son destin.

En 1902, elle présente un roman historique à un éditeur qui le rejette ; en 1907, elle parvient à publier La Dame Marta Oulie, un livre de genre sentimental qui connaît un certain succès et qui, traitant du thème de l’adultère féminin, bouleverse la morale publique et lui apporte de nombreuses critiques; en 1911, Jenny sort et en 1914 Vaaren. Ce sont des romans d’empreinte purement féministe, réalistes, dans lesquels la complexité humaine est scrutée et décrite sans être négligée des facettes qui la caractérisent. Ces œuvres, qui lui permettront aussi de quitter le travail d’employée et de vivre de l’écriture, sont cependant encore l’embryon de la grande plume qui sera par la suite. Entre 1920 et 1922, elle publie en trois parties Kristin, fille de Lavrans. C’est son chef-d’œuvre, une œuvre historique et monumentale qui retrace la vie d’une femme, Kristin, précisément, dans la Norvège du XIVe siècle.

Sigrid Undset s’affirme comme l’une des plus grandes écrivains contemporaines. En 1912, lors d’un voyage à Rome, elle fait la connaissance du peintre norvégien Anders Castus Svarstad, qu’elle épouse et quitte par la suite et duquel elle a deux fils et une fille. Comme toujours pour les femmes, la maternité met à rude épreuve la profession d’Under, qui reviendra en effet à écrire la nuit, comme lorsqu’elle était employée, mais elle le fera, cette fois avec une plus grande conscience, avec une maturité telle qu’elle se prononce de manière ferme et limpide sur des thèmes tels que l’émancipation féminine et la recherche de la réalisation humaine. Le divorce, la guerre et la maladie de sa fille la conduisent à une discussion et à une réflexion toutes intimes et personnelles qui aboutiront, en 1925, à la conversion au catholicisme, à une vision de la religion très personnelle. Dans la Norvège protestante, c’est un scandale qui lui vaut des attaques directes et des critiques violentes, tout ce qu’Undset déverse dans ses œuvres en tirant sa sève et son inspiration. Ce que le fanatisme n’a pas fait, c’est le nazisme qui l’accomplit.

Observatrice attentive du monde et du temps, Sigrid Undset est parmi les premiers intellectuels à s’opposer farouchement à la dérive nazi-fasciste européenne, et elle le fera ouvertement, face ouverte et plume déployée. En 1933, ses livres sont brûlés dans le bûcher de Berlin. En 1940, avec l’invasion allemande de la Norvège, elle est contrainte de fuir : une fuite rocambolesque qui, de la Russie à l’océan Pacifique, la conduira jusqu’à New York, aux États-Unis. Pendant ce temps, sa maison est occupée et son fils mourra à la guerre, amenant la haine de cette femme envers le nazisme à devenir absolue. Elle ne pourra rentrer chez elle qu’en 1945 et, en 1949, elle y mourra à l’âge de soixante-sept ans. Sigrid Undset a l’un des stylos les plus fins et gracieux de tout le paysage littéraire international. Son écriture est une écriture monumentale, viking, qui exaspère encore le bruit des sabots de Sleipnir, le cheval d’Odin. Comme lui, elle court vite, à la rencontre du mythe et de la religion, de la foi et de la morale, de l’histoire et de la modernité, dans ce cadre prodigieux qui est la page d’un livre.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Nobel Prize in Literature 1928, awarded «Primarily for her impressive description of Nordic life during the Middle Ages».

The lands and skies of the North have imprisoned, beneath the veil of mist, atavistic plagues of eternal, handed-down forms, which write and are written in the voices of the peoples who dwell and have dwelt there. Regardless of past or present time, the legacy of those steps lives and speaks, remembers and builds, pulses and breathes, like the wind on the vertical face of a cliff trying to contain the sea. To understand the whispers and to bring them to life is to become a cantor and singer of those lands and skies, to preserve their remote secrets, whispering them to the ears of today to drag them into contemporaneity. It is an archaeological excavation in the layer beyond history, beyond time, encompassing the one and the other and sewing together even aspects that on the surface could never fit together. And because the written page is the theater of the miracle, where characters and narratives make a mockery and turn of the usual and the ordinary, in this process the writer Sigrid Undset becomes the director, seamstress and researcher of a perfect, inverted world, in an exchange of chance effects, mixing myth and religion in an impeccable historical reconstruction. For among her works, the rich and timely setting is placed against the backdrop of the spirit of the Norse dawns, of an inevitability of fate that is ever-present, of a final twilight that looms and weighs on the shoulders of all and sundry. Although the old gods are dead and it is the new God who now regulates the lives of women and men, the characters run and move as Sól does, dragging the sun across the skies each day pursued by the wolf Skǫll, knowing that, in the end, he will devour her.

Undset won the Nobel Prize in 1928, the only Norwegian writer to be awarded it after her two colleagues Bjørnson and Hamsun. And powerful - and impressive - Undset's narrative is indeed. Powerful, dry and evocative, so that she slaps the readers into her narrative, immersing them completely in the Middle Ages that she removes from the past by bringing them into new light. Nothing is left to chance - not the style, which much echoes that of medieval Icelandic sagas, paced by a whole series of fixed formulas that anciently served the function of narrative ellipsis and circumlocutions - nor the historical settings, full of precious details about food, daily life, religious customs, and moral norms. Undset is a profound investigator and equally profound scholar of her surroundings and her interests. Attention to historical detail and timely research she probably inherited from her father, a scientist and archaeologist, whose death, however, would force his daughter to abandon her studies she and to enroll, as a teenager, in schools aimed at vocational training. Thus opened Undset's early life, a life that saw her working as a secretary, a job she loathed and cursed, because she too, like her characters, felt she had an inescapable fate awaiting her: writing. And, with nights as her companions in literary creation, Undset ran toward her destiny.

In 1902, she submitted a historical novel to a publisher, who rejected it. In 1907, she succeeded in publishing Martha Oulie, a book in the “romance” genre that had some success and which, dealing with the theme of female adultery, shocked public morality and also brought her much criticism. In 1911, Jenny was published, and in 1914 Vaaren. These are purely feminist, realistic novels in which human complexity is scrutinized and described without dimming the facets that characterize it. These works, although they allowed her to leave her clerical job and make a living from writing, were, however, still the embryo of the great pen she would later be. Indeed, between 1920 and 1922 she published, in three parts, Kristin Lavransdatter. It is her masterpiece, a historical and monumental work that traces the life of a woman, Kristin, in 14th-century Norway.

Sigrid Undset established herself as one of the greatest contemporary writers. Meanwhile, on a trip to Rome in 1912, she met Norwegian painter Anders Castus Svarstad, whom she married, left, and by whom she had two sons and a daughter. As is always the case with women, motherhood put a strain on Under's professional work. She returned to writing at night, as she did when she was a clerk, but she did so, this time, with a greater awareness, with a maturity such that she spoke firmly and with crystal clarity on such issues as women's emancipation and the quest for human fulfillment. Divorce, war and her daughter's illness led her to an all intimate and personal discussion and reflection that would result, in 1925, in her conversion to Catholicism, in a very personal view of religion. In Protestant Norway it was a scandal that resulted in direct attacks and violent criticism, all of which Undset poured into her works drawing nourishment and inspiration from them. What bigotry did not do, Nazism accomplished.

As a keen observer of the world and the times, Sigrid Undset was among the first intellectuals to fiercely oppose Europe's Nazi-fascist drift, and she did so openly, with an open voice and an outspoken pen. In 1933, her books were burned in Berlin. In 1940, with the German invasion of Norway, she was forced to flee - a daring escape that, from Russia to the Pacific Ocean, will take her all the way to New York, USA. Meanwhile, her home was occupied and her son died in the war, leading this woman's hatred of Nazism to become absolute. She was only able to return to her homeland in 1945 and, in 1949, died there at the age of sixty-seven. Sigrid Undset is one of the finest and most graceful pens on the entire international literary scene. Hers is monumental, Viking-like writing, still pounding like the sound of the hooves of Sleipnir, Odin's steed. Like him, it runs fast, bringing together myth and religion, faith and morality, history and modernity, in the marvelous setting that is the page of a book.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Traduzione spagnola
Federica Agosta

Premio Nobel de Literatura 1928 «Principalmente por su majestuosa descripción de la vida nórdica durante la Edad Media».

Las tierras y los cielos del Norte tienen aprisionadas, bajo el velo de la niebla, calamidades atávicas con formas eternas, transmitidas, que escriben y se escriben en las voces de la gente que allí vive y ha vivido. Independientemente del tiempo pasado o presente, la herencia de aquellos pasos vive y habla, recuerda y construye, pulsa y respira, como el viento en el plano vertical de un arrecife que intenta abrazar el mar. Comprender los susurros y hacerse cargo de ellos implica llegar a ser cantor y cantora de esas tierras y cielos, preservar sus remotos secretos, susurrarlos a los oídos de hoy para llevarlos a la contemporaneidad. Se trata de una excavación arqueológica en los estratos más allá de la historia, más allá del tiempo, que incluye a unos y a otros, y que hilvana también aspectos que aparentemente nunca podrían acoplarse. Y como la página escrita es el teatro del milagro, donde los personajes y las narraciones se burlan y dan la vuelta a lo habitual y ordinario, en ella la escritora Sigrid Undset se convierte en directora, costurera e investigadora de un mundo perfecto e invertido, en una recíproca casualidad de efectos, que mezcla el mito y la religión en una impecable reconstrucción histórica. Porque entre sus obras, la ambientación rica y exacta tiene como telón de fondo el espíritu de los albores nórdicos, de una inevitabilidad del destino siempre presente, de un crepúsculo final que incumbe y pesa sobre los hombros de todos y todas. Aunque los antiguos dioses están muertos y sea el nuevo Dios, ahora, quien regula la vida de las mujeres y los hombres, los personajes corren y se mueven como lo hace Sól, que cada día lleva el sol por los cielos perseguida por el lobo Skǫll, consciente de que, al fin, terminará por devorarla.

