Rita Levi Montalcini
Elisabetta Mattei

Martina Zinni

Nel 1986 il Premio Nobel per la Fisiologia o la Medicina viene assegnato congiuntamente a Rita Levi-Montalcini e Stanley Cohen «per le scoperte di fondamentale importanza per la comprensione dei meccanismi che regolano la crescita di cellule e organi. Il modello di crescita cellulare è noto da tempo, ma sono la biologa dello sviluppo italiana Rita Levi-Montalcini e il biochimico americano Stanley Cohen con la loro scoperta rispettivamente del fattore di crescita nervoso (NGF) e del fattore di crescita epidermico (EGF), che potrebbero mostrare come sono regolati la crescita e il differenziamento di una cellula. NGF ed EGF sono state le prime di molte sostanze di regolazione della crescita ad essere scoperte e caratterizzate. La scoperta di NGF e EGF ha aperto nuovi settori di grande importanza per le scienze di base che ampliano la nostra comprensione di molti stati patologici come malformazioni dello sviluppo, alterazioni degenerative nella demenza senile, malattie tumorali e ritardo nella guarigione delle ferite. La caratterizzazione di questi fattori di crescita dovrebbe quindi portare, nel prossimo futuro, allo sviluppo di nuovi agenti terapeutici e al miglioramento del trattamento di varie malattie».

«La scoperta del NGF all'inizio degli anni Cinquanta è un esempio affascinante di come un osservatore acuto possa estrarre ipotesi valide da un apparente caos. In precedenza i neurobiologi non avevano idea di quali processi intervenissero nella corretta innervazione degli organi e tessuti dell'organismo. L'esplorazione del ruolo del NGF sia nello sviluppo che nell'organismo adulto sono stati oggetto di indagine al quale Rita Levi-Montalcini ha dedicato tutta la sua vita». (da Elogio dell'imperfezione).

«Una piccola signora dalla volontà indomita e dal piglio di principessa, che sulla strada scelta tanti anni addietro sta tuttora proseguendo con energia geniale, e con quella rara combinazione di pazienza e d'impazienza che è propria dei grandi innovatori». (Primo Levi)

Il percorso che porta Rita Levi-Montalcini alla scoperta dell’NGF inizia nel 1947, quando il dott.Viktor Hamburger la invita a lavorare alla Washington University di St.Louis. Rita aveva a quel tempo trentotto anni e aveva una formazione scientifica di tutto rispetto per una donna della sua epoca. Nata nel 1909 a Torino da una colta famiglia ebrea sefardita, sfida giovanissima la contrarietà del padre e si iscrive alla facoltà di Medicina dell’Università di Torino dove si laurea nel 1930 sotto la guida di Giuseppe Levi, titolare della cattedra di Istologia e maestro di altri due futuri Nobel, Renato Dulbecco e Salvatore Luria, con cui Rita mantiene sempre rapporti di amicizia e di collaborazione scientifica. Ben presto tuttavia si rende conto di non avere il distacco emotivo necessario a far fronte alle sofferenze delle/dei pazienti e decide di «curare la malattia e non il malato», dedicandosi alla ricerca. Le leggi razziali emanate dal governo fascista nel 1938 la costringono ad emigrare in Belgio, ospite dell’Istituto di neurologia dell’Università di Bruxelles. Nel 1940 torna a Torino ma, in quanto ebrea, le è proibito lavorare all’università. Allestisce quindi un laboratorio di fortuna in casa dove, con il suo maestro Giuseppe Levi, studia lo sviluppo del sistema nervoso negli embrioni di pollo. Nel suo libro autobiografico Elogio dell’imperfezione racconta: «Malgrado le condizioni proibitive, dovute alle difficoltà di procurarmi le uova fecondate e alle continue interruzioni dell'energia elettrica da cui dipendeva il funzionamento del mio termostato e lo sviluppo degli embrioni, portai a termine alcune ricerche che avrei proseguito alcuni anni dopo, negli Stati Uniti».

L’invito di Hamburger a passare un periodo nel suo laboratorio di St.Luis è per lei «un salutare antidoto allo stato di sfiducia e di pessimismo sui risultati che avevo ottenuto fino a quel momento». Aveva previsto di restare sei mesi, ma lascerà definitivamente gli Stati Uniti solo nel 1977. Alla Washington University di St Louis insegna prima come professoressa associata (fino al 1958) e poi come ordinaria e prosegue le sue ricerche sullo sviluppo del sistema nervoso partendo dall’osservazione di un allievo di Hamburger, Elmer Bueker, che aveva scoperto che l’innesto di un frammento di tumore di topo negli embrioni di pollo promuoveva la crescita di fibre nervose nell’embrione stesso. Determinante per la scoperta del fattore di crescita neuronale è il periodo che Rita passa in Brasile tra il 1952 e il 1953, ospite nel laboratorio della sua amica e collega Hertha Meyer. Qui, utilizzando il metodo della coltura in vitro, evidenzia che il tumore rilascia un fattore di crescita solubile che stimola la crescita di fibre dai gangli sensoriali dell’embrione di pollo isolati e messi in coltura. Da Rio de Janeiro invia al dottor Hamburger immagini del modo spettacolare in cui questo agente, ancora sconosciuto, induce la crescita di fibre a partire dal ganglio nervoso.

Al suo ritorno dal Brasile Rita Levi-Montalcini inizia la preziosa collaborazione con il biochimico Stanley Cohen, che nel frattempo si era unito al gruppo di ricerca di St. Louis e con cui condividerà il Premio Nobel. Cohen purifica dai tessuti tumorali un estratto capace di stimolare la crescita nervosa in vitro, contenente sia proteine che acidi nucleici. Cercando di determinare quale delle due componenti fosse quella attiva aggiunge del veleno di serpente, un potente agente di degradazione degli acidi nucleici e, con grande sorpresa, scopre che il veleno di serpente è molto più efficace dell’estratto tumorale nel promuovere la crescita di fibre nervose. A questo punto il gruppo di St.Louis si concentra sulla ricerca del fattore di crescita, ormai battezzato ufficialmente NGF, in vari tessuti dimostrando che è contenuto in grandi quantità nelle ghiandole salivari di topo ed è presente in una grande varietà di specie, dai pesci ai mammiferi. La scoperta di NGF è presto seguita da quella del fattore di crescita epidermico (EGF), e di lì in poi all’identificazione, in vari laboratori del mondo, di un numero sempre crescente di fattori di crescita di natura proteica.

Gli studi sviluppati negli anni successivi dal gruppo di ricerca di Levi-Montalcini chiariscono che il NGF esercita la sua funzione in tessuti diversi controllando non solo la crescita e il differenziamento di cellule nel sistema nervoso ma anche nel sistema immunitario, endocrino ed epiteliale. Negli anni Sessanta Rita lavora tra gli Stati Uniti e Roma, dove organizza il Centro di ricerche di neurobiologia del Consiglio Nazionale delle Ricerche (Cnr): «Nell'atmosfera pervasa di allegria e ottimismo della prima metà degli anni Sessanta, nell'aria tersa e luminosa di Roma, ogni nuovo risultato suscitava grandi speranze, e il problema di decifrare il meccanismo d'azione del NGF si prospettava di vicina soluzione».

Dopo il suo rientro definitivo in Italia nel 1977, dirige il Laboratorio di Biologia cellulare del Cnr fino ai “raggiunti limiti di età”, che per lei non sono un limite, tanto è vero che prosegue le sue ricerche sullo spettro di azione dell'NGF fino al 1995 collaborando con l'Istituto di neurobiologia del Cnr. All’attività scientifica affianca l’impegno in campo sociale e politico prodigandosi a favore dell'alfabetizzazione delle donne africane attraverso l'assegnazione di borse di studio erogate dalla Fondazione che porta il suo nome. Negli anni Settanta partecipa all'attività del Movimento di Liberazione Femminile per la regolamentazione dell'aborto. Dal 1993 al 1998 presiede e rilancia l'Istituto dell'Enciclopedia italiana e nel 1999 è nominata ambasciatrice della Fao per contribuire alla campagna contro la fame nel mondo. È membro delle maggiori accademie scientifiche nazionali e internazionali, tra cui la National Academy of Sciences, la Royal Society, l'Accademia dei Lincei ed è stata la prima donna a essere ammessa alla Pontificia Accademia delle scienze. Nel 2001 il Presidente della Repubblica Carlo Azeglio Ciampi la nomina senatrice a vita per gli altissimi meriti in campo scientifico e sociale. Nello stesso anno Rita Levi-Montalcini fonda a Roma l'Istituto Europeo di Ricerca sul Cervello (Ebri), dove prosegue, fino a poco prima di morire, la sua attività di ricerca. Muore nella sua casa nella capitale il 30 dicembre 2012, all'età di 103 anni.

«Quando muore il corpo, sopravvive quello che hai fatto. Il messaggio che hai dato». (dall’intervista di Paolo Giordano a Rita Levi-Montalcini, La Repubblica, 19 febbraio 2009)

Traduzione francese
Guenoah Mroue

En 1986, le Prix Nobel de Physiologie ou de Médecine est décerné conjointement à Rita Levi-Montalcini et Stanley Cohen pour des découvertes d’une importance fondamentale pour la compréhension des mécanismes qui régissent la croissance des cellules et des organes. Le modèle de croissance cellulaire est connu depuis longtemps, mais c’est la biologiste du développement italienne Rita Levi-Montalcini et le biochimiste américain Stanley Cohen avec leur découverte respectivement du facteur de croissance nerveux (NGF) et du facteur de croissance épidermique (EGF)qui pourraient montrer comment la croissance et la différenciation d’une cellule sont régulées. NGF et EGF ont été les premières substances régulatrices de croissance à être découvertes et caractérisées. La découverte de NGF et d’EGF a ouvert de nouveaux domaines de grande importance pour les sciences fondamentales qui élargissent notre compréhension de beaucoup d’états pathologiques comme les malformations de développement, les altérations dégénératives dans la démence sénile, maladies tumorales et retard dans la cicatrisation des plaies. La caractérisation de ces facteurs de croissance devrait donc conduire, dans un proche avenir, au développement de nouveaux agents thérapeutiques et à l’amélioration du traitement de diverses maladies».