Undset gana el Premio Nobel en 1928, única escritora noruega en recibirlo tras sus dos connacionales Bjørnson y Hamsun. Y potente –e imponente– la narración de Undset lo es realmente. Potente, seca y evocadora, para arrastrar al lector y a la lectora dentro de su narrativa, sumergiéndolos completamente en la edad media que ella toma del pasado, llevándola a una nueva luz. Nada se deja al azar: ni el estilo, que toma mucho prestado de las sagas medievales islandesas, atravesado por toda una serie de fórmulas fijas que en la antigüedad tenían la función de elipsis narrativa y circunloquios; ni los escenarios históricos, ricos en detalles minuciosos sobre la comida, la vida cotidiana, las costumbres religiosas, las normas morales. Undset es una profunda investigadora al mismo tiempo que una profunda estudiosa de lo que la rodea y de lo que le interesa. Probablemente heredó de su padre la atención al detalle histórico y a la investigación puntual, un padre científico y arqueólogo, cuya muerte, sin embargo, obligó a su hija a abandonar los estudios que seguía y a matricularse, adolescente, en escuelas destinadas a la formación profesional. Así comienza la vida temprana de Undset, una vida que la ve trabajar como secretaria, un empleo que detesta y maldice, porque ella también, como sus personajes, siente que le espera un sino ineludible: la escritura. Y, con las noches como compañeras de creación literaria, Undset corre hacia su destino.

En 1902 presenta una novela histórica a un editor que la rechaza; en 1907, logra publicar La señora Marta Oulie, un libro de género sentimental que tuvo cierto éxito y que, al tratar el tema del adulterio femenino, escandalizó la moral pública y le causó también numerosas críticas; en 1911 se publica Jenny y en 1914 Vaaren. Se trata de novelas marcadamente feministas, realistas, en las cuales se examina y describe la complejidad humana sin atenuar sus facetas. Estas obras, que le permitirán dejar su empleo de secretaria para vivir de la escritura, sin embargo son todavía el embrión de la gran pluma que llegará a ser más tarde. Efectivamente, entre 1920 y 1922 publica, en tres partes, Kristin, hija de Lavrans. Se trata de su obra maestra, una obra histórica y monumental que recorre la vida de una mujer, Kristin, precisamente, en la Noruega del siglo XIV. Sigrid Undset se consolida como una de las mejores escritoras contemporáneas. Mientras tanto, en 1912, durante un viaje a Roma, conoce al pintor noruego Anders Castus Svarstad, con el cual se casa, del cual tiene dos hijos y una hija y al que deja. Como siempre les ocurre a las mujeres, la maternidad pone a prueba la profesión de Under, que de hecho volverá a escribir por la noche, como cuando era empleada, pero lo hará, esta vez, con una mayor consciencia, con una madurez que la hará pronunciarse con firmeza y sencillez acerca de temáticas como la emancipación femenina y la búsqueda de la realización humana. Su divorcio, la guerra y la enfermedad de su hija la llevaron a una reflexión y cuestionamiento íntimos y personales que desembocaron, en 1925, en su conversión al catolicismo, en una visión de la religión muy personal. En la Noruega protestante es un escándalo que le vale ataques directos y críticas violentas, todas ellas cosas que Undset vierte en su obra, obteniendo savia e inspiración. Lo que no hizo intolerancia católica, lo hizo el nazismo.

En cuanto aguda observadora del mundo y del tiempo, Sigrid Undset es una de las primeras intelectuales en oponerse ferozmente a la deriva nazi-fascista europea, y lo hace abiertamente, a cara descubierta y con una pluma alineada. En 1933, sus libros fueron quemados en la quema de Berlín. En 1940, debido a la invasión alemana de Noruega, se ve obligada a huir: una huida rocambolesca que, desde Rusia hasta el Océano Pacífico, la lleva a Nueva York, en Estados Unidos. Mientras tanto, su casa es ocupada y su hijo muere durante la guerra, lo que hace que el odio de esta mujer hacia el nazismo sea absoluto. Sólo pudo regresar a su patria en 1945 donde murió en 1949, a la edad de sesenta y siete años. Sigrid Undset es una de las plumas más finas y agraciadas de todo el panorama literario internacional. La suya es una escritura monumental, vikinga, donde resuena el sonido de los cascos de Sleipnir, el corcel de Odín. Como él, corre velozmente, para unir mito y religión, fe y moral, historia y modernidad, en esa ambientación prodigiosa que es la página de un libro.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1928 «В основному за вражаючий опис нордичного життя в середні віки»

Землі й небеса Півночі ув'язнили під завісою туману атавістичну чуму з вічними формами, передані, які пишуться і записуються голосами людей, які там живуть і жили там. Незалежно від минулого чи теперішнього, спадщина тих кроків живе і говорить, пам’ятає і будує, пульсує і дихає, як вітер на вертикальній площині скелі, що намагається обійняти море. Розуміти шепіти і керувати ними означає стати співаком і співачкою тих земель і тих небес, щоб зберегти далекі таємниці, нашіптувати їх на вуха сьогодення, щоб перенести їх у сучасний світ. Це археологічні розкопки за межами історії, поза часом, якi зшивають воєдино аспекти, які, ніколи не могли б збігатися. А оскільки написана сторінка це театр дива, де персонажі та оповіді висміюють звичайне та буденне, у ньому письменниця Сіґрід Ундсет стає режисером, швачкою та дослідницею ідеального та перевернутого світу, змішуючи міф і релігію в бездоганній історичній реконструкції. Серед її робіт дух скандинавської зорі є фоном багатої та прискіпливої обстановки. Вона розповідає про неминучість долі, яка завжди присутня, про останні сутінки, які насуваються і які тяжіють на плечі кожного. Незважаючи на те, що старі боги мертві, і тепер новий Бог регулює життя жінок і чоловіків, персонажі бігають і рухаються, як Сол, яка щодня тягне сонце в небо, та за нею переслідує вовк Скалл, і вона усвідомлює, що зрештою він її з’їсть.

Ундсет отримує Нобелівську премію в 1928 році, вона є єдиною норвезькою письменницею після двох своїх колег Бьорнсона та Гамсуна, яка отримала цю премію. І потужна і вражаюча, розповідь Ундсета справді є такою. Настільки потужна, суха та спонукальна, що повністю занурює читача та читачку у середній вік, який вона бере з минулого, виводячи його в нове світло. У її творах немає нічого випадкового: не стиль, який дуже натхненний ісландськими середньовічними сагами; не історичні сюжети, сповнені цінних подробиць про їжу, побут, релігійні звичаї, моральні норми. Ундсет є глибоким дослідником і настільки ж глибоким знавцем того, що її оточує і що її цікавить. Ймовірно, письменниця успадкувала увагу до історичних деталей і пунктуальність дослідження від свого батька, вченого й археолога, смерть якого, однак, змусить її покинути навчання, яке вона відвідувала. Так починається перше життя Андсет, у якому вона працює секретарем, роботу, яку вона ненавидить і проклинає, тому що вона також, як і її герої, відчуває, що на неї чекає невідворотна доля: писати. Та з ночами як супутниками літературної творчості Ундсет біжить назустріч своїй долі.

У 1902 році письменниця представляє історичний роман видавцеві, який його відхиляє; у 1907 році їй вдається опублікувати сентиментальну книгу Пані Марта Улі, яка має певний успіх і яка, торкаючись теми жіночої зради, засмучує суспільну мораль і викликає численні критики; Дженні виходить у 1911 році, а Ваарен у 1914 році. Це суто феміністичні, реалістичні романи, в яких людська складність розглядається та описується. Між 1920 і 1922 роками вона опублікувала Крістін, дочку Лавранса, у трьох частинах. Це її шедевр, історичний і монументальний твір, який простежує життя жінки, Крістін, у Норвегії 14-го століття. Сігрід Ундсет стає однією з найвидатніших сучасних письменниць. Тим часом у 1912 році під час поїздки до Риму вона знайомиться з норвезьким художником Андерсом Кастусом Сварстадом, з яким вона одружується, розлучається i народжує двох синів і дочку. Як завжди буває з жінками, материнство ставить професію Андер на випробування, яка фактично повертатиметься писати вночі, як коли вона була секретарем, але робитиме це, цього разу, з більшою усвідомленістю, з дозріванням, таким, щоб твердо та чітко висловлюватися щодо таких питань, як жіноча емансипація та пошук реалізації. Розлучення з чоловіком, війна та хвороба її доньки спонукали її до дискусій та роздумів, які були інтимними та особистими, що призвело до її навернення в католицизм у 1925 році, до дуже особистого бачення релігії. У протестантській Норвегії це скандал, який викликає прямі нападки та жорстоку критику, та усе це Ундсет вливає у свої роботи, черпаючи з них лімфу та натхнення. Чого не зробив фанатизм, зробив нацизм.

Письменниця Сігрід Ундсет є однією з перших інтелектуалок, які люто виступили проти європейського нацистсько-фашистського дрейфу, і вона зробить це відкрито. У 1933 році її книги були спалені на берлінському вогнищі. У 1940 році, після вторгнення Німеччини на Норвегію, вона була змушена тікати: смілива втеча з Росії до Тихого океану приведе її до Нью-Йорка, у Сполучених Штатах. Тим часом її дім окупований, а син загине на війні, що призведе її до абсолютної ненависті до нацизму. Лише в 1945 році вона зможе повернутися на батьківщину і в 1949 році помре там у віці шістдесяти семи років. Сігрід Ундсет одна з найкращих і найвитонченіших пер на всій міжнародній літературній сцені.

Roma	Lillehammer, Norvegia	Oslo

Jane Addams
Laura Candiani

Dongni Wei

Premio Nobel per la Pace nel 1931, fu scrittrice, femminista, riformatrice e pacifista, prima statunitense a ricevere questa onorificenza, insieme a Nicholas Murray Butler, promotore del Patto di Parigi, «per il loro assiduo sforzo di ravvivare l'ideale della pace e per riaccendere lo spirito di pace nella propria nazione e nell'umanità intera». Fu la seconda donna premiata per la pace, dopo Bertha von Suttner (1905), sarà seguìta dall'amica e prosecutrice della sua attività Emily Greene Balch (1946).

Era nata nell'Illinois, nel villaggio di Cedarville, il 6 settembre 1860, ultima di otto figli, quattro dei quali morirono molto giovani. Il padre era un agiato uomo d'affari, attivamente impegnato in politica e sostenitore di Lincoln. Quando aveva due anni, le morì la madre e a quattro ebbe una grave malattia alla colonna vertebrale che le lasciò strascichi per tutta la vita e le impedì di giocare e muoversi liberamente. Jane avrebbe voluto praticare la medicina, ma il padre la fece studiare vicino a casa, tuttavia alla sua morte improvvisa poté trasferirsi a Filadelfia con la matrigna e una sorella dove iniziò a frequentare l'università. Nuovi seri problemi di salute suoi e della matrigna stessa le costrinsero a rientrare nel villaggio d'origine. Nel 1883 tuttavia le due donne affrontarono un viaggio in Europa, dove Jane ritornò a più riprese negli anni successivi. Intanto cominciò a prendere coscienza dei problemi sociali e a interessarsi alla questione femminile, leggendo testi di Tolstoj, Mazzini, Stuart Mill. Una svolta avvenne quando seppe della nascita a Londra della prima casa di accoglienza al mondo, e poi la potè visitare, traendo ispirazione per la propria: insieme all'amica Ellen Gates Starr fondò infatti Hull House a Chicago, in cui venivano accolte donne in difficoltà, ma anche si facevano dibattiti, studi, ricerche. Era dotata di scuola per adulte/i, di un centro giovanile, di laboratori artistici, palestra, bagno pubblico, cucina, teatro, biblioteca, sale riunioni che accoglievano persone della più varia provenienza e condizione; tutta la struttura costituiva di fatto un banco di prova per le assistenti che si venivano formando e un forte legame con l'ambiente sociale circostante.

Nel 1901 fondò la Juvenile Protective Association volta alla salvaguardia delle lavoratrici e dei minori, sfruttati all'inverosimile nelle fabbriche. A partire dal 1907 fino a tutti gli anni Quaranta vennero portate avanti analisi sugli effetti delle droghe, sulla prostituzione, sulle discriminazioni, ma pure sulla corruzione della politica e sulla mancanza di riforme. Studiò con le collaboratrici, fra l'altro, le cause e conseguenze del tifo, dovuto soprattutto a carenze igienico-sanitarie. Non per nulla venne organizzata la "guerra della spazzatura", con il relativo controllo sul territorio, a cui seguivano continui esposti alle autorità cittadine, che ottennero il risultato di migliorare la situazione e di contenere le epidemie. Ma già dal 1894 Addams era diventata la prima ispettrice sanitaria del 19° distretto di Chicago.

Nel 1909 pubblicò il saggio The Spirit of Youth and the City Streets in cui esprimeva le sue convinzioni relative al bene della gioventù, alla necessità di una crescita morale e culturale, al bisogno di cooperazione. Si batté per ottenere tribunali minorili, edificazione di decorose case popolari, ispezioni sui luoghi di lavoro, giornata lavorativa di otto ore per le donne e giuste retribuzioni. Ma Addams si era avvicinata anche ai movimenti a favore del suffragio femminile e con le attività via via promosse dimostrava l'importanza delle donne, non solo nei ruoli tradizionali, ma pure nell'arte, nella cultura, nello studio, nelle professioni. A questo proposito scrisse due autobiografie dedicate al suo impegno per la promozione sociale, nel suo ruolo di "Mother of Social Work" (Twenty Years at Hull House; The Second Twenty Years at Hull House) e continuò a occuparsi di temi scottanti per l'epoca come la schiavitù sessuale e la prostituzione (A New Conscience and an Ancient Evil).

Intanto aveva una fitta agenda di incontri pubblici, conferenze, lezioni, ma senza legarsi ad alcuna università o ente. Preziosa fu la collaborazione con l'amica Ellen Starr, ma anche Marie Rozet Smith fu determinante sia perché contribuì largamente con il suo patrimonio ai progetti condotti a Hull House sia perché fu sua compagna di vita per quasi quaranta anni. L'attivismo di Addams era assiduo pure in campo politico, si prodigò a favore dell'elezione di Theodore Roosevelt e contestò duramente l'annessione delle Filippine da parte degli Usa, unendosi alla Lega anti-imperialista (tematiche affrontate nei saggi Democracy and Social Ethics, del 1902, e Newer Ideals of Peace, del 1907). Nel 1915 fu alla presidenza dell'International Congress of Women, esperienza di cui trattò con altre delegate nel libro Women at Hague. Con lo scoppio della Prima guerra mondiale Addams si espose a tal punto contro l'intervento e l'uso delle armi da venire giudicata antipatriottica; raggiunse L'Aja dove era in corso una conferenza per la pace indetta dalla suffragista olandese Aletta Jacobs e fece parte di una delegazione che cercò di convincere i capi di Stato a trovare una soluzione pacifica agli eventi. In Europa assisté invece all'orrore del conflitto, ma il suo pacifismo sincero e duraturo continuò a mostrarsi anche dopo, con la vicinanza alle posizioni di Gandhi che le espresse tutta la sua stima. Fu eletta presidente del Comitato internazionale femminile per una pace duratura, divenuto nel 1919 Women's International League for Peace and Freedom, a cui donò buona parte dei proventi del Premio Nobel. Proprio in quel periodo pubblicò il saggio Tolstoj and Gandhi in cui ribadiva l'uso di mezzi non violenti, unica forma possibile di resistenza.

Fu una grande sostenitrice della giustizia per le persone immigrate e le genti di colore, tanto che diventò socia fondatrice della National Association for the Advancement of Colored People. Tra i progetti promossi dai membri di Hull House si ricordano pure l’Immigrants’ Protective League e la Juvenile Psichopathic Clinic. Gli scritti e i discorsi di Addams a difesa della pace e a favore della formazione della Società delle Nazioni influenzarono la successiva nascita ed evoluzione dell'Onu. Morì il 21 maggio 1935 a Chicago e fu sepolta nel paese di nascita. In suo ricordo sono stati edificati vari memoriali, fra cui il Memorial Park a Chicago; le è stato dedicato un francobollo, alcune scuole hanno preso il suo nome e nell'Illinois, dal 2007, viene celebrato il Jane Addams Day. Nel 2014, è stata una delle 20 celebrità premiate con una targa di bronzo del San Francisco’s Rainbow Honor Walk rendendo omaggio a eroi ed eroine LGBT. Una curiosità riguarda un film muto del 1916: Shoes è infatti basato su un racconto della suffragista americana Stella Wynne Herron che si era ispirata a una storia vera rintracciata e riferita da Addams, quella di una giovane talmente povera da non avere i soldi per risuolare l'ennesima volta le scarpe così malridotte da doverci inserire pezzi di cartone, e poi costretta a prostituirsi per sopravvivere.

«Per Pace non si intende semplicemente assenza di guerra, ma il dispiegamento di tutta una serie di processi costruttivi e vitali che si rivolgono alla realizzazione di uno sviluppo comune. La Pace non è semplicemente qualcosa su cui tenere congressi e su cui discutere come se fosse un dogma astratto. Essa assomiglia piuttosto a una marea portatrice di sentimenti morali che sta emergendo sempre di più e che piano piano inghiottirà tutta la superbia della conquista e renderà la guerra impossibile»: parole, le sue, oltremodo attuali e profetiche.

Povegliano Veronese, Foto di Nadia Cario

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de la Paix en 1931, elle fut écrivain, féministe, réformatrice et pacifiste, première américaine à recevoir cette distinction, avec Nicholas Murray Butler, promoteur du Pacte de Paris, «pour leur effort assidu de raviver l’idéal de la paix et pour rallumer l’esprit de paix dans leur propre nation et dans l’humanité entière». Après Bertha von Suttner (1905), elle est la deuxième femme à être récompensée pour la paix et sera suivie par son amie Emily Greene Balch (1946).

Elle est née dans l’Illinois, dans le village de Cedarville, le 6 septembre 1860, dernière de huit enfants, dont quatre meurent très jeunes. Son père était un homme d’affaires aisé, activement engagé dans la politique et partisan de Lincoln. Quand elle avait deux ans, sa mère est morte et à quatre ans, elle a eu une maladie grave de la colonne vertébrale qui lui a laissé des séquelles toute sa vie et l’a empêchée de jouer et de se déplacer librement. Jane aurait voulu pratiquer la médecine, mais son père l’a fait étudier près de chez elle, mais à sa mort soudaine, elle a pu déménager à Philadelphie avec sa belle-mère et une sœur où elle a commencé à aller à l’université. De nouveaux problèmes de santé sérieux et de celle de sa belle-mère l’obligent à rentrer dans son village d’origine. En 1883, les deux femmes entreprennent un voyage en Europe, où Jane revient à plusieurs reprises les années suivantes. Pendant ce temps, elle commence à prendre conscience des problèmes sociaux et à s’intéresser à la question féminine, lisant des textes de Tolstoï, Mazzini, Stuart Mill. Un tournant s’est produit quand elle a appris la naissance à Londres de la première maison d’accueil au monde, qu’elle a pu ensuite visiter, en s’inspirant de la sienne : avec son amie Ellen Gates Starr, elle a fondé Hull House à Chicago, où étaient accueillies des femmes en difficulté, mais aussi des débats, des études, des recherches. Elle avait une école pour adultes, un centre de jeunesse, un ateliers artistiques, une salle de sport, des toilettes publiques, une cuisine, un théâtre, une bibliothèque, et des salles de réunion accueillant des personnes de toutes origines et conditions, toute la structure constituait en fait un banc d’essai pour les assistantes qui se formaient et avaient un lien fort avec le milieu social environnant.

En 1901, elle fonda l'Association de protection des mineurs dans le but de protéger les travailleurs et les mineurs, exploités à l'improbable dans les usines. De 1907 aux années 1940, des analyses ont été effectuées sur les effets de la drogue, de la prostitution, de la discrimination, mais aussi sur la corruption de la politique et l'absence de réformes. Elle a étudié avec les collaborateurs, entre autres, les causes et les conséquences du typhus, principalement en raison de carences en matière d'hygiène et de santé. Ce n'est pas pour rien que la "guerre des ordures" a été organisée, avec son contrôle sur le territoire, suivie d'une exposition continue aux autorités municipales, qui ont obtenu le résultat de l'amélioration de la situation et de la maîtrise des épidémies. Mais dès 1894, Addams était devenu la premier inspectrice de la santé dans le 19e district de Chicago.

En 1909, elle a publié l'essai The Spirit of Youth and the City Streets dans lequel elle a exprimé ses convictions concernant le bien de la jeunesse, le besoin de croissance morale et culturelle, le besoin de coopération. Elle s'est battue dans des tribunaux pour mineurs, la construction de logements sociaux décents, des inspections du lieu de travail, une journée de travail de huit heures pour les femmes et un salaire équitable. Mais Addams avait également abordé les mouvements de suffrage féminin et, avec des activités progressivement promues, en démontrant l'importance des femmes, non seulement dans les rôles traditionnels, mais aussi dans l'art, la culture, les études, les professions. À cet égard, elle a écrit deux autobiographies consacrées à son engagement en faveur de la promotion sociale, dans son rôle de "Mère du travail social" (Vingt ans à Hull House ; Les vingt deuxièmes ans à Hull House) et elle a continué à traiter des questions brûlantes pour l'époque telles que l'esclavage sexuel et la prostitution (A New Conscience and an Ancient Evil).