« La découverte du NGF au début des années 1950 est un exemple fascinant de la façon dont un observateur avisé peut extraire des hypothèses valables d’un chaos apparent. Auparavant, les neurobiologistes n’avaient aucune idée des processus qui intervenaient dans l’innervation correcte des organes et des tissus de l’organisme. L’exploration du rôle du NGF tant dans le développement que dans l’organisme adulte a fait l’objet d’une enquête à laquelle Rita Levi-Montalcini a consacré toute sa vie». (par Eloge de l’imperfection)

«Une petite dame à la volonté indomptée et à l’allure de princesse, qui sur la route choisie il y a tant d’années continue encore avec une énergie géniale, et avec cette rare combinaison de patience et d’impatience qui est propre aux grands innovateurs». (Primo Levi)

Rita Levi-Montalcini découvre le NGF en 1947 lorsque le Dr Viktor Hamburger l’invite à travailler à l’Université de Washington à St.Louis. Rita avait alors trente-huit ans et avait une formation scientifique respectable pour une femme de son époque. Née en 1909 à Turin d’une famille juive séfarade cultivée, elle défie très jeune l’opposition de son père et s’inscrit à la faculté de médecine de l’Université de Turin où elle obtient son diplôme en 1930 sous la direction de Giuseppe Levi, Titulaire de la chaire d’histologie et maître de deux autres futurs Nobel, Renato Dulbecco et Salvatore Luria, avec qui Rita maintient toujours des relations d’amitié et de collaboration. Mais elle se rend vite compte qu’elle n’a pas le détachement émotionnel nécessaire pour faire face aux souffrances des patients et décide de « soigner la maladie et non le malade », en se consacrant à la recherche. Les lois raciales promulguées par le gouvernement fasciste en 1938 l’obligent à émigrer en Belgique, hôte de l’Institut de neurologie de l’Université de Bruxelles. En 1940, elle retourne à Turin mais, en tant que juive, il lui est interdit de travailler à l’université. Elle installe ensuite un laboratoire de fortune à la maison où, avec son maître Giuseppe Levi, elle étudie le développement du système nerveux chez les embryons de poulet. Dans son livre autobiographique, Éloge de l’imperfection elle raconte : «Malgré les conditions prohibitives, dues aux difficultés de me procurer les oeufs fécondés et aux interruptions continues de l’énergie électrique dont dépendait le fonctionnement de mon thermostat et le développement des embryons, j’ai mené à bien des recherches que j’aurais poursuivies quelques années plus tard, aux États-Unis».

L’invitation de Hamburger à passer un moment dans son atelier de St.Luis est pour elle « un antidote salutaire à l’état de méfiance et de pessimisme sur les résultats que j’avais obtenus jusque-là ». Elle avait prévu de rester six mois, mais elle ne quittera définitivement les États-Unis qu’en 1977. À l’Université de Washington à St Louis, elle enseigne d’abord en tant que professeur associée (jusqu’en 1958), puis comme professeur ordinaire et poursuit ses recherches sur le développement du système nerveux à partir de l’observation d’un élève de Hamburger, Elmer Bueker, qui avait découvert que la greffe d’un fragment de tumeur de souris dans les embryons de poulet favorisait la croissance des fibres nerveuses dans l’embryon lui-même. La période de passage de Rita au Brésil entre 1952 et 1953, invitée dans le laboratoire de son amie et collègue Hertha Meyer, est déterminante pour la découverte du facteur de croissance neuronal. Ici, en utilisant la méthode de culture in vitro, elle souligne que la tumeur libère un facteur de croissance soluble qui stimule la croissance des fibres des ganglions sensoriels de l’embryon de poulet isolés et mis en culture. De Rio de Janeiro, elle envoie au Dr Hamburger des images de la façon spectaculaire dont cet agent, encore inconnu, induit la croissance des fibres à partir du ganglion nerveux.

À son retour du Brésil, Rita Levi-Montalcini commence une collaboration précieuse avec le biochimiste Stanley Cohen, qui entre-temps avait rejoint l’équipe de recherche de St. Louis et avec qui elle partagera le prix Nobel. Cohen purifie des tissus tumoraux un extrait capable de stimuler la croissance nerveuse en vitro, contenant à la fois des protéines et des acides nucléiques. En essayant de déterminer lequel des deux composants était le plus actif ajoute du venin de serpent, un puissant agent de dégradation des acides nucléiques et, à sa grande surprise, elle découvre que le venin de serpent est beaucoup plus efficace que l’extrait tumoral pour favoriser la croissance des fibres nerveuses. À ce stade, le groupe de St.Louis se concentre sur la recherche du facteur de croissance, désormais officiellement appelé NGF, dans divers tissus démontrant qu’il est contenu en grandes quantités dans les glandes salivaires de souris et il est présent dans une grande variété d’espèces, des poissons aux mammifères. La découverte de NGF est rapidement suivie par celle du facteur de croissance épidermique (EGF), puis par l’identification, dans divers laboratoires du monde, d’un nombre toujours croissant de facteurs de croissance de nature protéique.

Les études développées dans les années suivantes par l’équipe de recherche de Levi-Montalcini précisent que le NGF exerce sa fonction dans différents tissus en contrôlant non seulement la croissance et la différenciation de cellules dans le système nerveux mais également dans le système immunitaire, endocrinien et épithélial. Dans les années 60, Rita travaille entre les États-Unis et Rome, où elle organise le Centre de recherche en neurobiologie du Conseil national de la recherche (CNR) : «Dans l’atmosphère omniprésente de joie et d’optimisme de la première moitié des années Soixante, dans l’air clair et lumineux de Rome, chaque nouveau résultat suscitait de grands espoirs, et le problème de déchiffrer le mécanisme d’action du NGF s’annonçait de proche solution».

Après son retour définitif en Italie en 1977, elle dirige le Laboratoire de Biologie cellulaire du CNR jusqu’aux "limites d’âge atteintes", elle poursuit ses recherches sur le spectre d’action du NGF jusqu’en 1995 en collaborant avec l’Institut de neurobiologie du CNR. Parallèlement à l’activité scientifique, elle s’engage dans le domaine social et politique en œuvrant en faveur de l’alphabétisation des femmes africaines à travers l’attribution de bourses d’études fournies par la Fondation qui porte son nom. Dans les années 1970, elle participe à l’activité du Mouvement de Libération Féminine pour la réglementation de l’avortement. De 1993 à 1998 elle préside et relance l’Institut de l’Encyclopédie italienne et en 1999 elle est nommée ambassadrice de la FAO pour contribuer à la campagne contre la faim dans le monde. Elle est membre des plus grandes académies scientifiques nationales et internationales, dont la National Academy of Sciences, la Royal Society, l’Accademia dei Lincei et a été la première femme à être admise à l’Académie pontificale des sciences. En 2001, le Président de la République Carlo Azeglio Ciampi la nomme sénatrice à vie pour les plus grands mérites dans le domaine scientifique et social. La même année, Rita Levi-Montalcini fonde à Rome l’Institut Européen de Recherche sur le Cerveau (Ebri), où elle poursuit, jusqu’à peu avant sa mort, son activité de recherche. Elle meurt dans sa maison de la capitale le 30 décembre 2012, à l’âge de 103 ans.

«Quand le corps meurt, ce que tu as fait survit. Le message que tu as donné ». (de l’interview de Paolo Giordano à Rita Levi-Montalcini, La Repubblica, 19 février 2009)

Traduzione inglese
Syd Stapleton

In 1986, the Nobel Prize in Physiology or Medicine was awarded jointly to Rita Levi-Montalcini and Stanley Cohen "for discoveries of fundamental importance for understanding the mechanisms that regulate cell and organ growth. The pattern of cell growth has long been known, but it is Italian developmental biologist Rita Levi-Montalcini and American biochemist Stanley Cohen with their discovery of nerve growth factor (NGF) and epidermal growth factor (EGF), respectively, who could show how a cell's growth and differentiation are regulated. NGF and EGF were the first of many growth-regulating substances to be discovered and characterized. The discovery of NGF and EGF has opened up major new areas of basic science that expand our understanding of many disease states such as developmental malformations, degenerative changes in dementia, cancer diseases, and delayed wound healing. Characterization of these growth factors should therefore lead to the development of new therapeutic agents and improved treatment of various diseases in the near future." 

"The discovery of NGF in the early 1950s is a fascinating example of how a keen observer can extract valid hypotheses from apparent chaos. Previously, neurobiologists had no idea what processes were involved in the proper innervation of the body's organs and tissues. Exploration of the role of NGF in both development and the adult organism were subjects of investigation to which Rita Levi-Montalcini devoted her entire life." (from In Praise of Imperfection)

"A little lady with an indomitable will and the confidence of a princess, who, on a path chosen so many years ago, is still continuing with brilliant energy, and with that rare combination of patience and impatience that is characteristic of great innovators." (Primo Levi).

The path leading Rita Levi-Montalcini to the discovery of NGF began in 1947, when Dr. Viktor Hamburger invited her to work at Washington University in St. Louis. Rita was thirty-eight years old at the time and had an impressive scientific background for a woman of her time. Born in 1909 in Turin to a cultured Sephardic Jewish family, at a very young age she defied her father's opposition and enrolled in the Faculty of Medicine at the University of Turin. She graduated there in 1930 under the guidance of Giuseppe Levi, holder of the Chair of Histology and teacher of two other future Nobel Laureates, Renato Dulbecco and Salvatore Luria, with whom Rita always maintained friendly relations and scientific collaboration. Soon, however, she realized that she lacked the emotional detachment necessary to cope with the suffering of patients and decided to "treat the disease and not the sick," devoting herself to research. The racial laws enacted by the fascist government in 1938 forced her to emigrate to Belgium, a guest of the Institute of Neurology at the University of Brussels. In 1940 she returned to Turin but, as a Jew, was forbidden to work at the university. She then set up a makeshift laboratory at home where, with her teacher, Giuseppe Levi, she studied the development of the nervous system in chicken embryos. In her autobiographical book In Praise of Imperfection, she recounts, "In spite of prohibitive conditions, due to the difficulties of procuring fertilized eggs and the constant power outages on which the operation of my thermostat and the development of the embryos depended, I completed some research that I would continue a few years later, in the United States."

Hamburger's invitation to spend some time in the St. Louis laboratory was for her "a healthy antidote to the state of distrust and pessimism about the results I had achieved up to that time." She had planned to stay six months, but didn’t actually leave the United States for good until 1977. At Washington University in St. Louis, she taught first as an associate professor (until 1958) and then as a full professor. She continued her research on nervous system development, starting with the observation of a Hamburger student, Elmer Bueker, who had discovered that grafting a mouse tumor fragment into chicken embryos promoted the growth of nerve fibers in the embryo itself. Crucial to the discovery of the neuronal growth factor was the period Rita spent in Brazil between 1952 and 1953, a guest in the laboratory of her friend and colleague Hertha Meyer. Here, using the in vitro culture method, she showed that the tumor released a soluble growth factor that stimulated the growth of fibers from the sensory ganglia of the chicken embryo isolated and placed in culture. From Rio de Janeiro she sent Dr. Hamburger images of the spectacular way in which this as yet unknown agent induced fiber growth from the nerve ganglion.

Upon her return from Brazil, Rita Levi-Montalcini began a valuable collaboration with biochemist Stanley Cohen, who had meanwhile joined the St. Louis research group and with whom she would share the Nobel Prize. Cohen purified from tumor tissue an extract capable of stimulating nerve growth in vitro, containing both proteins and nucleic acids. Trying to determine which of the two components was the active one, he added snake venom, a potent nucleic acid-degrading agent, and, much to his surprise, discovered that the snake venom treated compound was much more effective than the untreated tumor extract in promoting nerve fiber growth. At this point the St. Louis group focused on finding the growth factor, now officially christened NGF, in various tissues, showing that it is contained in large quantities in mouse salivary glands and is present in a wide variety of species, from fish to mammals. The discovery of NGF was soon followed by that of epidermal growth factor (EGF), and from there on to the identification, in various laboratories around the world, of an ever-increasing number of growth factors of a protein nature.