Entre temps, elle avait un agenda chargé de réunions publiques, de conférences, mais sans se lier à aucune université ou organisme. La collaboration avec son amie Ellen Starr fut précieuse, mais Marie Rozet Smith fut également déterminante, car elle contribua largement aux projets de Hull House et parce qu’elle fut sa compagne de vie pendant près de quarante ans. L’activisme d’Addams était aussi assidu dans le domaine politique, elle se prodigua en faveur de l’élection de Theodore Roosevelt et contesta durement l’annexion des Philippines par les États-Unis, rejoignant la Ligue anti-impérialiste (thématiques abordées dans les essais Democracy and Social Ethics, de 1902, et Newer Ideals of Peace, de 1907). En 1915, elle préside le Congrès international des femmes, dont elle traite avec d’autres déléguées dans le livre Women at Hague. Avec le déclenchement de la Première Guerre mondiale, Addams s’exposa à tel point contre l’intervention et l’utilisation des armes à être jugées antipatriotiques. Elle rejoint La Haye où se tient une conférence de paix organisée par la suffragiste néerlandaise Aletta Jacobs et fait partie d’une délégation qui tente de convaincre les chefs d’État de trouver une solution pacifique aux événements. En Europe, au contraire, elle assiste à l’horreur du conflit, mais son pacifisme sincère et durable continua à se manifester même après, avec la proximité des positions de Gandhi qui lui exprimèrent toute son estime. Elle fut élue présidente du Comité international des femmes pour une paix durable, devenu en 1919 Women’s International League for Peace and Freedom, à qui elle donna une grande partie des bénéfices du Prix Nobel. C’est à cette époque qu’il publia l’essai Tolstoï et Gandhi, dans lequel il insistait sur l’utilisation de moyens non violents, seule forme possible de résistance.

Elle était une fervente partisane de la justice pour les immigrants et les personnes de couleur, et elle est devenue l’une des fondatrices de la National Association for the Advancement of Colored People. Parmi les projets promus par les membres de Hull House figurent également l’Immigrants' Protective League et la Juvenile Psichopathic Clinic. Les écrits et les discours d’Addams pour la défense de la paix et pour la formation de la Société des Nations influencèrent la naissance et l’évolution ultérieures de l’Onu. Elle meurt le 21 mai 1935 à Chicago et elle est enterrée dans son pays natal. Plusieurs mémoriaux ont été écrites en sa mémoire, dont le Memorial Park à Chicago ; un timbre lui a été dédié, certaines écoles ont pris son nom et la Jane Addams Day est célébrée en Illinois depuis 2007. En 2014, elle a été l’une des 20 célébrités récompensées par une plaque de bronze du Rainbow Honor Walk de San Francisco rendant hommage aux héros et héroïnes LGBT. Une curiosité concerne un film muet de 1916 : Shoes est en fait basé sur une histoire de la suffragiste américaine Stella Wynne Herron qui s’était inspirée d’une histoire vraie tracée et rapportée par Addams, celle d’une jeune fille si pauvre qu’elle n’a pas l’argent pour ressemeler de nouveau les chaussures si mal rétrécies qu’elle doit y mettre des morceaux de carton, puis se prostituer pour survivre.

«La paix n'est pas simplement l'absence de guerre, mais le déploiement de toute une série de processus constructifs et vitaux qui visent à la réalisation d'un développement commun. La paix n'est pas simplement quelque chose dont il faut organiser des congrès et discuter comme s'il s'agissait d'un dogme abstrait. Au contraire, elle ressemble à une marée de sentiments moraux qui émerge de plus en plus et qui engloutira lentement tout l'orgueil de la conquête et rendra la guerre impossible»: des paroles, les siennes, extrêmement actuelles et prophétiques.

Povegliano Veronese, Photo de Nadia Cario

Traduzione inglese
Syd Stapleton

A Nobel Peace Prize winner in 1931, Jane Addams was a writer, feminist, reformer and pacifist, the first American woman to receive this honor, along with Nicholas Murray Butler, promoter of the Paris Pact, "for their assiduous efforts to revive the ideal of peace and to rekindle the spirit of peace in their own nation and in all humanity." She was the second woman honored for peace, after Bertha von Suttner (1905), and she would be followed by her friend and continuer Emily Greene Balch (in 1946).

She was born in Illinois, in the village of Cedarville, on September 6, 1860, the last of eight children, four of whom died very young. Her father was a wealthy businessman, actively involved in politics and a supporter of Lincoln. When she was two years old, her mother died, and at four she had a serious spinal disease that resulted in a lifelong disability and prevented her from playing and moving freely. Jane would have liked to practice medicine, but her father made her study close to home. However, upon his sudden death, she was able to move to Philadelphia with her stepmother and a sister, where she began attending college. Serious new health problems of her stepmother's and her own forced them to return to their home village. In 1883 the two women were able to embark on a trip to Europe, where Jane returned on several occasions in the following years. Meanwhile, she began to become aware of social problems and interested in the women's question, reading texts by Tolstoy, Mazzini, and Stuart Mill. A turning point came when she learned of the birth in London of the world's first shelter house. She was able to visit it, drawing inspiration for her own work. Together with her friend Ellen Gates Starr she founded Hull House in Chicago, where women in distress were welcomed, but also debates, studies, and research were carried out. It was equipped with a school for adults, a youth center, art workshops, a gymnasium, a public bath, a kitchen, a theater, a library, and meeting rooms that welcomed people of the most varied backgrounds and conditions. The whole structure served as a testing ground for the caregivers who were being trained, as well as a strong link with the surrounding social environment.

In 1901 she founded the Juvenile Protective Association aimed at safeguarding women workers and minors, exploited to the hilt in factories. From 1907 through the 1940s, analyses were carried out on the effects of drugs, prostitution, and discrimination, as well as on the corruption of politics and the lack of reform. She studied with female collaborators, among other things, the causes and consequences of typhoid, which was mainly due to poor sanitation. It was not for nothing that the "garbage war" was organized, with the corresponding surveillance of the territory, which was followed by continuous exposures to the city authorities, and which achieved the result of improving the situation and containing epidemics. By 1894 Addams had already become the first sanitary inspector of Chicago's 19th district.

In 1909 she published the essay The Spirit of Youth and the City Streets in which she expressed her beliefs concerning the wellbeing of youth, the need for moral and cultural growth, and the need for cooperation. She fought for juvenile courts, the building of decent public housing, workplace inspections, an eight-hour workday for women and fair wages. But Addams had also become close to the movements for women's suffrage. And, with the activities she promoted as she worked, she demonstrated the importance of women, not only in traditional roles, but also in the arts, culture, study, and the professions. In this regard, she wrote two autobiographies devoted to her commitment to social advancement in her role as "Mother of Social Work" (Twenty Years at Hull House and The Second Twenty Years at Hull House) and continued to deal with burning issues for the time, such as sexual slavery and prostitution (A New Conscience and an Ancient Evil).

Meanwhile, she had a busy schedule of public meetings, lectures, and classes, but without tying herself to any university or institution. Her collaboration with her friend Ellen Starr was valuable, but Marie Rozet Smith was also instrumental both because she contributed generously from her estate to the projects conducted at Hull House and because she was Addam’s life partner for nearly forty years. Addams's activism was assiduous in the political arena as well. She campaigned for the election of Theodore Roosevelt and strongly contested the U.S. annexation of the Philippines, joining the Anti-Imperialist League (issues addressed in the essays Democracy and Social Ethics, 1902, and Newer Ideals of Peace, 1907). In 1915 she served as president of the International Congress of Women, an experience she discussed with other delegates in the book Women at The Hague. With the outbreak of World War I, Addams spoke out so strongly against intervention and the use of arms that she was judged, by some, to be unpatriotic. She reached The Hague where a peace conference called by Dutch suffragist Aletta Jacobs was underway and was part of a delegation that tried to persuade heads of state to find a peaceful solution to events. Instead, in Europe she witnessed the horror of the conflict, but her sincere and enduring pacifism continued to be demonstrated afterwards with her closeness to the positions of Gandhi, who expressed his high regard for her. She was elected president of the Women's International Committee for Enduring Peace, which became the Women's International League for Peace and Freedom in 1919, to which she donated much of the proceeds of the Nobel Prize. During that time she published the essay Tolstoy and Gandhi in which she reiterated the use of nonviolent means as the only possible form of resistance.

She was a great advocate of justice for immigrant people and people of color, so much so that she became a founding member of the National Association for the Advancement of Colored People. Projects promoted by Hull House members also included the Immigrants' Protective League and the Juvenile Psychopathic Clinic. Addams' writings and speeches in defense of peace and in favor of the formation of the League of Nations influenced the subsequent birth and evolution of the UN. She died on May 21, 1935 in Chicago and was buried in the country of her birth. Several memorials have been created in her memory, including Memorial Park in Chicago. A postage stamp has been dedicated to her, schools have been named after her, and in Illinois, Jane Addams Day has been celebrated since 2007. In 2014, she was one of 20 individuals honored with a bronze plaque from San Francisco's Rainbow Honor Walk honoring LGBT heroes and heroines. One curiosity concerns a silent film from 1916 – Shoes – which was based on a story by American suffragist Stella Wynne Herron who had been inspired by a true story tracked down and reported by Addams, of a young woman so poor that she did not have the money to resole her shoes, so badly worn that she had to put pieces of cardboard in them, and who was then forced into prostitution to survive.

«Peace does not mean simply the absence of war, but the unfolding of a whole series of constructive and vital processes that are directed toward the realization of common development. Peace is not simply something to hold congresses about and to discuss as if it were an abstract dogma. Rather, it resembles a tide carrying moral sentiments that is emerging more and more and will slowly swallow up all the pride of conquest and make war impossible». These words of hers are exceedingly relevant and prophetic.

Povegliano Veronese, Photo by Nadia Cario

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

Premio Nobel de la Paz en 1931, fue escritora, feminista, reformadora y pacifista, primera estadounidense en recibir este honor, junto con Nicholas Murray Butler, impulsor del Pacto de París, “por sus asiduos esfuerzos a fin de revivir el ideal de paz y reavivar el espíritu de paz en la propia nación y en toda la humanidad”. Fue la segunda mujer premiada por la paz, después de Bertha von Suttner (1905), le seguirá su amiga, y continuadora de sus actividades, Emily Greene Balch (1946).

Nació en Illinois, en el pueblo de Cedarville, el 6 de septiembre de 1860 y fue la última de ocho hijos, cuatro de los cuales murieron muy jóvenes. Su padre era un acaudalado hombre de negocios, involucrado activamente en la política y partidario de Lincoln. A los dos años murió su madre y a los cuatro tuvo una grave enfermedad de la columna vertebral que le dejó una secuela de por vida y le impidió jugar y moverse libremente. A Jane le hubiera gustado ejercer la medicina, pero su padre la obligó a estudiar cerca de casa. Sin embargo, tras su repentina muerte, pudo trasladarse a Filadelfia con su madrastra y su hermana, donde comenzó a asistir a la universidad. Nuevos y graves problemas de salud suyos y de su madrastra las obligaron a regresar a su pueblo natal. En 1883, sin embargo, las dos mujeres se embarcaron en un viaje a Europa, a la que Jane regresó varias veces en los años siguientes. Mientras tanto, toma conciencia de los problemas sociales y se interesa por la cuestión femenina, leyendo textos de Tolstoi, Mazzini y Stuart Mill. Vivió un momento importante cuando se enteró del nacimiento en Londres del primer refugio del mundo para mujeres, que más tarde visitó, inspirándose para el suyo propio: en efecto, junto con su amiga Ellen Gates Starr, fundó Hull House en Chicago, donde las mujeres en apuros hallaban acogida, pero también tenían lugar debates y se llevaban a cabo estudios e investigaciones. Hull House estaba dotado de una escuela para personas adultas, un centro juvenil, talleres de arte, un gimnasio, un baño público, una cocina, un teatro, una biblioteca y salas de reunión que acogían a personas de los más variados orígenes y condiciones; toda la estructura era, de hecho, un banco de pruebas para las asistentes que se formaban allí y un fuerte vínculo con el entorno social.

En 1901 fundó la Juvenile Protective Association, destinada a proteger a las trabajadoras y a los menores, explotados hasta la inverosimilitud en las fábricas. Desde 1907 hasta el final de los años 40, allí se realizaron estudios sobre los efectos de la droga, la prostitución, la discriminación, así como sobre la corrupción de la política y la falta de reformas. Jane Addams y sus colaboradores estudiaron, entre otras cosas, las causas y las consecuencias del tifus, que se debía principalmente a las malas condiciones higiénico-sanitarias. No en vano se organizó la "guerra a la basura", con el correspondiente control del territorio, seguido de continuas denuncias a las autoridades de la ciudad, que tuvieron como resultado la mejora de la situación y la contención de las epidemias. En 1894 Addams ya se había convertido en la primera inspectora de salud del distrito 19 de Chicago.

En 1909 publicó el ensayo The Spirit of Youth and the City Streets, en el que expresaba sus convicciones sobre el bien de la juventud, la importancia de un crecimiento moral y cultural y la necesidad de cooperación. Luchó para obtener tribunales de menores, que se construyeran viviendas públicas decentes, inspecciones en los centros de trabajo, una jornada laboral de ocho horas para las mujeres y salarios justos. Pero Addams también se había involucrado en el movimiento a favor del sufragio femenino y, con las actividades que promovió, demostró la importancia de las mujeres, no sólo en los roles tradicionales, sino también en el arte, la cultura, el estudio y las profesiones. A este respecto, escribió dos autobiografías dedicadas a su compromiso con la promoción social, en su papel de “Mother of Social Work” (Twenty Years at Hull House; The Second Twenty Years at Hull House) y siguió tratando temas candentes para la época como la esclavitud sexual y la prostitución (A New Conscience and an Ancient Evil).

Mientras tanto, tenía una apretada agenda de reuniones públicas, conferencias, clases, pero sin atarse a ninguna universidad o institución. Su colaboración con su amiga Ellen Starr fue inestimable, pero también Marie Rozet Smith fue decisiva, tanto porque contribuyó con gran parte de su patrimonio a los proyectos realizados en Hull House, como porque fue su compañera de vida durante casi cuarenta años. El activismo de Addams también era asiduo en la esfera política; hizo campaña por la elección de Theodore Roosevelt y se opuso firmemente a la anexión de las Filipinas por parte de Estados Unidos, uniéndose a la Liga Antiimperialista (temas tratados en los ensayos Democracy and Social Ethics de 1902, y Newer Ideals of Peace de 1907). En 1915 fue presidenta del Primer Congreso Internacional de Mujeres (La Haya) una experiencia que comentó con otras delegadas en el libro Women at Hague. Con el estallido de la Primera Guerra Mundial, Addams se pronunció en contra de la intervención y el uso de las armas hasta el punto de ser juzgada como antipatriótica; viajó a La Haya, donde se celebraba una conferencia de paz convocada por la sufragista holandesa Aletta Jacobs, y formó parte de una delegación que intentó convencer a los jefes de Estado para encontrar una solución pacífica a los acontecimientos. En Europa fue testigo del horror del conflicto, pero su pacifismo sincero y perdurable siguió manifestándose después, con su cercanía a las posiciones de Gandhi, que le expresó su estima. Fue elegida presidenta del Comité Internacional de Mujeres por una paz duradera, que en 1919 se convirtió en Women's International League for Peace and Freedom, a la que donó gran parte de la recaudación del Premio Nobel. Justo en esa época publicó el ensayo Tolstoj and Gandhi en el que hacía hincapié en el uso de medios no violentos como única forma posible de resistencia.

Fue una gran defensora de la justicia para los inmigrantes y la gente de color, hasta el punto de convertirse en cofundadora de la National Association for the Advancement of Colored People. Entre los proyectos promovidos por los miembros de Hull House se encuentran la Immigrants’ Protective League y la Juvenile Psichopathic Clinic. Los escritos y discursos de Addams en defensa de la paz y a favor de la formación de la Sociedad de Naciones influyeron en el posterior nacimiento y evolución de la ONU. Murió el 21 de mayo de 1935 en Chicago y fue enterrada en su lugar de nacimiento. Se han construido varios monumentos en su memoria, como el Memorial Park de Chicago; se le ha dedicado un sello de correos, algunas escuelas llevan su nombre y en Illinois se celebra desde 2007 el Jane Addams Day. En 2014, fue una de las 20 celebridades premiadas con una placa de bronce del San Francisco’s Rainbow Honor Walk, que rindió homenaje a los héroes y heroínas LGBT. Hay una curiosidad sobre una película muda de 1916, Shoes: efectivamente, se basa en un relato de la sufragista estadounidense Stella Wynne Herron, que se inspiró en una historia real rastreada y relatada por Addams, la de una joven tan pobre que no tenía dinero para volver a reparar la suela de sus zapatos, tan desgastados que tuvo que ponerles unos trozos de cartón, y después se vio obligada a prostituirse para sobrevivir.

«La paz no es simplemente la ausencia de guerra, sino el despliegue de toda una serie de procesos constructivos y vitales que se dirigen a la realización de un desarrollo común. La paz no es simplemente algo sobre lo que celebrar conferencias y discutir como si fuera un dogma abstracto. Más bien se asemeja a una marea de sentimientos morales que está surgiendo cada vez más y que poco a poco se tragará todo el orgullo de la conquista y hará imposible la guerra»: palabras, las suyas, sumamente pertinentes y proféticas.

Povegliano Veronese, Foto de Nadia Cario

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Лауреат Нобелівської премії миру 1931 року, письменниця, феміністка, реформатор і пацифістка, перша американка, удостоєна цієї честі разом з Ніколасом Мюрреєм Батлером, промоутером Паризького пакту, "за їхні наполегливі зусилля, спрямовані на відродження ідеалу миру та відродження духу миру у власній нації і в усьому людстві". Вона стала другою жінкою, нагородженою премією миру, після Берти фон Саттнер (1905 р.), а її подруга і послідовниця Емілі Грін Балч (1946 р.) - третьою жінкою, нагородженою цією премією.

Вона народилася в штаті Іллінойс, в селі Седарвілл, 6 вересня 1860 року, останньою з восьми дітей, четверо з яких померли дуже молодими. Її батько був заможним бізнесменом, активно займався політикою і був прихильником Лінкольна. Коли їй було два роки, померла її мати, а коли їй було чотири роки, вона отримала важку хворобу хребта, яка залишила її з похміллям на все життя і заважала їй грати і вільно пересуватися. Джейн хотіла б займатися медичною практикою, але батько змусив її навчатися ближче до дому. Однак після його раптової смерті вона змогла переїхати до Філадельфії разом з мачухою та сестрою, де почала відвідувати університет. Нові серйозні проблеми зі здоров'ям у неї та її мачухи змусили їх повернутися до рідного села. Однак у 1883 році обидві жінки вирушили в подорож до Європи, куди Джейн поверталася кілька разів протягом наступних років. У той же час, читаючи тексти Толстого, Мацціні та Стюарта Мілля, вона усвідомила соціальні проблеми та зацікавилася жіночим питанням. Переломним моментом стало те, що вона почула про народження першого в світі жіночого притулку в Лондоні, а потім змогла його відвідати, черпаючи натхнення для власного: разом з подругою Еллен Гейтс Старр вона заснувала "Халл Хаус" в Чикаго, де не тільки приймали жінок, які потрапили в біду, але й проводили дебати, навчання та дослідження. Він був обладнаний школою для дорослих, молодіжним центром, художніми майстернями, гімнастичним залом, громадською лазнею, кухнею, театром, бібліотекою, конференц-залами, які приймали людей найрізноманітнішого походження і стану; вся ця структура була фактично полігоном для підготовки асистентів і міцним зв'язком з навколишнім соціальним середовищем.

У 1901 році заснував Товариство захисту неповнолітніх, метою якого був захист робітниць і неповнолітніх, яких жорстоко експлуатували на фабриках. З 1907 до 1940-х років проводився аналіз впливу наркотиків, проституції, дискримінації, а також корумпованості політики і відсутності реформ. Він та його співробітники вивчали, серед іншого, причини та наслідки висипного тифу, який в основному був пов'язаний з поганою санітарією. Не дарма була організована "сміттєва війна" з відповідним контролем території, з подальшими постійними скаргами до міської влади, що мало наслідком покращення ситуації та стримування епідемій. Але вже в 1894 році Аддамс став першим санітарним інспектором у 19-му районі Чикаго.

У 1909 році він опублікував есе "Дух молоді і міські вулиці", в якому висловив свої переконання щодо блага молоді, необхідності морального і культурного зростання, а також необхідності співпраці. Вона боролася за ювенальні суди, будівництво гідного соціального житла, інспекції на робочих місцях, восьмигодинний робочий день для жінок та справедливу оплату праці. Але Аддамс також долучилася до руху за виборчі права жінок і своєю діяльністю продемонструвала важливість жінок не лише у традиційних ролях, але й у мистецтві, культурі, навчанні та професіях. У зв'язку з цим вона написала дві автобіографії, присвячені своїй відданості соціальній роботі в ролі "матері соціальної роботи" (Twenty Years at Hull House; The Second Twenty Years at Hull House) і продовжувала займатися актуальними для того часу питаннями, такими як сексуальне рабство і проституція (A New Conscience and an Ancient Evil).