Studies developed in subsequent years by Levi-Montalcini's research group clarified that NGF exerts its function in different tissues by controlling not only the growth and differentiation of cells in the nervous system but also in the immune, endocrine, and epithelial systems. In the 1960s Rita worked between the United States and Rome, where she organized the National Research Council's Center for Neurobiology Research (CNR): "In an atmosphere pervaded with the cheerfulness and optimism of the first half of the 1960s, in the clear, bright air of Rome, every new result aroused great hope, and the problem of deciphering the mechanism of action of NGF loomed close to solution."

After her definitive return to Italy in 1977, she directed the CNR Laboratory of Cell Biology until "reaching the limits of age," which for her were not much of a limitation. She continued her research on the spectrum of NGF action until 1995, collaborating with the CNR Institute of Neurobiology. Alongside her scientific activity, she was committed to social and political work, doing her utmost for the literacy of African women through the awarding of scholarships provided by the Foundation that bears her name. In the 1970s she participated in the activities of the Women's Liberation Movement for the legalization of abortion. From 1993 to 1998 she chaired and relaunched the Italian Encyclopedia Institute, and in 1999 she was appointed Goodwill Ambassador for the FAO (Food and Agriculture Organization of the UN) to contribute to the campaign against world hunger. She was a member of major national and international scientific academies, including the National Academy of Sciences, the Royal Society, the Accademia dei Lincei and was the first woman to be admitted to the Pontifical Academy of Sciences. In 2001, President of the Republic Carlo Azeglio Ciampi named her a senator for life for her high merits in both scientific and social fields. In the same year Rita Levi-Montalcini founded the European Brain Research Institute (EBRI) in Rome, where she continued her research activities until shortly before her death. She died at her home in Rome on December 30, 2012, at the age of 103.

Traduzione spagnola
Francesco Rapisarda

En 1986, el Premio Nobel de Fisiología o Medicina fue otorgado conjuntamente a Rita Levi-Montalcini y Stanley Cohen “por los descubrimientos de fundamental importancia para la comprensión de los mecanismos que regulan el crecimiento de células y órganos». El modelo de crecimiento celular se conoce desde hace tiempo, pero son la bióloga del desarrollo italiana Rita Levi-Montalcini y el bioquímico estadounidense Stanley Cohen con su descubrimiento, respectivamente, del factor de crecimiento nervioso (NGF) y del factor de crecimiento epidérmico (EGF), quienes podrán mostrar cómo se regulan el crecimiento y la diferenciación de una célula. NGF y EGF fueron las primeras de muchas sustancias reguladoras del crecimiento en ser descubiertas y caracterizadas. El descubrimiento de NGF y EGF abrió nuevos sectores de gran importancia para las ciencias básicas que amplían nuestra comprensión de muchos estados patológicos como malformaciones del desarrollo, alteraciones degenerativas en la demencia senil, enfermedades tumorales y retraso en la cicatrización de heridas. Por lo tanto, la caracterización de estos factores de crecimiento debería conducir, en un futuro próximo, al desarrollo de nuevos agentes terapéuticos y a la mejora del tratamiento de diversas enfermedades.

«El descubrimiento del NGF a principios de los años cincuenta es un ejemplo fascinante de cómo un observador agudo puede extraer hipótesis válidas de un caos aparente. Anteriormente, los neurobiólogos no tenían ni idea de qué procesos intervenían en la correcta inervación de los órganos y tejidos del organismo. La exploración del papel del NGF tanto en el desarrollo como en el organismo adulto ha sido objeto de investigación al que Rita Levi- Montalcini ha dedicado toda su vida». (en Elogio de la imperfección).

«Una pequeña dama con una voluntad indomable y un aspecto de princesa, que todavía continúa en el camino elegido hace muchos años con una energía genial, y con esa rara combinación de paciencia e impaciencia propia de los grandes innovadores». (Primo Levi)

El camino que lleva a Rita Levi-Montalcini al descubrimiento del NGF comienza en 1947, cuando el Dr. Viktor Hamburger la invita a trabajar en la Universidad de Washington en St. Louis. Rita tenía, en aquella época, treinta y ocho años y tenía una formación científica respetable para una mujer de su época. Nacida en 1909 en Turín de una culta familia judía sefardí, desafía muy joven la oposición de su padre y se matricula en la Facultad de Medicina de la Universidad de Turín, donde se gradúa en 1930 bajo la dirección de Giuseppe Levi, titular de la cátedra de Histología y maestro de otros dos futuros premio Nobel, Renato Dulbecco y Salvatore Luria con los que Rita mantiene siempre relaciones amistosas y de colaboración científica. Sin embargo, pronto se da cuenta de que no tiene el desapego emocional necesario para hacer frente al sufrimiento de los pacientes y decide «Curar la enfermedad y no al enfermo», dedicándose a la investigación. Las leyes raciales promulgadas por el gobierno fascista en 1938 la obligan a emigrar a Bélgica, invitada por el Instituto de Neurología de la Universidad de Bruselas. En 1940 regresó a Turín pero, como judía, se le prohibió trabajar en la universidad. A continuación, instala un laboratorio de fortuna en su casa donde, con su maestro Giuseppe Levi, estudia el desarrollo del sistema nervioso en los embriones de pollo. En su libro autobiográfico Elogio de la imperfección.cuenta: «A pesar de las condiciones prohibitivas, debidas a las dificultades para conseguir los huevos fecundados y a las continuas interrupciones de la energía eléctrica de la que dependía el funcionamiento de mi termostato y el desarrollo de los embriones, terminé algunas investigaciones que continuaría unos años después, en los Estados Unidos».

La invitación de Hamburger a pasar un tiempo en su laboratorio de St. Louis es para ella «un saludable antídoto al estado de desconfianza y pesimismo sobre los resultados que había obtenido hasta aquel momento». Había previsto quedarse seis meses, pero no dejará definitivamente Estados Unidos hasta 1977. En la Universidad de Washington en St. Louis enseña primero como profesora titular (hasta 1958) y luego como catedrática y continúa su investigación sobre el desarrollo del sistema nervioso a partir de la observación realizada por un alumno de Hamburger, Elmer Bueker, que había descubierto que el injerto de un fragmento de tumor de ratón en embriones de pollo promovía el crecimiento de fibras nerviosas en el propio embrión. Es determinante para el descubrimiento del factor de crecimiento neuronal el período que Rita pasa en Brasil entre 1952 y 1953, invitada en el laboratorio de su amiga y compañera Hertha Meyer. Aquí, utilizando el método de cultivo in vitro, observa que el tumor libera un factor de crecimiento soluble que estimula el crecimiento de fibras a partir de los ganglios sensoriales del embrión de pollo aislados y en cultivo. Desde Río de Janeiro le envía al doctor Hamburger imágenes de la espectacular forma en que este agente, aún desconocido, induce el crecimiento de fibra a partir del ganglio nervioso.

A su regreso de Brasil, Rita Levi-Montalcini comienza la valiosa colaboración con el bioquímico Stanley Cohen, que mientras tanto se había unido al grupo de investigación de St. Louis y con quien compartirá el Premio Nobel. Cohen purifica un extracto de los tejidos tumorales capaz de estimular el crecimiento nervioso in vitro, que contiene tanto proteínas como ácidos nucleicos. Tratando de determinar cuál de los dos componentes era el activo, añade veneno de serpiente, un potente agente de degradación de ácidos nucleicos y, para gran sorpresa, descubre que el veneno de serpiente es mucho más eficaz que el extracto tumoral para promover el crecimiento de fibras nerviosas. A estas alturas, el grupo de St. Louis se concentra en la investigación del factor de crecimiento, ahora bautizado oficialmente como NGF, en varios tejidos, demostrando que se encuentra en grandes cantidades en las glándulas salivales de ratón y está presente en una gran variedad de especies, desde los peces hasta los mamíferos. Al descubrimiento de NGF pronto le sigue el del factor de crecimiento epidérmico (EGF), y de ahí se llega a la identificación, en varios laboratorios del mundo, de un número cada vez mayor de factores de crecimiento de naturaleza proteica.

Los estudios desarrollados en los años siguientes por el grupo de investigación de Levi-Montalcini aclaran que el NGF ejerce su función en diferentes tejidos controlando no solo el crecimiento y la diferenciación de células en el sistema nervioso, sino también en el sistema inmunológico, endocrino y epitelial. En los años sesenta Rita trabaja entre Estados Unidos y Roma, donde organiza el Centro de Investigación de Neurociencia del Consejo Nacional italiano de Investigaciones (CNR): «En la atmósfera impregnada de alegría y optimismo de la primera mitad de los años sesenta, en el aire despejado y luminoso de Roma, cada nuevo resultado suscitaba grandes esperanzas, y el problema de descifrar el mecanismo de acción del NGF parecía tener una solución cercana».

Después de su regreso definitivo a Italia en 1977, dirige el Laboratorio de Biología Celular del CNR hasta los “límites de edad”, que para ella no son un límite, de hecho continúa su investigación sobre el espectro de acción del NGF hasta 1995 colaborando con el Instituto de Neurociencia del CNR. A la actividad científica se une la dedicación en el campo social y político prodigándose a favor de la alfabetización de las mujeres africanas a través de la concesión de becas otorgadas por la Fundación que lleva su nombre. En los años setenta participa en la actividad del Movimiento de Liberación Femenina para la regulación del aborto. De 1993 a 1998 presidió y contribuyó al relanzamiento del Instituto de la Enciclopedia Italiana y en 1999 fue nombrada embajadora de la FAO para contribuir a la campaña contra el hambre en el mundo. Es componente de las principales academias científicas nacionales e internacionales, como la National Accademy of Sciences (NAS), la Royal Society, la Accademia dei Lincei y fue la primera mujer en ser admitida en la Pontificia Accademia di Scienze. En 2001 el Presidente de la República italiana, Carlo Azeglio Ciampi, la nombra senadora vitalicia por sus altísimos méritos en el campo científico y social. Ese mismo año, Rita Levi-Montalcini funda en Roma el Instituto Europeo de Investigación del Cerebro (Ebri), donde continúa, hasta poco antes de morir, su actividad de investigación. Fallece en su casa de Roma el 30 de diciembre de 2012, a la edad de 103 años.

«Cuando el cuerpo muere, sobrevive lo que has hecho. El mensaje que has dado». (de la entrevista de Paolo Giordano a Rita Levi-Montalcini, «La Repubblica,» 19 de febrero de 2009)

Traduzione ucraina
Alina Petelko

У 1986 році Нобелівська премія з фізіології та медицини була присуджена спільно Ріті Леві-Монтальчіні та Стенлі Коену «за відкриття, що мають фундаментальне значення для розуміння механізмів, що регулюють ріст клітин і органів. Модель клітинного росту відома давно, але саме італійський біолог Ріта Леві-Монтальчіні та американський біохімік Стенлі Коен відкрили фактор росту нервів (NGF) і епідермальний фактор росту (EGF), які можуть показати, як ріст і диференціація клітини регулюється. NGF і EGF були першими з багатьох речовин, що регулюють ріст, які було відкрито та охарактеризовано. Відкриття NGF і EGF відкрило нові сфери, які мають велике значення для фундаментальних наук, які розширюють наше розуміння багатьох патологічних станів, таких як вади розвитку, дегенеративні зміни при старечому недоумстві, ракові захворювання та уповільнене загоєння ран. Таким чином, характеристика цих факторів росту має призвести в найближчому майбутньому до розробки нових терапевтичних засобів і до вдосконалення лікування різних захворювань».

Відкриття NGF на початку 1950-х років є захоплюючим прикладом того, як проникливий спостерігач може витягнути дійсні гіпотези з явного хаосу. Раніше нейробіологи не здогадувалися, які процеси задіяні в правильній іннервації органів і тканин організму. Вивчення ролі NGF як у розвитку, так і в організмі дорослої людини було предметом дослідження, якому Ріта Леві-Монтальчіні присвятила все своє життя». (з Elogio dell'imperfezione)

«Маленька леді з незламною волею та виглядом принцеси, яка все ще продовжує йти шляхом, обраним багато років тому, з блискучою енергією та тим рідкісним поєднанням терпіння та нетерпіння, яке є типовим для великих новаторів». (Прімо Леві).

Подорож, яка привела Риту Леві-Монтальчині до відкриття NGF, почалася в 1947 році, коли доктор Віктор Гамбургер запросив її працювати у Вашингтонському університеті в Сент-Луїсі. Ріті на той час було тридцять вісім, і вона мала поважний науковий досвід для жінки свого часу. Вона народилася в 1909 році в Турині в родині культурних сефардських євреїв, вступила на медичний факультет Туринського університету, який закінчила в 1930 році під керівництвом Джузеппе Леві, завідувач кафедри гістології та викладач двох інших майбутніх лауреатів Нобелівської премії, Ренато Дульбекко та Сальваторе Лурії, з якими Ріта завжди підтримує дружбу та наукову співпрацю. Однак невдовзі вона розуміє, що їй не вистачає емоційної відстороненості, необхідної для того, щоб зіткнутися зі стражданнями пацієнтів, і вирішує «лікувати хворобу, а не пацієнта», присвятивши себе дослідженню. Расові закони, видані фашистським урядом у 1938 році, змусили її емігрувати до Бельгії, як гостя Інституту неврології Брюссельського університету. У 1940 році вона повернулася до Турина, але, як єврейка, їй було заборонено працювати в університеті. Потім вона створює вдома імпровізовану лабораторію, де разом зі своїм учителем Джузеппе Леві вивчає розвиток нервової системи курячих ембріонів. У своїй автобіографічній книзі Elogio dell'imperfezione вона розповідає: «Незважаючи на заборонні умови, через труднощі з отриманням запліднених яйцеклітин і постійні перебої в електриці, від якої залежало функціонування мого термостата та розвиток ембріонів,я завершила деякі дослідження, які продовжила би через кілька років у Сполучених Штатах».

Запрошення Гамбургера провести деякий час у його лабораторії в Сент-Луїсі є для неї «здоровою протиотрутою від стану недовіри та песимізму щодо результатів, які я отримала до того моменту».Вона планувала залишитися тут на шість місяців, але назавжди залишить Сполучені Штати лише в 1977 році. У Вашингтонському університеті в Сент-Луїсі вона викладає спочатку як ад’юнкт-професор (до 1958 року), а потім як повний професор і продовжує свої дослідження розвитку нервової системи, починаючи зі спостережень студента з Гамбурга Елмера Букера, який відкрив що трансплантація фрагмента мишачої пухлини в курячі ембріони сприяла росту нервових волокон у самому ембріоні. Вирішальним для відкриття фактора росту нейронів є період, який Рита провела в Бразилії між 1952 і 1953 роками, будучи гостем у лабораторії своєї подруги та колеги Герти Майєр. Тут, використовуючи метод культури in vitro, вона підкреслює, що пухлина вивільняє розчинний фактор росту, який стимулює ріст волокон сенсорних гангліїв ізольованого та культивованого курячого ембріона. З Ріо-де-Жанейро вона надсилає доктору Гамбургеру зображення вражаючого способу, за допомогою якого цей досі невідомий агент індукує ріст волокон нервових гангліїв.

Повернувшись із Бразилії, Рита Леві-Монтальчині починає свою дорогоцінну співпрацю з біохіміком Стенлі Коеном, який тим часом приєднався до дослідницької групи Сент-Луїса і з яким вона розділить Нобелівську премію. Коен очищає з пухлинних тканин екстракт, здатний стимулювати ріст нервів in vitro, що містить як білки, так і нуклеїнові кислоти. Намагаючись визначити, який із двох компонентів був активним, він додає зміїну отруту, потужний агент, що руйнує нуклеїнову кислоту, і, на свій подив, виявляє, що зміїна отрута є набагато ефективнішою, ніж екстракт пухлини, у стимулюванні росту волокон. У той момент група Сент-Луїса зосередилася на пошуку фактора росту, який тепер офіційно називають NGF, у різних тканинах, продемонструвавши, що він міститься у великих кількостях у слинних залозах мишей і присутній у багатьох видах, від риб до ссавців. За відкриттям NGF незабаром послідувало відкриття епідермального фактора росту (EGF), а згодом у різних лабораторіях по всьому світу було виявлено дедалі більшу кількість білкових факторів росту.

Дослідження, проведені в наступні роки дослідницькою групою Леві-Монтальчині, уточнюють, що NGF виконує свою функцію в різних тканинах, контролюючи не тільки ріст і диференціацію клітин у нервовій системі, але також в імунній, ендокринній та епітеліальній системах. У 1960-х Ріта працювала між Сполученими Штатами та Римом, де вона організувала Дослідницький центр нейробіології Національної дослідницької ради (Cnr):«В атмосфері, пройнятій радістю й оптимізмом першої половини шістдесятих років, у чистому й світлому повітрі Риму кожен новий результат породжував великі надії, а проблема розшифровки механізму дії NGF обіцяла близьке вирішення».

Після свого остаточного повернення до Італії в 1977 році вона керує Лабораторією клітинної біології Cnr до «вікових меж», які для неї не є межею, настільки, що вона продовжує свої дослідження спектру дії NGF. , до 1995 р., співпрацюючи з Інститутом нейробіології CNR. Поряд з науковою діяльністю, вона віддана соціальній і політичній сферах, роблячи все можливе для сприяння грамотності африканських жінок через призначення стипендій, наданих Фондом, який носить її ім'я. У сімдесятих роках брала участь у діяльності Жіночого визвольного руху за регулювання абортів. З 1993 по 1998 рік вона очолювала та відновила Інститут італійської енциклопедії, а в 1999 році її призначили послом ФАО, щоб сприяти кампанії проти голоду у світі. Вона є членом основних національних і міжнародних наукових академій, включаючи Національну академію наук, Королівське товариство, Академію Лінчея, і була першою жінкою, прийнятою до Папської академії наук. У 2001 році президент республіки Карло Азельо Чампі висунув її на посаду довічного сенатора за видатні заслуги в науковій і громадській сферах. У тому ж році Рита Леві-Монтальчіні заснувала в Римі Європейський інститут дослідження мозку (Ebri), де продовжувала дослідницьку діяльність незадовго до своєї смерті. Вона померла у своєму будинку в столиці 30 грудня 2012 року у віці 103 років.

«Quando muore il corpo, sopravvive quello che hai fatto. Il messaggio che hai dato». (dall’intervista di Paolo Giordano a Rita Levi-Montalcini, La Repubblica, 19 febbraio 2009)

Gertrude B. Elion
Alessia Carofiglio

Martina Zinni

Gertrude Belle Elion, farmacologa e biochimica, è considerata l’innovatrice della ricerca farmacologica. Ha contribuito allo sviluppo di farmaci in grado di trattare molte malattie importanti. Ha vinto il Premio Nobel per la medicina nel 1988. 

Gertrude alla cerimonia per il ritiro del premio Nobel

Gertrude Belle Elion nacque a New York (Usa) il 23 gennaio del 1918. Il padre era un dentista di origini lituane e la madre una sarta, immigrata ebrea polacca. Visse un’infanzia felice nel Bronx. Era una studente eccelsa e si diplomò alla Walton High School a 15 anni. Durante quel periodo suo nonno materno morì di cancro allo stomaco. Assistere alla sofferenza causata dalla malattia fu cruciale e la motivò a perseguire una carriera nella scienza e nella medicina. Così frequentò l’Hunter College, una istituzione femminile dove si diplomò con il massimo dei voti nel 1937. Nell’autunno del 1939 si iscrisse alla New York University, dove era l’unica donna a frequentare i corsi di chimica. Dopo un anno aveva già sostenuto tutti gli esami e nel 1941 si specializzò in Chimica organica.

La sua vita fu caratterizzata da un’ulteriore perdita: il suo fidanzato si ammalò di endocardite batterica e morì, solo due anni prima che la penicillina fosse scoperta, e «questo mi convinse ancora di più dell’importanza delle scoperte scientifiche». Non si sposò mai, in quanto all'epoca non era facile avere una famiglia e una carriera. Inoltre, negli anni Quaranta, per una donna, non era semplice ottenere una posizione come chimica e sentiva ripetere continuamente la stessa frase: «Lei ha le qualifiche giuste, ma non abbiamo mai avuto una donna in laboratorio e questo potrebbe diventare una distrazione». L’inizio della Seconda guerra mondiale portò maggiori opportunità lavorative per le donne nel settore dell’industria, soprattutto perché molti uomini partirono per il fronte e le aziende cominciarono ad accogliere anche manodopera femminile. Gertrude ottenne un lavoro come supervisora della qualità del cibo nei laboratori della catena di supermercati A&P. La sua mansione consisteva nel controllare il livello di acidità dei sottaceti, esaminare il colore dei tuorli d’uovo usati per fare la maionese e verificare che non ci fosse muffa nelle fragole utilizzate per le marmellate. Dopo due anni decise di licenziarsi poichè l’impiego era demotivante e monotono. Gertrude conservava in sé il desiderio di proseguire la strada della ricerca. In seguito lavorò nel laboratorio di Johnson&Johnson, ma chiuse sei mesi dopo. Di nuovo disoccupata, nel 1944 troverà il lavoro che imprimerà una svolta decisiva alla sua vita. Finalmente, ottenne una occupazione presso l’azienda farmaceutica Burroughs Wellcome di Tuckahoe, vicino New York, oggi conosciuta come il colosso farmaceutico Glaxo Smith Kline. Lavorò come assistente di laboratorio con il medico George Hitchings, con il quale condividerà il Premio Nobel 44 anni dopo. Fu assunta per cinquanta dollari a settimana. Il chimico la coinvolse sin dall’inizio nelle sue ricerche mirate allo sviluppo di nuovi farmaci, ampliando le sue conoscenze non solo nel campo della chimica organica, ma anche in biochimica, microbiologia, farmacologia, immunologia e virologia. Nel frattempo, proseguì gli studi presso la scuola serale della Tandon School of Engineering (allora Brooklyn Polytechnic Institute) che la pose di fronte a una scelta drastica: per completare il dottorato di ricerca avrebbe dovuto lasciare il lavoro per dedicarsi agli studi a tempo pieno. Elion rinunciò al dottorato e decise di continuare a collaborare con Hitchings. La loro fu indubbiamente una delle collaborazioni più produttive nella storia della scienza del Novecento. Anni dopo però ricevette tre dottorati onorari dalla George Washington University, dalla Boston University e dalla Università del Michigan.