Тим часом він мав щільний графік публічних зустрічей, лекцій, занять, але не прив'язуючи себе до жодного університету чи інституту. Її співпраця з подругою Еллен Старр була неоціненною, але Марі Розет Сміт також відіграла важливу роль, як тому, що вона зробила значний внесок зі свого маєтку в проекти, що проводилися в Халл Хаусі, так і тому, що вона була її супутницею життя протягом майже сорока років. Активність Аддамса була також і в політичній сфері: він проводив кампанію на користь обрання Теодора Рузвельта і рішуче виступав проти анексії Філіппін США, приєднавшись до антиімперіалістичної ліги (темам, викладеним в есе "Демократія і соціальна етика", 1902 р., і "Нові ідеали миру", 1907 р.). У 1915 році вона була президентом Міжнародного конгресу жінок, досвід якого вона обговорила з іншими делегатами у книзі "Жінки в Гаазі". З початком Першої світової війни Аддамс виступала проти інтервенції та застосування зброї настільки, що її звинуватили в непатріотизмі; вона поїхала до Гааги, де проходила мирна конференція, скликана голландською суфражисткою Алеттою Якобс, і входила до складу делегації, яка намагалася переконати голів держав знайти мирне вирішення подій. У Європі вона стала свідком жаху конфлікту, але її щирий і стійкий пацифізм продовжував проявлятися і після цього, з її близькістю до позицій Ганді, який висловлював свою повагу до неї. Була обрана президентом Міжнародного жіночого комітету боротьби за міцний мир, який у 1919 році перетворився на Міжнародну жіночу лігу боротьби за мир і свободу, якій пожертвувала значну частину коштів, отриманих від Нобелівської премії. Саме в цей час вона опублікувала есе "Толстой і Ганді", в якому ще раз наголосила на використанні ненасильницьких засобів як єдино можливої форми опору.

Вона була великим прихильником справедливості для іммігрантів та кольорових людей, настільки, що стала членом-засновником Національної асоціації сприяння просуванню кольорових людей. Серед проектів, які підтримують члени Халл Хауз, - Ліга захисту іммігрантів та Клініка для неповнолітніх психопатів. Праці та виступи Аддамса на захист миру та на користь створення Ліги Націй вплинули на подальше народження та еволюцію Організації Об'єднаних Націй. Померла 21 травня 1935 року в Чикаго і похована на батьківщині. В її пам'ять споруджено кілька меморіалів, в т.ч. Меморіальний парк в Чикаго, їй присвячено поштову марку, її ім'ям названо кілька шкіл, а в штаті Іллінойс з 2007 року відзначається День Джейн Аддамс. У 2014 році вона стала однією з 20 знаменитостей, удостоєних бронзової дошки на Веселковій алеї честі в Сан-Франциско на честь героїв і героїнь ЛГБТ-спільноти. Цікавим є німий фільм 1916 року: "Взуття" насправді заснований на історії американської суфражистки Стелли Вінн Херрон, яка була натхненна реальною історією, розшуканою та описаною Аддамс, про молоду жінку, настільки бідну, що не мала грошей, щоб знову перевзутися, настільки зношену, що їй довелося підкладати шматки картону, а потім змушена була займатися проституцією, щоб вижити.

«Мир - це не просто відсутність війни, а реалізація низки конструктивних і життєво важливих процесів, спрямованих на здійснення спільного розвитку. Мир - це не просто те, що можна обговорювати на конференціях як абстрактну догму. Скоріше, це нагадує приплив моральних почуттів, які стають все більш і більш очевидними і повільно поглинуть всю гордість завоювання і зроблять війну неможливою», - її слова, надзвичайно своєчасні і пророчі.

Повельяно Веронезе, фото Надії Каріо

Irène Joliot-Curie
Marina Misuraca

Dongni Wei

Irène Joliot-Curie è stata una chimica e fisica francese.Rappresenta un caso più unico che raro: figlia di due premi Nobel, Pierre e Marie Curie, prosegue le loro ricerche e vince, con il marito, il Premio Nobel per la Chimica nel 1935. Nel 1934 scoprono ciò che li renderà famosi: riescono ad attuare la trasmutazione di boro, alluminio e magnesio in isotopi radioattivi, scoprendo, così, la radioattività artificiale.

Irène nasce a Parigi il 12 settembre 1897, figlia primogenita di Pierre e Marie Curie e sorella di Ève Curie. Grazie alla madre, riceve un’educazione singolare: studia esclusivamente con futuri Nobel; impara la chimica da Jean Perrin, la fisica dalla madre e la matematica da Paul Langevin. La sua infanzia trascorre serena con i genitori spesso lontani, così impiega gran parte del tempo con il nonno, Eugène Curie, dottore e libero pensatore, socialista e ateo, che forgerà il suo credo politico. Quando ha nove anni, un evento tragico e inaspettato segna la sua vita: il padre, Pierre, scivola in strada e viene travolto da una carrozza che trasporta sei tonnellate di uniformi militari, morendo sul colpo. La bambina da quel momento cresce con la madre, da cui eredita la forte personalità e l’animo femminista. Marie, difatti, rimasta sola, non si arrende e porta avanti il suo lavoro con ostinazione, riuscendo in pochi anni ad aprire l’Institut du Radium: il primo centro per la cura del cancro, in seguito rinominato Istituto Curie. Irène ha solo quattordici anni quando, per la prima volta, accede al laboratorio a cui dedicherà la sua intera vita. Nel settembre 1914, con l’inizio della Prima guerra mondiale, segue la madre al fronte, nelle Fiandre, prestando servizio come radiologa in un ospedale anglo-canadese. A diciotto anni è già in grado da sola di fare le prime radiografie, girando tra i campi militari a bordo delle “Petit Curie”, auto dotate di attrezzature per fare le lastre. Terminata la guerra inizia a lavorare nell’Istituto Curie. Consegue prima la laurea e poi, nel 1925, anche il dottorato alla Sorbona, discutendo una tesi sulle radiazioni α del polonio. Nel laboratorio dell’Istituto conosce il suo futuro marito: Frédéric Joliot; nel 1926 si sposano ed entrambi cambiano i loro cognomi in Joliot-Curie.

L’anno successivo nasce la primogenita, Hélène, che diventerà fisica nucleare, come la mamma e la nonna, e nel 1932 Pierre, futuro biochimico. Nel 1934 la coppia di scienziati realizza la scoperta che li renderà famosi: scoprono nuovi elementi radioattivi, ottenuti bombardando elementi non radioattivi con particelle α, difatti riescono a effettuare la trasmutazione di boro, alluminio e magnesio in isotopi radioattivi. Questa scoperta viene pubblicata nell’articolo scientifico: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments che di lì a poco vale loro il Premio Nobel per la Chimica. In realtà, il premio avrebbero potuto vincerlo prima o addirittura vincerne tre: sono stati proprio i due coniugi, infatti, i primi a scoprire sperimentalmente sia il positrone che il neutrone, senza però riuscire a interpretarne correttamente i risultati.

Irène Curie è la seconda donna a ricevere il Nobel per la Chimica, e la più giovane in assoluto. Ma questo è solo il suo primo traguardo: nel 1936 diventa Sottosegretaria di Stato alla Ricerca Scientifica durante il governo Léon Blum e con Jean Perrin fonda il Centro Nazionale per la Ricerca Scientifica; nel 1938 con il fisico Paul Savitch getta le basi per la fissione dell’uranio, forse il suo più notevole lavoro, ripreso poi dai chimici Otto Hahn, Fritz Strassmann e dalla fisica Lise Meitner; agli inizi della Seconda guerra mondiale, i coniugi Joliot-Curie iniziano a lavorare sui prodotti generati dal bombardamento dell'uranio con neutroni, ma si rifiutano di pubblicare i risultati di queste ricerche poiché ne intuiscono l'importanza per la eventuale fabbricazione della bomba atomica. Irène e Frédéric, infatti, interrompono la ricerca sulla fissione nucleare, proprio per impedire che essa cada in mani fasciste: Irène si rifugia con i figli in Svizzera e Frédéric resta in Francia sotto falso nome, per difendere il laboratorio e contribuire alla liberazione di Parigi. Una scelta coraggiosa, per la quale riceve la Croix de guerre. Finito il conflitto, Irène diventa direttrice dell’Istituto del Radio ed entra nella Commissione Francese per l’Energia Atomica, prendendo parte così alla costruzione del primo reattore nucleare. Entra anche nel Comitato Nazionale dell’Unione delle donne francesi e nel Consiglio Mondiale della Pace, perseverando nel suo impegno sociale. Negli ultimi anni prima della morte, progetta l’Istituto di Fisica Nucleare di Parigi, a Orsay, ma non lo vedrà mai finito. Muore, infatti, nel marzo del 1956 di leucemia acuta: l’esposizione ai raggi ionizzanti e una vasta scottatura radioattiva provocata dall’esplosione di una capsula di polonio hanno compromesso gravemente la sua salute. L’Istituto e la sua cattedra di Fisica nucleare alla Sorbona, ricevuta nel 1937, passano a Frédéric.

Per tutta la vita, Irène si è battuta con passione per i diritti delle donne e per il rispetto dei loro risultati professionali e intellettuali. A titolo di esempio, fece ripetutamente domanda per entrare a far parte dell'Accademia delle Scienze francese, ben sapendo che non sarebbe stata ammessa solo per il suo sesso. Lo fece proprio per far capire che la lotta per il riconoscimento delle donne come esseri umani a pieno titolo era tutt'altro che conclusa.

All’indomani della sua scomparsa, su Nature, l’amico e collega James Chadwick scrive: «I suoi genitori erano entrambi persone indipendenti e due menti brillanti, e la stessa Irène Joliot-Curie ha ereditato il loro carattere e il loro genio scientifico».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Irène Joliot-Curie était une physicienne et chimiste française. Elle représente un cas plus unique que rare : fille de deux lauréats du prix Nobel, Pierre et Marie Curie, elle poursuit leurs recherches et gagne, avec son mari, le prix Nobel de chimie en 1935. En 1934, ils découvrent ce qui les rendra célèbres : ils réussissent à réaliser la transmutation du bore, de l’aluminium et du magnésium en isotopes radioactifs, en découvrant ainsi la radioactivité artificielle.

Irène naît à Paris le 12 septembre 1897, fille aînée de Pierre et Marie Curie et sœur d’Ève Curie. Grâce à sa mère, elle reçoit une éducation singulière : elle étudie exclusivement avec de futurs Nobel ; elle apprend la chimie auprès de Jean Perrin, la physique auprès de sa mère et les mathématiques auprès de Paul Langevin. Son enfance se passe sereinement avec ses parents souvent éloignés, elle passe donc une grande partie de son temps avec son grand-père, Eugène Curie, docteur et libre penseur, socialiste et athée, qui forgera sa croyance politique. Lorsqu’elle a neuf ans, un événement tragique et inattendu marque sa vie : son père, Pierre, glisse dans la rue et se fait renversé par un carrosse transportant six tonnes d’uniformes militaires, mourant sur le coup. La petite fille grandit alors avec sa mère, dont elle hérite une forte personnalité et une âme féministe. Marie, en effet, restée seule, elle ne baisse pas les bras et poursuit son travail avec obstination, en réussissant en quelques années à ouvrir l’Institut du Radium : le premier centre pour le traitement du cancer, rebaptisé plus tard Institut Curie. Irène n’a que quatorze ans quand, pour la première fois, elle accède au laboratoire auquel elle consacrera toute sa vie. En septembre 1914, au début de la Première Guerre mondiale, elle suit sa mère au front, en Flandre, servant comme radiologue dans un hôpital anglo-canadien. À dix-huit ans, elle est déjà capable de faire les premières radiographies, en parcourant les camps militaires à bord des "Petit Curie", des voitures équipées de matériel pour faire les plaques. Après la guerre, elle commence à travailler à l’Institut Curie. Elle obtient d’abord son diplôme, puis, son doctorat à la Sorbonne en 1925, discutant d’une thèse sur le rayonnement α du polonium. Dans le laboratoire de l’Institut, elle fait la connaissance de son futur mari, Frédéric Joliot ; en 1926, ils se marient et tous deux changent de nom pour Joliot-Curie.

L’année suivante naît l’aînée, Hélène, qui deviendra physicienne nucléaire, comme sa mère et sa grand-mère, et en 1932 Pierre, futur biochimiste. En 1934, le couple de scientifiques réalise la découverte qui les rendra célèbres : ils découvrent de nouveaux éléments radioactifs, obtenus en bombardant des éléments non radioactifs avec des particules α, en effet ils réussissent à effectuer la transmutation du bore, de l’aluminium et du magnésium en isotopes radioactifs. Cette découverte est publiée dans l’article scientifique : Production artificielle d’éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments leur vaut peu de temps après le prix Nobel de chimie. En réalité, le prix aurait pu être remporté avant ou même en remporté trois : ce sont précisément les deux époux, en effet, les premiers à découvrir expérimentalement à la fois le positron et le neutron, sans toutefois réussir à interpréter correctement les résultats.

Irène Curie est la deuxième et la plus jeune femme à recevoir le prix Nobel de chimie. Mais ce n’est que sa première étape : en 1936, elle devient sous-secrétaire d’État à la Recherche scientifique sous le gouvernement Léon Blum et fonde avec Jean Perrin le Centre national pour la Recherche scientifique ; en 1938 avec le physicien Paul Savitch jette les bases de la fission de l’uranium, peut-être son travail le plus remarquable, repris plus tard par les chimistes Otto Hahn, Fritz Strassmann et la physicienne Lise Meitner; au début de la Seconde Guerre mondiale, les époux Joliot-Curie commencent à travailler sur les produits générés par le bombardement de l’uranium avec des neutrons, mais refusent de publier les résultats de ces recherches car ils en pressentent l’importance pour la fabrication éventuelle de la bombe atomique. Irène et Frédéric, en effet, interrompent la recherche sur la fission nucléaire, précisément pour empêcher qu’elle ne tombe entre les mains fascistes : Irène se réfugie avec ses enfants en Suisse et Frédéric reste en France sous un faux nom, pour défendre le laboratoire et contribuer à la libération de Paris. Un choix courageux, pour lequel il reçoit la Croix de guerre. Après le conflit, Irène devient directrice de l’Institut de Radio et entre à la Commission Française de l’Énergie Atomique, prenant ainsi part à la construction du premier réacteur nucléaire. Elle entre également au Comité national de l’Union des femmes françaises et au Conseil mondial de la paix, tout en persévérant dans son engagement social. Dans les dernières années avant sa mort, elle projette l’Institut de Physique Nucléaire de Paris, à Orsay, mais elle ne le verra jamais terminé. Elle meurt en mars 1956 d’une leucémie aiguë : l’exposition aux rayons ionisants et un grand coup de soleil radioactif provoqué par l’explosion d’une capsule de polonium ont gravement compromis sa santé. L’Institut et sa chaire de Physique nucléaire à la Sorbonne, reçue en 1937, passent à Frédéric.

Toute sa vie, Irène s’est battue avec passion pour les droits des femmes et pour le respect de leurs réalisations professionnelles et intellectuelles. À titre d’exemple, elle a postulé à plusieurs reprises pour devenir membre de l’Académie française des sciences, sachant bien qu’elle ne serait pas admise uniquement pour son sexe. Elle l’a fait précisément pour faire comprendre que la lutte pour la reconnaissance des femmes en tant qu’êtres humains à part entière était loin d’être terminée.

Au lendemain de sa disparition, dans Nature, son ami et collègue James Chadwick écrit: «Ses parents étaient tous deux des personnes indépendantes et deux esprits brillants, et Irène Joliot-Curie elle-même a hérité de leur caractère et de leur génie scientifique».

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Irène Joliot-Curie was a French chemist and physicist. She represents a completely unique case - the daughter of two Nobel laureates, Pierre and Marie Curie, she continued their research and won, with her husband, the Nobel Prize for Chemistry in 1935. In 1934 they discovered what would make them famous: they succeeded in transmuting boron, aluminum and magnesium into radioactive isotopes, thus discovering artificial radioactivity.

Irène was born in Paris on September 12, 1897, the eldest daughter of Pierre and Marie Curie and sister of Ève Curie. Thanks to her mother, she received a singular education. She studied exclusively with future Nobels. She learned chemistry from Jean Perrin, physics from her mother, and mathematics from Paul Langevin. Her childhood was peaceful, with her parents often far away, so she spent much of her time with her grandfather, Eugène Curie, a doctor and freethinker, socialist and atheist, who would shape her political beliefs. When she was nine years old, a tragic and unexpected event marked her life: her father, Pierre, slipped on the road and was run over by a carriage carrying six tons of military uniforms, and died instantly. From that time forward, the child grew up with her mother, from whom she inherited a strong personality and feminist spirit. Marie, left alone, did not give up and pursued her work with obstinacy, managing in a few years to open the Institut du Radium, the first center for the treatment of cancer (later renamed the Institut Curie). Irène was only fourteen years old when she first gained access to the laboratory to which she would devote her entire life. In September 1914, with the start of World War I, she followed her mother to the front in Flanders, serving as a radiologist in an Anglo-Canadian hospital. At the age of eighteen she was already able on her own to take her first x-rays, driving around military camps in "Petit Curie" cars equipped to take x-rays. When the war ended, she began working at the Institut du Radium. She earned first her bachelor's degree and then, in 1925, her doctorate at the Sorbonne, with a thesis on the alpha radiation of polonium. In the Institute's laboratory she met her future husband, Frédéric Joliot. In 1926 they married and both changed their last names to Joliot-Curie.

The following year their eldest daughter, Hélène, who would become a nuclear physicist, like her mother and grandmother, was born, and in 1932, a son, Pierre, a future biochemist. In 1934, the pair of scientists made the discovery that would make them famous. They discovered new radioactive elements, obtained by bombarding non-radioactive elements with alpha particles. They succeeded in transmuting boron, aluminum and magnesium into radioactive isotopes. This discovery was published in a scientific article, Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, which shortly thereafter earned them the Nobel Prize for Chemistry. They could have won the prize earlier or even won three, for the couple were the first to experimentally discover both the positron and the neutron, but failed to correctly interpret the results.

Irène Curie was the second woman, and the youngest person ever, to receive the Nobel Prize for Chemistry. But this was only her first achievement. In 1936 she became the French Undersecretary of State for Scientific Research during the Léon Blum government, and with Jean Perrin founded the National Center for Scientific Research. In 1938 with physicist Paul Savitch she laid the groundwork for uranium fission, perhaps her most remarkable work, later taken up by chemists Otto Hahn, Fritz Strassmann and physicist Lise Meitner. Early in World War II, Mr. and Mrs. Joliot-Curie began work on the products generated by bombarding uranium with neutrons, but refused to publish the results of this research because they sensed its importance for the eventual manufacture of the atomic bomb. Irène and Frédéric, in fact, stopped research on nuclear fission, precisely to prevent it from falling into fascist hands. Irène took refuge with her children in Switzerland, and Frédéric stayed in France under a false name, to defend the laboratory and contribute to the liberation of Paris. A courageous choice, for which he receives the Croix de guerre. Once the conflict was over, Irène became director of the Institut du Radium and joined the French Atomic Energy Commission, thus taking part in the construction of the first nuclear reactor. She also joined the National Committee of the Union of French Women and the World Peace Council, persevering in her social commitment. In the last years before her death, she designed the Institute of Nuclear Physics in Paris, Orsay, but would never see it finished. In 1946 she was exposed to ionizing radiation and a major radioactive burn caused by the explosion of a polonium capsule, severely compromised her health. She died in March 1956 of acute leukemia. The Institute and her chair in nuclear physics at the Sorbonne, which she received in 1937, passed to Frédéric.

For her entire life, Irène fought passionately for the rights of women, and for respect for their professional and intellectual accomplishments. As an example of this, she repeatedly applied for membership in the French Academy of Sciences, knowing full well that she would not be admitted solely because of her gender. She did it precisely to make the point that the fight for recognition of women as full human beings was far from over.

In the aftermath of her death, in Nature, friend and colleague James Chadwick wrote, «Her parents were both independent people and two brilliant minds, and Irène Joliot-Curie inherited their character and scientific genius».

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

Irène Joliot-Curie fue una química y física francesa. Representa un caso muy especial: hija de dos premios Nobel, Pierre y Marie Curie, continúa sus investigaciones y gana, junto a su marido, el Premio Nobel de Química en 1935. En 1934 descubren lo que les hará famosos: logran transmutar el boro, el aluminio y el magnesio en isótopos radiactivos, descubriendo así la radiactividad artificial.