Gertrude e George Hitching

Gertrude e George sperimentarono un metodo innovativo di sviluppare farmaci, imitando intenzionalmente i composti naturali anzichè attraverso prove ed errori. Fino agli anni Settanta, la maggior parte dei farmaci venivano scoperti per tentativi o per caso, come per esempio avvenne per la penicillina di Alexander Fleming, che rivoluzionò il trattamento delle infezioni batteriche. Il loro metodo segnò un cambiamento radicale rispetto all’approccio utilizzato sino a quel momento in farmacologia. Consisteva in un’analisi accurata delle differenze tra la biochimica delle cellule umane sane e quelle di cellule tumorali, batteri, virus e altri agenti patogeni, con lo scopo di individuare le differenze in cui gli acidi nucleici venivano metabolizzati. Le informazioni ottenute venivano utilizzate per lo sviluppo di farmaci in grado di uccidere l’agente patogeno o di inibirne la riproduzione, lasciando intatte le cellule sane. Ciò aprì la strada a nuove strategie terapeutiche per il trattamento di malattie i cui rimedi non esistevano o erano poco soddisfacenti. Sintetizzarono la diaminopurina, che interferisce con il metabolismo degli acidi nucleici, e la 6-mercaptopurina, primo chemioterapico efficace nel trattamento della leucemia, che aiutò molti bambini e bambine a sopravvivere alla malattia, ancora oggi utilizzato contro alcune forme di cancro. Grazie alle loro ricerche nascono farmaci per la cura di leucemia, malaria, infezioni e gotta. A lei si deve l’azatioprina, un immunosoppressore in grado di evitare i rigetti, per aiutare pazienti che necessitavano di trapianti di organi. Inoltre, elaborò l’acyclovir, il primo composto efficace contro virus come l’herpes simplex. Un potente inibitore dei virus dell'herpes con una tossicità notevolmente bassa, a differenza di tutti gli altri antivirali sperimentati fino ad allora, poco efficaci e altamente tossici. Questa scoperta contraddisse le ipotesi di molti scienziati del tempo, tra cui lo stesso George, che credevano fosse impossibile scoprire antivirali validi. Nel 1988 i due ricercatori vinsero, insieme al farmacologo britannico James W. Black, il Premio Nobel per la Medicina e la fisiologia per «le loro scoperte di importanti principi per il trattamento farmacologico».

Gertrude e colleghi in laboratorio

Il ruolo di Elion fu significativo pure nello sviluppo dell'Azt, farmaco antitumorale utilizzato negli anni Sessanta, che fu impiegato con successo per il trattamento dell’Hiv e l’Aids. Nel 1991 fu insignita della prestigiosa medaglia Nazionale della scienza e fu anche la prima donna a essere inserita nella National Inventors Hall of Fame. Inoltre, nel 1997, le fu assegnato il Lemelson-Mit Lifetime Achievement Award, premio oggi non più esistente. Oltre alla passione per la scienza, tra i suoi hobby vi erano la fotografia, i viaggi, l'opera e il balletto, a cui si accompagnava l'ascolto della musica. Si ritirò nel 1983 dai laboratori Burroughs Wellcome per viaggiare e frequentare i teatri d'opera. Continuò comunque a dare importanti contributi scientifici rimanendo a lavorare quasi a tempo pieno in laboratorio. Una delle sue attività durante questo periodo consisteva nell'incoraggiare altre donne a perseguire una carriera nella scienza. Gertrude Belle Elion morì a Chapell Hill, in North Carolina nel 1999, a 81 anni.

Gertrude, la sua famiglia e i monarchi svedesi alla sua cerimonia di premiazione

Dedicò la vita intera alla ricerca e alla scienza, anche se in laboratorio non le sembrava di lavorare: «È importante trovare un lavoro gratificante. […] Sono molto fortunata perché nel mio caso questo lavoro consiste nello sviluppare farmaci utili a contrastare gravi malattie. L’emozione di vedere star bene persone che altrimenti morirebbero di leucemia, insufficienza renale o encefalite erpetica è qualcosa di indescrivibile».

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Gertrude Belle Elion, pharmacologue et biochimiste, est considérée comme l'innovatrice de la recherche pharmacologique. Elle a contribué au développement de médicaments capables de traiter de nombreuses maladies importantes. Elle a remporté le prix Nobel de médecine en 1988.

Gertrude à la cérémonie de remise du prix Nobel/em>

Gertrude Belle Elion est née à New York, aux États-Unis, le 23 janvier 1918. Son père était dentiste d'origine lituanienne et sa mère couturière, immigrante juive polonaise. Elle a vécu une enfance heureuse dans le Bronx. Elle était une excellente élève et elle a obtenu son diplôme de la Walton High School à 15 ans. Pendant ce temps, son grand-père maternel est mort d'un cancer de l'estomac. Être témoin de la souffrance causée par la maladie était crucial l'a motivée à poursuivre une carrière en science et en médecine. Elle a donc fréquenté le Hunter College, un établissement pour femmes où elle a obtenu son diplôme avec mention en 1937. À l'automne 1939, elle s'est inscrite à l'université de New York, où elle a été la seule femme à suivre des cours de chimie. Après un an, elle avait déjà passé tous les examens et s'était spécialisé en chimie organique en 1941.

Sa vie a été caractérisée par d'autres pertes : son petit ami est tombé malade d'endocardite bactérienne et il est mort deux ans seulement avant la découverte de la pénicilline, et « cela m'a convaincu encore plus de l'importance des découvertes scientifiques ». Elle ne s'est jamais mariée car il n'était pas facile d'avoir une famille et une carrière à l'époque. De plus, dans les années 1940, pour une femme, il n'était pas facile d'obtenir un poste de chimiste et elle a entendu la même phrase répétée tout le temps : « Elle a les bonnes qualifications, mais nous n'avons jamais eu de femme dans le laboratoire et cela pourrait devenir une distraction. » Le début de la Seconde Guerre mondiale a apporté plus de possibilités d'emploi pour les femmes dans l'industrie, d'autant plus que de nombreux hommes sont partis pour le front et que les entreprises ont également commencé à accueillir la main-d'œuvre féminine. Gertrude a obtenu un emploi de superviseure de la qualité alimentaire dans les laboratoires de la chaîne de supermarchés A&P. Son travail consistait à vérifier le niveau d'acidité des cornichons, à examiner la couleur des jaunes d'œufs utilisés pour faire de la mayonnaise et à vérifier qu'il n'y avait pas de moisissure dans les fraises utilisées pour les confitures. Après deux ans, elle a décidé de démissionner parce que le poste était démotivant et monotone. Gertrude a conservé en elle le désir de poursuivre le chemin de la recherche. Plus tard, elle a travaillé dans le laboratoire de Johnson&Johnson qui a fermé ses portes six mois plus tard. Chômeuse à nouveau, elle trouvera en 1944 l'emploi qui marquera un tournant décisif dans sa vie. Enfin, elle a obtenu un emploi à la société pharmaceutique Burroughs Wellcome à Tuckahoe, près de New York, maintenant connue sous le nom de géant pharmaceutique Glaxo Smith Kline. Elle a travaillé comme assistante de laboratoire avec le médecin George Hitchings, avec qui elle a partagé le prix Nobel 44 ans plus tard. Elle était embauchée pour cinquante dollars par semaine. La chimiste l'a impliquée dès le début dans ses recherches visant à développer de nouveaux médicaments, élargissant ses connaissances non seulement dans le domaine de la chimie organique, mais aussi en biochimie, en microbiologie, en pharmacologie, en immunologie et en virologie. Pendant ce temps, elle a poursuivi ses études à l'école du soir de la Tandon School of Engineering (alors Brooklyn Polytechnic Institute) qui l'a confrontée à un choix drastique : pour terminer son doctorat, elle devrait quitter son emploi pour se consacrer à des études à temps plein. Elion a abandonné son doctorat et a décidé de continuer à collaborer avec Hitchings. Leur collaboration a sans aucun doute été l'une des collaborations les plus productives de l'histoire de la science du XXe siècle. Des années plus tard, cependant, elle a reçu trois doctorats honorifiques de l'Université George Washington, de l'Université de Boston et de l'Université du Michigan.

Gertrude et George Hitching

Gertrude et George ont expérimenté une méthode innovante de développement de médicaments, imitant intentionnellement des composés naturels plutôt que par essais et erreurs. Jusque dans les années 1970, la plupart des médicaments ont été découverts par essais et erreurs ou par accident, comme la pénicilline d'Alexander Fleming, qui a révolutionné le traitement des infections bactériennes. Leur méthode a marqué un changement radical par rapport à l'approche utilisée jusque-là en pharmacologie. Il consistait en une analyse précise des différences entre la biochimie des cellules humaines saines et celles des cellules cancéreuses, des bactéries, des virus et d'autres agents pathogènes, dans le but d'identifier les différences dans lesquelles les acides nucléiques ont été métabolisés. Les informations obtenues ont été utilisées pour le développement de médicaments qui peuvent tuer l'agent pathogène ou inhiber sa reproduction, laissant intactes les cellules saines. Cela a ouvert la voie à de nouvelles stratégies thérapeutiques pour traiter des maladies dont les remèdes n'existaient pas ou étaient insatisfaisants. Ils ont résumé la diaminopurine, qui interfère avec le métabolisme des acides nucléiques, et la 6-mercaptopurine, la première chimiothérapie efficace dans le traitement de la leucémie, qui a aidé de nombreux garçons et filles à survivre à la maladie, encore utilisée contre certaines formes de cancer aujourd'hui. Grâce à leurs recherches, les médicaments ont vue le jour pour traiter la leucémie, le paludisme, les infections et la goutte. Elle est responsable de l'azathioprine, un immunosuppresseur qui peut éviter les rejets, pour aider les patients qui ont besoin d'une greffe d'organe. De plus, elle a développé de l'acyclovir, le premier composé efficace contre des virus tels que l'herpès simplex. Un puissant inhibiteur du virus de l'herpès avec une toxicité remarquablement faible, contrairement à tous les autres médicaments antiviraux rencontrés jusque-là, inefficace et hautement toxique. Cette découverte contredisait les hypothèses de nombreux scientifiques de l'époque, y compris George lui-même, qui croyait qu'il était impossible de découvrir des médicaments antiviraux valides. En 1988, les deux chercheurs ont gagné, ainsi que le pharmacologue britannique James W. Black, le prix Nobel de médecine et de physiologie pour «leurs découvertes de principes importants pour le traitement de la toxicomanie».