Irène nace en París el 12 de septiembre de 1897, hija primogénita de Pierre y Marie Curie y hermana de Ève Curie. Gracias a su madre, recibe una educación singular: estudia exclusivamente con futuros premios Nobel; aprende química con Jean Perrin, física con su madre y matemáticas con Paul Langevin. Su infancia transcurre tranquila, con sus padres que a menudo están lejos, por lo que pasa la mayoría del tiempo con su abuelo, Eugène Curie, médico y librepensador, socialista y ateo, que forjará sus creencias políticas. A los nueve años, un acontecimiento trágico e inesperado marca su vida: su padre, Pierre, resbala en la calle y un carruaje que transporta seis toneladas de uniformes militares lo atropella dejándolo muerto al instante. A partir de ese momento, la niña crece con su madre, de quien hereda su fuerte personalidad y su espíritu feminista. Marie, que se queda sola, no se da por vencida y continúa su trabajo con obstinación, consiguiendo en pocos años abrir el Institut du Radium: el primer centro de tratamiento del cáncer, que más tarde pasó a llamarse Institut Curie. Irène sólo tiene catorce años cuando, por primera vez, accede al laboratorio al que dedicará toda su vida. En septiembre de 1914, con el inicio de la Primera Guerra Mundial, sigue a su madre al frente, en Flandes, prestando servicio como radióloga en un hospital anglocanadiense. A los dieciocho años, ya es capaz de hacer sus primeras radiografías por sí misma, viajando por los campamentos militares a bordo de los "Petit Curie", automóviles equipados con instrumental para hacer radiografías. Tras la guerra, comienza a trabajar en el Instituto Curie. Primero se licencia y luego, en 1925, se doctora en la Sorbona, defendiendo una tesis sobre la radiación α del polonio. En el laboratorio del Instituto conoce a su futuro marido: Frédéric Joliot; en 1926 se casan y ambos cambian sus apellidos a Joliot-Curie.

Al año siguiente nace su hija mayor, Hélène, que se convertirá en física nuclear, como su madre y su abuela, y en 1932 Pierre, futuro bioquímico. En 1934, la pareja de científicos realiza el descubrimiento que los haría famosos: descubren nuevos elementos radiactivos, obtenidos al bombardear elementos no radiactivos con partículas α. De hecho, consiguen transmutar el boro, el aluminio y el magnesio en isótopos radiactivos. Este descubrimiento se publica en el artículo científico: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, que poco después les valió el Premio Nobel de Química. En realidad, podrían haber ganado el premio antes, o incluso haber ganado tres: fueron justo los cónyuges, efectivamente, quienes descubrieron experimentalmente tanto el positrón como el neutrón, sin lograr interpretar los resultados correctamente.

Irène Curie es la segunda mujer que recibe el Premio Nobel de Química, y la más joven de la historia. Pero éste es sólo su primer hito: en 1936 asume la Subsecretaria de Estado para la Investigación Científica durante el gobierno de Léon Blum, y funda con Jean Perrin el Centro Nacional de Investigación Científica; en 1938, junto con el físico Paul Savitch, sienta las bases de la fisión del uranio, quizá su trabajo más notable, retomado posteriormente por los químicos Otto Hahn, Fritz Strassmann y la física Lise Meitner; al principio de la Segunda Guerra Mundial, el Sr. y la Sra. Joliot-Curie empiezan a trabajar en los productos generados por el bombardeo de uranio con neutrones, pero se niegan a publicar los resultados de estas investigaciones puesto que se dan cuenta de su importancia para la posible fabricación de la bomba atómica. De hecho, Irène y Frédéric interrumpen la investigación sobre la fisión nuclear para evitar que caiga en manos de los fascistas: Irène se refugia con sus hijos en Suiza y Frédéric permanece en Francia con un nombre falso, para defender el laboratorio y contribuir a la liberación de París. Una elección valiente, por la que recibe la Croix de guerre. Terminado el conflicto, Irène pasa a ser la directora del Instituto de Radio y se incorpora a la Comisión Francesa de Energía Atómica, participando así en la construcción del primer reactor nuclear. También se incorpora al Comité Nacional de la Unión de Mujeres Francesas y al Consejo Mundial de la Paz, perseverando en su compromiso social. En los últimos años antes de su muerte, proyecta el Instituto de Física Nuclear de París, en Orsay, pero nunca lo verá terminado. De hecho, muere en marzo de 1956 de leucemia aguda: la exposición a los rayos ionizantes y una extensa quemadura radiactiva causada por la explosión de una cápsula de polonio habían comprometido gravemente su salud. El Instituto y su cátedra de física nuclear en la Sorbona, que recibió en 1937, pasan a manos de Frédéric.

A lo largo de su vida, Irène luchó apasionadamente por los derechos de las mujeres y el respeto a sus logros profesionales e intelectuales. A modo de ejemplo, solicitó repetidamente el ingreso en la Academia Francesa de Ciencias, sabiendo perfectamente que no iban a admitirla sólo por su sexo. Lo hizo precisamente para dejar claro que la lucha por el reconocimiento de las mujeres como seres humanos de pleno derecho estaba lejos de terminar.

Tras su muerte, en Nature, su amigo y colega James Chadwick escribió: «Sus padres eran personas independientes y dos mentes brillantes, e Irène Joliot-Curie heredó su carácter y su genio científico».

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Ірен народилася в Парижі 12 вересня 1897 року, була старшою дочкою П'єра та Марії Кюрі та сестрою Єви Кюрі. Завдяки матері вона отримує унікальну освіту: навчається виключно з майбутніми нобелівськими лауреатами; вивчає хімію від Жана Перрена, фізику від матері та математику від Поля Ланжевена. Її дитинство проходить спокійно, батьки часто далеко, тому більшість часу вона проводить зі своїм дідусем, Еженом Кюрі, лікарем і вільнодумцем, соціалістом і атеїстом, який викує її політичне кредо. Коли їй виповнюється дев'ять років, трагічна і несподівана подія позначає її життя: її батько, П'єр, вислизає посеред дороги, на нього наїжджає карета, що перевозила шість тонн військового обмундирування, і миттєво гине. З цього моменту маленька дівчинка росла з матір’ю, від якої вона успадкувала сильну особистість і феміністичну душу. Марі, по суті, залишившись одна, не здається і продовжує свою роботу з упертістю, зумівши за кілька років відкрити Institut du Radium: перший центр лікування раку, пізніше перейменований на Інститут Кюрі. Ірен лише чотирнадцять років, коли вона вперше потрапляє в лабораторію, якій присвятить усе своє життя. У вересні 1914 року, з початком Першої світової війни, вона поїхала слідом за матір'ю на фронт до Фландрії, служачи радіологом в англо-канадському госпіталі. У вісімнадцять років вона вже змогла самостійно зробити свої перші рентгенівські знімки, об’їжджаючи військові табори на «Петит Кюрі» — автомобілях, оснащених обладнанням для рентгенівських знімків. Після війни почала працювати в Інституті Кюрі. Спочатку вона здобула науковий ступінь, а потім, у 1925 році, також докторську ступінь у Сорбонні, обговорюючи дисертацію про α-випромінювання полонію. У лабораторії Інституту вона зустрічає свого майбутнього чоловіка: Фредеріка Жоліо; у 1926 році вони одружилися і обидва змінили прізвище на Жоліо-Кюрі.

У наступному році народилася старша донька Елен, яка, як і її мати і бабуся, стане фізиком-ядерником, а в 1932 році народився П'єр, майбутній біохімік. У 1934 році пара вчених зробила відкриття, яке зробило їх відомими: вони відкрили нові радіоактивні елементи, отримані шляхом бомбардування нерадіоактивних елементів α-частинками, фактично вони змогли здійснити перетворення бору, алюмінію та магнію в радіоактивні ізотопи. Це відкриття опубліковано в науковій статті: Production artificielle d'éléments radioactifs. Preuve chimique de la transmutation des éléments, яка незабаром принесла їм Нобелівську премію з хімії. Насправді вони могли виграти приз раніше або навіть виграти три: фактично двоє подружжя першими експериментально відкрили і позитрон, і нейтрон, але не змогли правильно інтерпретувати результати.

Ірен Кюрі є другою жінкою, яка отримала Нобелівську премію з хімії, і наймолодшою в історії. Але це лише її перша віха: у 1936 році вона стала заступником держсекретаря з наукових досліджень під час уряду Леона Блюма і разом з Жаном Перреном заснувала Національний центр наукових досліджень; у 1938 році разом із фізиком Полом Савічем вона заклала основи для розщеплення урану, можливо, її найвизначнішої роботи, яку згодом підхопили хіміки Отто Ган, Фріц Штрассман і фізик Ліза Мейтнер; на початку Другої світової війни подружжя Жоліо-Кюрі почало працювати над елементами, що утворюються в результаті бомбардування урану нейтронами, але вони відмовилися публікувати результати цих досліджень, оскільки розуміли їх важливість для кінцевого виробництва атомної бомби. Ірен і Фредерік фактично переривають дослідження ядерного поділу, щоб запобігти його потраплянню в руки фашистів: Ірен ховається зі своїми дітьми в Швейцарії, а Фредерік залишається у Франції під фальшивим іменем, щоб захищати лабораторію та сприяти звільнення Парижа. Сміливий вибір, за який отримав Воєнний Крест. Після конфлікту Ірен стала директором Інституту радіо і приєдналася до Французької комісії з атомної енергії, таким чином беручи участь у будівництві першого ядерного реактора. Вона також входить до Національного комітету Спілки французьких жінок і Всесвітньої ради миру, наполегливо дотримуючись своїх соціальних зобов’язань. В останні роки перед смертю вона спроектувала Паризький інститут ядерної фізики в Орсе, але вона так і не побачила його завершеним. Вона померла в березні 1956 року від гострої лейкемії: вплив іонізуючих променів і великий радіоактивний опік, викликаний вибухом полонієвої капсули, серйозно підірвали її здоров'я. Інститут і її кафедра ядерної фізики в Сорбонні, отримані в 1937 році, перейшли Фредеріку.

Протягом усього свого життя Ірен пристрасно боролася за права жінок і за повагу до їхніх професійних та інтелектуальних досягнень. Щоб показати приклад, вона неодноразово подала заявку на вступ до Французької академії наук, добре знаючи, що її не приймуть лише через її стать. Вона зробила це саме для того, щоб дати зрозуміти, що боротьба за визнання жінки як повноцінної людини ще далека від завершення.

Після її смерті в журналі Nature її друг і колега Джеймс Чедвік пише: «Її батьки були незалежними людьми і двома блискучими розумами, і сама Ірен Жоліо-Кюрі успадкувала їхній характер і науковий геній».