Gertrude et ses collègues au laboratoire

Le rôle d'Elion a également été important dans le développement d'Azt, un médicament anticancéreux utilisé dans les années 1960, qui a été utilisé avec succès pour le traitement du VIH et du sida. En 1991, elle a reçu la prestigieuse Médaille nationale des sciences et a également été la première femme à être intronisée au Temple de la renommée des inventeurs nationaux. De plus, en 1997, elle a reçu le Lemelson-Mit Lifetime Achievement Award, un prix qui n'existe plus aujourd'hui. En plus de sa passion pour la science, ses passe-temps comprenaient la photographie, les voyages, l'opéra et le ballet, qui étaient accompagnés par l'écoute de musique. Elle a pris sa retraite en 1983 des ateliers Burroughs Wellcome pour voyager et assister à des opéras. Cependant, elle a continué à apporter d'importantes contributions scientifiques tout en restant à travailler presque à temps plein en laboratoire. Une de ses activités pendant cette période était d'encourager d'autres femmes à poursuivre une carrière scientifique. Gertrude Belle Elion est décédée à Chapell Hill, en Caroline du Nord, en 1999, à l'âge de 81 ans.

Gertrude, sa famille et les monarques suédois lors de sa cérémonie de remise des prix

Elle a consacré toute sa vie à la recherche et à la science, même si elle ne semblait pas travailler en laboratoire : «Il est important de trouver un emploi gratifiant. [...] J'ai beaucoup de chance parce que, dans mon cas, ce travail consiste à développer des médicaments utiles pour lutter contre les maladies graves. Le frisson de voir se sentir bien qui, autrement, mourraient de leucémie, d'insuffisance rénale ou d'encéphalite herpétique est quelque chose d'indescriptible.»

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Gertrude Belle Elion, who won the Nobel Prize in Medicine in 1988, was a pharmacologist and biochemist, and is considered a key innovator in drug research. She contributed to the development of drugs that can treat many important diseases.

Gertrude at the Nobel Prize acceptance ceremony/em>

Gertrude Belle Elion was born in New York City, USA, on January 23, 1918. Her father was a dentist of Lithuanian descent and her mother a seamstress, a Polish Jewish immigrant. She lived a happy childhood in the Bronx. She was an outstanding student and graduated from Walton High School at age 15. During that time her maternal grandfather died of stomach cancer. Witnessing the suffering caused by the disease was crucial and motivated her to pursue a career in science and medicine. She attended Hunter College, a women's institution where she graduated with honors in 1937. In the fall of 1939 she enrolled at New York University, where she was the only woman in chemistry classes. After a year she had already passed all her exams, and in 1941 she majored in organic chemistry.

Her life was marked by important losses. Her fiancé became ill with bacterial endocarditis and died only two years before penicillin was discovered, and "this convinced me even more of the importance of scientific discoveries." She never married, as it was not easy at that time to have a family and a career. Also, in the 1940s, it was not easy for a woman to get a position as a chemist, and she heard the same phrase over and over again, "You have the right qualifications, but we have never had a woman in the laboratory and this could become a distraction." The onset of World War II brought more job opportunities for women in industry, especially as many men left for the front and companies began to take in female workers in their places. Gertrude got a job as a food quality supervisor in the laboratories of the A&P supermarket chain. Her duties involved checking the acidity level of pickles, examining the color of egg yolks used to make mayonnaise, and checking strawberries used for jams for mold. After two years she decided to quit, as the employment was demotivating and monotonous. Gertrude continued to strongly feel the desire to pursue the path of research. She later worked in the Johnson & Johnson's laboratory, but left that job only six months later. Unemployed again, she found the job in 1944 that would mark a decisive turning point in her life. Finally, she obtained employment with the Burroughs Wellcome pharmaceutical company in Tuckahoe, New York, now known as the pharmaceutical giant GlaxoSmithKline. She worked as a laboratory assistant with physician George Hitchings, with whom she would share the Nobel Prize 44 years later. She was hired for $50 a week. Hitchings involved her early on in his research aimed at developing new drugs, expanding her knowledge not only of organic chemistry but also of biochemistry, microbiology, pharmacology, immunology and virology. In the meantime, she continued her studies at night school at the Tandon School of Engineering (then Brooklyn Polytechnic Institute). This confronted her with a drastic choice - to complete her Ph.D., she would have to quit her job to devote herself to full-time studies. Elion gave up her doctorate and decided to continue collaborating with Hitchings. Theirs was undoubtedly one of the most productive collaborations in the history of twentieth-century science. Years later, however, she received honorary doctorates from George Washington University, Boston University, the University of Michigan and Harvard University.

Gertrude and George Hitching

Gertrude Elion and George Hitchings pioneered an innovative method of developing drugs by intentionally imitating natural compounds instead of through trial and error. Until the 1970s, most drugs were discovered by trial and error or by chance, as was the case, for example, with Alexander Fleming's penicillin, which revolutionized the treatment of bacterial infections. Their method marked a radical change from the approach used until then in pharmacology. It consisted of a careful analysis of the differences between the biochemistry of healthy human cells and those of cancer cells, bacteria, viruses and other pathogens, with the aim of identifying the differences in which nucleic acids were metabolized. The information obtained was used to develop drugs that could kill the pathogen or inhibit its reproduction, leaving healthy cells intact. This opened the way for new therapeutic strategies to treat diseases for which remedies did not exist, or were unsatisfactory. They synthesized diaminopurine, which interferes with nucleic acid metabolism, and 6-mercaptopurine, the first chemotherapy drug effective in the treatment of leukemia, which helped many boys and girls survive the disease and is still used today against some forms of cancer. Thanks to their research, drugs for the treatment of leukemia, malaria, infections and gout were born. She is credited with azathioprine, an immunosuppressant that can prevent the rejection of needed organ transplants. She also developed acyclovir, the first compound effective against viruses such as herpes simplex. A potent inhibitor of herpes viruses with remarkably low toxicity, unlike all other antivirals tested until then, which were ineffective and highly toxic. This discovery contradicted the assumptions of many scientists of the time, including George Hitchings himself, who believed it was impossible to discover viable antivirals. In 1988 the two researchers won, along with British pharmacologist James W. Black, the Nobel Prize in Medicine and Physiology for «their discoveries of important principles for pharmacological treatment.»

Gertrude together with her lab mates

Elion's role was significant as well in the development of AZT, an anticancer drug that, beginning in the late1960s, was successfully employed to treat HIV and AIDS. In 1991, she was awarded the prestigious National Medal of Science and was also the first woman to be inducted into the National Inventors Hall of Fame. In addition, in 1997, she was awarded the Lemelson-MIT Lifetime Achievement Award, an award that no longer exists today. In addition to her passion for science, her hobbies included photography, music, travel, opera and ballet. She retired in 1983 from Burroughs Wellcome Laboratories to travel and attend operas. She continued to make important scientific contributions, however, remaining to work almost full-time in the laboratory. One of her activities during this period was to encourage other women to pursue careers in science. Gertrude Belle Elion died in Chapel Hill, North Carolina in 1999 at the age of 81.

Gertrude, her family and the Swedish monarchs at her awards ceremony

She devoted her entire life to research and science, including her work in the laboratories. «It is important to find rewarding work» she said, «I am very fortunate because in my case this work consists of developing useful drugs to combat serious diseases. The thrill of seeing people get well who would otherwise die of leukemia, kidney failure or herpetic encephalitis is something indescribable.»

Traduzione spagnola
Daniela Leonardi

Gertrude Belle Elion, farmacóloga y bioquímica, es considerada la innovadora de la investigación farmacológica. Contribuyó al desarrollo de medicamentos capaces de tratar muchas enfermedades importantes. Ganó el Premio Nobel en Medicina en 1988.

Gertrude en la ceremonia de aceptación del Premio Nobel/em>

Gertrude Belle Elion nació en Nueva York (Estados Unidos) el 23 de enero de 1918. Su padre era un dentista de origen lituano y su madre una costurera inmigrante, judía y polaca. Vivió una infancia feliz en el Bronx. Era una estudiante excelente y realizó los estudios secundarios en la Walton High School. En aquella época, su abuelo materno murió de cáncer de estómago. Asistir al sufrimiento causado por la enfermedad fue crucial y la motivó a seguir una carrera universitaria en la ciencia y la medicina. Estudió en el Hunter College, una institución femenina donde se graduó con matrícula de honor en 1937. En el otoño de 1939 se matriculó en la Universidad de Nueva York, donde era la única mujer que asistía a los cursos de química. Después de un año ya había aprobado todos los exámenes y en 1941 se especializó en Química orgánica.

Su vida se caracterizó por una pérdida adicional: su novio enfermó de endocarditis bacteriana y murió, solo dos años antes de que se descubriera la penicilina, y «esto me convenció aún más de la importancia de los descubrimientos científicos». Nunca se casó, ya que en ese momento no era fácil dedicarse a una familia y la carrera. Además, en los años cuarenta, para una mujer no era fácil obtener una posición como química y oía repetir continuamente la misma frase: «Usted tiene las cualificaciones adecuadas, pero nunca hemos tenido una mujer en el laboratorio y esto podría convertirse en una distracción». El comienzo de la Segunda Guerra Mundial ofreció más oportunidades de trabajo para las mujeres en la industria, especialmente porque muchos hombres se fueron al frente, y las empresas también comenzaron a aceptar mano de obra femenina. Gertrude consiguió un trabajo como supervisora de la calidad de los alimentos en los laboratorios de la cadena de supermercados A&P. Su trabajo consistía en controlar el nivel de acidez de los pepinillos, examinar el color de las yemas de huevo utilizadas para hacer mayonesa y verificar que no hubiera moho en las fresas utilizadas para las mermeladas. Al cabo de dos años decidió renunciar porque el empleo era poco motivador y monótono. Gertrude conservaba dentro de sí misma el deseo de proseguir con la investigación. Más tarde trabajó en el laboratorio de Johnson&Johnson, pero cerró seis meses después. De nuevo desempleada, en 1944 encontrará el trabajo que dará un giro decisivo a su vida. Finalmente, obtuvo un empleo en la compañía farmacéutica Burroughs Wellcome en Tuckahoe, cerca de Nueva York, ahora conocida como el gigante farmacéutico Glaxo Smith Kline. Trabajó como asistente de laboratorio con el médico George Hitchings, con quien compartirá el Premio Nobel 44 años después. La contrataron por 50 dólares a la semana. Este químico la involucró desde el principio en sus investigaciones dirigidas al desarrollo de nuevos medicamentos, ampliando sus conocimientos no solo en el campo de la química orgánica, sino también en bioquímica, microbiología, farmacología, inmunología y virología. Mientras tanto, continuó sus estudios en la escuela nocturna de la Tandon School of Engineering (entonces Brooklyn Polytechnic Institute), que la enfrentó a una drástica elección: para completar el doctorado, tendría que dejar su trabajo para dedicarse a los estudios a tiempo completo. Elion renunció a su doctorado y decidió seguir colaborando con Hitchings. La suya fue sin duda una de las colaboraciones más productivas en la historia de la ciencia del siglo XX. Años más tarde, fue nombrada Doctora honoris causa por la Universidad de George Washington, la Universidad de Boston y la Universidad de Michigan.

Gertrude y George Hitching

Gertrude y George probaron un método innovador para desarrollar medicamentos, imitando intencionalmente los compuestos naturales en lugar de hacerlo a través de pruebas y errores. Hasta la década de 1970, la mayoría de los medicamentos se habían descubierto por casualidad, como la penicilina de Alexander Fleming, que revolucionó el tratamiento de las infecciones bacterianas. Su método marcó un cambio radical respecto al enfoque seguido hasta entonces en farmacología. Consistía en un análisis preciso de las diferencias entre la bioquímica de las células humanas sanas y las de las células cancerosas, bacterias, virus y otros patógenos, con el fin de identificar las diferencias en las que se metabolizaban los ácidos nucleicos. La información obtenida se utilizó para el desarrollo de medicamentos que pudieran matar al patógeno o inhibir su reproducción, dejando intactas las células sanas. Esto allanó el camino para nuevas estrategias terapéuticas para el tratamiento de enfermedades cuyos remedios no existían o eran poco satisfactorios. Sintetizaron la diaminoporina, que interfiere con el metabolismo de los ácidos nucleicos, y la 6-mercaptopurina, la primera quimioterapia eficaz en el tratamiento de la leucemia, que ayudó a muchos niños y niñas a sobrevivir a la enfermedad, y que todavía se utiliza contra algunas formas de cáncer. Gracias a sus investigaciones nacen fármacos para el tratamiento de leucemia, malaria, infecciones y gota. A ella se debe la azatioprina, un inmunosupresor capaz de evitar el rechazo, para ayudar a pacientes que necesitan trasplantes de órganos. Además, desarrolló el acyclovir, el primer compuesto eficaz contra virus como el herpes simple. Un potente inhibidor de los virus del herpes con una toxicidad notablemente baja, a diferencia de todos los demás antivirales experimentados hasta entonces, poco eficaces y altamente tóxicos. Este descubrimiento contradice las hipótesis de muchos científicos de la época, incluido el propio George, quienes creían que era imposible descubrir antivirales válidos. En 1988 los dos investigadores ganaron, junto con el farmacólogo británico James W. Black, el Premio Nobel en Medicina y Fisiología por «sus descubrimientos de importantes principios para el tratamiento farmacológico».

Gertrude y colegas en el laboratorio

l papel de Elion también fue significativo en el desarrollo del Azt, fármaco contra el cáncer utilizado en los años sesenta, que se usó con éxito para el tratamiento del VIH y el SIDA. En 1991 fue galardonada con la prestigiosa Medalla Nacional de la Ciencia y también fue la primera mujer en ser incluida en el National Inventors Hall of Fame. Además, en 1997, recibió el Lemelson-Mit Lifetime Achievement Award, premio que ya no existe. Además de su pasión por la ciencia, entre sus aficiones se encontraban la fotografía, los viajes, la ópera y el ballet, a los que acompañaba la música. Se retiró en 1983 de los laboratorios Burroughs Wellcome para viajar y poder asistir a la ópera. Sin embargo, continuó aportando importantes contribuciones científicas y permaneció trabajando casi a tiempo completo en el laboratorio. Una de sus actividades durante ese tiempo fue animar a otras mujeres a seguir una carrera en la ciencia. Gertrude Belle Elion murió en Chapell Hill, Carolina del Norte en 1999, a los 81 años.

Gertrude, su familia y los monarcas suecos en la entrega de premios

Dedicó su vida entera a la investigación y a la ciencia, aunque en el laboratorio no le parecía que estuviera trabando: «Es importante encontrar un trabajo gratificante. [...]. Soy muy afortunada porque en mi caso este trabajo consiste en desarrollar medicamentos útiles para combatir enfermedades graves. La emoción de ver bien a personas que de otro modo morirían de leucemia, insuficiencia renal o encefalitis herpética es algo indescriptible».

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Гертруда Бель Еліон, фармаколог і біохімік, вважається новатором фармакологічних досліджень. Вона зробила внесок у розробку препаратів, здатних лікувати багато важливих захворювань. Лауреат Нобелівської премії з медицини 1988 року.

Гертруда на церемонії вручення Нобелівської премії/em>

Гертруда Белль Еліон народилася в Нью-Йорку (США) 23 січня 1918 року. Її батько був стоматологом литовського походження, а мати - швачкою, польською єврейською іммігранткою. Вона прожила щасливе дитинство в Бронксі. Вона була відмінницею і закінчила середню школу Волтон у віці 15 років. За цей час від раку шлунку помер її дідусь по материнській лінії. Свідчення страждань, спричинених хворобою, мали вирішальне значення і мотивували її продовжити кар'єру в науці та медицині. Таким чином, вона вступила до жіночого коледжу Хантер, який закінчила з відзнакою у 1937 році. Восени 1939 року вступила до Нью-Йоркського університету, де була єдиною жінкою, яка навчалася на хімічному факультеті. Через рік вона вже склала всі іспити і в 1941 році отримала спеціалізацію з органічної хімії.

Її життя було позначене ще однією втратою: її наречений захворів на бактеріальний ендокардит і помер, лише за два роки до відкриття пеніциліну, і "це ще більше переконало мене у важливості наукових відкриттів". Він так і не одружився, оскільки в той час було нелегко мати сім'ю і робити кар'єру. Крім того, у 1940-х роках жінці було нелегко влаштуватися на посаду хіміка, і вона чула одну й ту саму фразу: "Ви маєте відповідну кваліфікацію, але у нас ніколи не було жінки в лабораторії, і це може відволікати увагу". Початок Другої світової війни приніс більше можливостей для працевлаштування жінок у промисловості, особливо після того, як багато чоловіків пішли на фронт, і компанії почали приймати на роботу жінок. Гертруда влаштувалася на роботу контролером якості продуктів харчування в лабораторії мережі супермаркетів A&P. Її робота полягала у перевірці рівня кислотності маринованих огірків, дослідженні кольору яєчних жовтків, які використовуються для виготовлення майонезу, та перевірці наявності плісняви у полуниці, яка використовується для приготування джемів. Через два роки вона вирішила звільнитися з роботи, оскільки вона була демотивуючою та одноманітною. Гертруда зберегла в собі бажання продовжувати дослідження. Потім вона працювала в лабораторії компанії Johnson & Johnson, але через півроку закрилася. Знову безробітна, вона знайшла роботу в 1944 році, яка змінила її життя. Зрештою, вона отримала роботу у фармацевтичній компанії Burroughs Wellcome у місті Такхо, поблизу Нью-Йорка, яка сьогодні відома як фармацевтичний гігант Glaxo Smith Kline. Вона працювала лаборантом у лікаря Джорджа Хітчінгса, з яким через 44 роки розділить Нобелівську премію. Її найняли за п'ятдесят доларів на тиждень. Хімік рано залучив її до своїх досліджень, спрямованих на розробку нових лікарських препаратів, розширивши її знання не тільки в галузі органічної хімії, а й біохімії, мікробіології, фармакології, імунології та вірусології. Тим часом вона продовжувала навчання у вечірній школі Тандонської інженерної школи (тоді Бруклінський політехнічний інститут), що поставило її перед кардинальним вибором: для того, щоб завершити навчання в аспірантурі, їй довелося б залишити роботу і присвятити себе навчанню на денному відділенні. Еліон відмовилася від захисту докторської дисертації і вирішила продовжити співпрацю з Хітчінгсом. Їх співпраця, без сумніву, була однією з найпродуктивніших в історії науки 20-го століття. Однак через роки він отримав три почесні докторські ступені в Університеті Джорджа Вашингтона, Бостонському університеті та Мічиганському університеті.

Гертруда і Джордж Гітчінг

Гертруда і Джордж стали першовідкривачами інноваційного методу розробки ліків, навмисно імітуючи природні сполуки, а не шляхом проб і помилок. До 1970-х років більшість ліків були відкриті методом проб і помилок або випадково, як це було у випадку з пеніциліном Олександра Флемінга, який здійснив революцію в лікуванні бактеріальних інфекцій. Їх метод ознаменував радикальну зміну підходу, який використовувався у фармакології до того часу. Він полягав у ретельному аналізі відмінностей між біохімією здорових клітин людини та ракових клітин, бактерій, вірусів та інших патогенних мікроорганізмів з метою виявлення відмінностей у способах метаболізму нуклеїнових кислот. Отримана інформація була використана для розробки препаратів, здатних вбивати збудника або пригнічувати його розмноження, залишаючи здорові клітини неушкодженими. Це відкрило шлях до нових терапевтичних стратегій лікування хвороб, засоби лікування яких не існували або були незадовільними. Вони синтезували діамінопурин, який втручається в метаболізм нуклеїнових кислот, і 6-меркаптопурин - перший хіміотерапевтичний препарат, ефективний при лікуванні лейкозу, який допоміг багатьом хлопчикам і дівчаткам вижити після хвороби і досі застосовується проти деяких форм раку. Завдяки їхнім дослідженням були створені препарати для лікування лейкемії, малярії, інфекцій та подагри. Вона відповідала за азатіоприн, імунодепресант, здатний запобігати відторгненню, для допомоги пацієнтам, які потребують трансплантації органів. Вона також розробила ацикловір, першу сполуку, ефективну проти таких вірусів, як простий герпес. Потужний інгібітор вірусів герпесу з надзвичайно низькою токсичністю, на відміну від усіх інших противірусних препаратів, що випробовувалися до цього часу, які були неефективними та високотоксичними. Це відкриття суперечило припущенням багатьох вчених того часу, в тому числі і самого Джорджа, які вважали, що відкрити життєздатні противірусні препарати неможливо. У 1988 році ці два дослідники разом з британським фармакологом Джеймсом В. Блеком стали лауреатами Нобелівської премії з медицини і фізіології за "відкриття важливих принципів фармакологічного лікування".

Гертруда та колеги по лабораторії

Еліон також відіграв значну роль у розробці протиракового препарату "Азт", який у 1960-х роках успішно застосовувався для лікування ВІЛ/СНІДу. У 1991 році вона була нагороджена престижною Національною медаллю науки, а також стала першою жінкою, яка була введена до Національної зали слави винахідників. Крім того, у 1997 році вона була нагороджена премією Лемельсона-Міта за життєві досягнення, яка вже не існує. Окрім пристрасті до науки, вона захоплювалася фотографією, подорожами, оперою та балетом, а також слухала музику. У 1983 році він пішов у відставку з лабораторій Берроуза Веллкома, щоб подорожувати і відвідувати оперні театри. Він продовжував робити важливий науковий внесок, однак, залишаючись працювати в лабораторії майже повний робочий день. Одним з напрямків її діяльності в цей період було заохочення інших жінок до наукової кар'єри. Гертруда Белль Еліон померла в Чапел-Хілл, штат Північна Кароліна, у 1999 році у віці 81 року.

Гертруда, її родина та шведські монархи на церемонії нагородження

Вона присвятила все своє життя дослідженням і науці, навіть якщо це не було схоже на роботу в лабораторії: "Важливо знайти роботу, яка приносить задоволення. [...] Мені дуже пощастило, тому що в моєму випадку ця робота полягає в розробці препаратів для боротьби з важкими захворюваннями. Азарт бачити, як одужують люди, які інакше померли б від лейкемії, ниркової недостатності або герпетичного енцефаліту - це щось невимовне". На численних фотографіях вона разом зі своїми колегами в різних університетах, де вона працювала "заради фізики, для задоволення", як вона любила говорити, єдина жінка, яка на той час проклала шлях для інших, які пішли за нею і які сьогодні з меншими труднощами обирають наукові дослідження.

Nadine Gordimer
Livia Capasso

Martina Zinni

1991. Premio Nobel per la letteratura «Con la sua scrittura epica magnifica è stata di notevole beneficio all’umanità» 

Nadine Gordimer, scrittrice, ma anche grande attivista sociale e politica, per tutta la vita si è battuta per l’affermazione dei diritti umani opponendosi all’apartheid e alla censura. È nata nel 1923 in Sud Africa, a Springs, centro minerario nell’area urbana di Johannesburg, da genitori entrambi immigrati ebrei: il padre era lituano, rifugiato dalla Russia zarista, ma fu la madre, inglese di Londra, a infonderle il senso di ingiustizia verso ogni discriminazione.

I primi segni di segregazione razziale già si erano visti in Sudafrica nel 1928, ma l’apartheid vera e propria venne ufficialmente introdotta nel 1948. Milioni di uomini e donne di colore furono sfrattati con la forza dalle loro case, privati di ogni diritto politico e civile, e poterono frequentare solo scuole speciali. Le città furono divise in zone e furono vietate aree comuni. La comunità internazionale varò una serie di sanzioni al regime segregazionista sudafricano e l’apartheid fu dichiarato crimine internazionale. Intanto in Sudafrica continuavano le proteste soffocate nel sangue dalla polizia. In questo clima di tensioni Nadine inizia a scrivere; a quindici anni pubblica il suo primo lavoro, un breve racconto per l’infanzia, The Quest for Seen Gold; la sua prima raccolta, Face to Face (Faccia a faccia) è del 1949. Convinta che il racconto fosse la forma letteraria più adatta alla nostra epoca, ha continuato a pubblicare racconti su importanti riviste. All’università entra in contatto con l’African National Congress di Nelson Mandela. In seguito all’arresto della sua migliore amica nel 1960 e al massacro di Sharpeville (in foto), in cui furono uccise settanta persone, entrò attivamente nella politica sudafricana.

Il massacro di Sharpeville, 1960

Fu amica di Mandela, che aiutò a scrivere il discorso pronunciato al processo del 1962. Ha nascosto a casa sua i leader dell’Anc per evitare loro l’arresto, preso parte regolarmente a manifestazioni contro l’apartheid e anche denunciato a livello internazionale l’apartheid sudafricano, la discriminazione e la repressione politica. Cofondatrice del Congress of South African Writer, ha visto censurati molti dei suoi romanzi, A World of Strangers (Un mondo di stranieri) del 1958, The late Bourgeois World (Il mondo tardoborghese) del 1966 furono banditi per parecchi anni, perché ritenuti sovversivi; Il popolo di luglio ha subito la censura anche sotto il governo post-apartheid. La sua produzione letteraria comprende in tutto quindici romanzi, oltre a vari racconti e saggi. A darle risonanza internazionale fu il romanzo The Conservationist (Il conservatore), del 1974, premiato con il Booker Prize. Mehring, il protagonista, è un afrikaner che vive nella sua fattoria, indisturbato, soddisfatto della propria ricchezza, nonostante si verifichino intorno episodi di violenza, omicidi e aggressioni, nonostante si tocchi con mano la miseria dei poveri. La liberazione di Nelson Mandela, avvenuta nel 1990 dopo ventisette anni di prigionia, e la sua successiva elezione a capo dello Stato decretarono la fine dell'apartheid e l'inizio di una nuova era.

Nel Sudafrica post-apartheid, tuttavia, permasero diverse situazioni di disuguaglianza, e ancora gruppi di nostalgici bianchi di estrema destra continuarono a supportare il ritorno dell'apartheid. Dagli anni Novanta in poi la scrittrice ha portato avanti azioni a tutela della salute pubblica e di prevenzione e di cura dell’Aids. Nel 2004 ha organizzato Telling Tales, un libro di racconti scritti da diversi autori a sostegno di una campagna di raccolta fondi per il Sud Africa. No Time Like The Present (Ora o mai più) del 2012 è il suo ultimo romanzo. Il primo romanzo The Lying Day (I giorni della menzogna), a carattere semi-autobiografico, del 1953, tratta la crescente presa di coscienza politica di una giovane donna bianca, Helen, nei confronti della vita di una piccola città e della divisione razziale sudafricana. Nel suo lavoro del 1963, Occasion for Loving (Occasione d’amore), la scrittrice mette insieme apartheid e amore. Attorno alla coppia formata da Tom e Jessie, tipici rappresentanti della borghesia anglosassone di Johannesburg, si intrecciano vicende amorose che devono fare i conti con la segregazione razziale. Burger's Daughter (La figlia di Burger), scritto all'indomani della rivolta di Soweto del 1976, è ambientato nel clima di feroce lotta politica del Sudafrica degli anni Settanta. La storia, ispirata alla vicenda di un famoso avvocato costretto alla clandestinità per il suo impegno contro l'apartheid, segue il lento evolversi della figlia, Rosa Burger, verso la consapevolezza di una nuova identità.

Apartheid	Gli scontri di Soweto

July's People (Luglio), del 1981, scritto come una predizione prima della fine dell’apartheid, è ambientato in un ipotetico futuro del Sudafrica, dove scoppiano disordini di tale entità da costringere i bianchi alla fuga. Bam e Maureen Smales con i loro tre figli si rifugiano nel villaggio del loro domestico, July. Privati di tutti i loro beni, ora sono i bianchi a essere costretti alla stessa condizione in cui erano prima i neri. Vivere in capanna, doversi procurare il cibo coltivandolo di persona o andando a pesca e a caccia, porteranno Bam e Maureen a interrogarsi sul loro modo di vivere, mentre i loro bambini si adeguano con gioia ai nuovi amici, imparano facilmente la loro lingua e la loro cultura. Il Sudafrica liberato fa da sfondo alle sue opere successive, scritte negli anni Novanta. Qui le tematiche storiche assumono una posizione di minor rilievo rispetto alle urgenze individuali, ma si avvertono ancora gli strascichi delle tensioni passate, come in The House Gun (Un’arma in casa) del 1998 e The Pickup (L’aggancio) del 2001.

L’ultima raccolta di racconti Life Times: Stories (Racconti di una vita) viene pubblicata nel 2014. Acuta osservatrice dei mutamenti che nel corso degli anni hanno interessato il suo paese, Nadine Gordimer ha individuato con lucida analisi il complesso intreccio di fattori politici, sociali ed economici che hanno caratterizzato la storia del Sudafrica del secolo scorso. I suoi romanzi si possono definire politici per la descrizione dettagliata di un preciso momento storico, ma sono anche romanzi altamente lirici, che colgono relazioni personali e osservazioni soggettive. Le storie dei singoli sono sempre al centro delle sue narrazioni. La posizione dei bianchi nella vecchia e nella nuova nazione, la censura, la libertà di stampa, la funzione dello scrittore e il ruolo della letteratura sono filtrati attraverso il potere immaginativo della scrittrice. Perfezione tecnica, completezza estetica e grandi capacità inventive rendono unica la sua prosa.

Nadine Gordimer muore di cancro nel 2014 a Johannesburg, all’età di novant’anni.

Francobolli commemorativi	Targa di Gordimer a Copenhagen

Traduzione francese
Guenoah Mroue

 1991. Prix Nobel de littérature «Avec son écriture épique magnifique, elle a été d’un grand bénéfice pour l’humanité»

Nadine Gordimer, écrivain, mais aussi militante sociale et politique, s’est battue toute sa vie pour l’affirmation des droits de l’homme en s’opposant à l’apartheid et à la censure. Elle est née en 1923 en Afrique du Sud, à Springs, centre minier de la zone urbaine de Johannesburg, de parents juifs issus de l’immigration : son père était lituanien, réfugié de la Russie tsariste, mais c’est la mère anglaise de Londres qui lui inculqua le sentiment d’injustice envers toute discrimination.

Les premiers signes de ségrégation raciale avaient déjà été observés en Afrique du Sud en 1928, mais l’apartheid proprement dit a été officiellement introduit en 1948. Des millions d’hommes et de femmes noirs furent expulsés de force de leurs maisons, privés de tout droit politique et civil, et ne purent fréquenter que des écoles spéciales. Les villes ont été divisées en zones et les espaces communs ont été interdits. La communauté internationale a imposé une série de sanctions au régime ségrégationniste sud-africain et l’apartheid a été déclaré crime international. Pendant ce temps, en Afrique du Sud, les manifestations étouffées dans le sang par la police continuaient. Dans ce climat de tension, Nadine commence à écrire ; à quinze ans, elle publie son premier ouvrage, un court récit pour l’enfance, The Quest for Seen Gold ; son premier recueil, Face to Face (Face à face) date de 1949. Convaincue que le récit était la forme littéraire la plus adaptée à notre époque, elle a continué à publier des nouvelles dans d’importantes revues. À l’université, elle entre en contact avec le Congrès national africain de Nelson Mandela. À la suite de l’arrestation de sa meilleure amie en 1960 et du massacre de Sharpeville (photo), dans lequel soixante-dix personnes ont été tuées, elle est activement entré dans la politique sud-africaine.

La tuerie de Sharpeville, 1960

Elle était l’amie de Mandela, elle l’a aidé à écrire le discours prononcé lors du procès de 1962. Elle a caché chez elle les dirigeants de l’ANC pour leur éviter l’arrestation, pris régulièrement part à des manifestations contre l’apartheid et même dénoncé au niveau international l’apartheid sud-africain, la discrimination et la répression politique. Co-fondatrice du Congress of South African Writer, plusieurs de ses romans, A World of Strangers (Un monde d’étrangers) de 1958, The Late Bourgeois World (Le monde oborghesien tardif) de 1966 ont été interdits pendant plusieurs années, car jugés subversifs; Le peuple de juillet a également subi la censure sous le gouvernement post-apartheid. Sa production littéraire comprend au total quinze romans, ainsi que divers contes et essais. Le roman The Conservationist (Le conservateur) de 1974, primé par le Booker Prize, lui a donné une résonance internationale. Mehring, le protagoniste, est un afrikaner qui vit dans sa ferme, tranquille, satisfait de sa richesse, malgré les épisodes de violence, de meurtres et d’agressions qui se produisent autour, malgré la misère des pauvres. La libération de Nelson Mandela, en 1990, après vingt-sept ans d’emprisonnement, et son élection à la tête de l’État, décréta la fin de l’apartheid et le début d’une nouvelle ère.

En Afrique du Sud post-apartheid, cependant, de nombreuses situations d’inégalité persistent, et des groupes blancs nostalgiques d’extrême droite continuent de soutenir le retour de l’apartheid. À partir des années 1990, l’écrivain a mené des actions pour la protection de la santé publique et la prévention et le traitement du sida. En 2004, elle a organisé Telling Tales, un livre de nouvelles écrit par plusieurs auteurs en soutien à une campagne de collecte de fonds pour l’Afrique du Sud. No Time Like The Present (Maintenant ou Jamais) est son dernier roman. Le premier roman semi-autobiographique de 1953, The Lying Day (Les jours du mensonge), traite de la prise de conscience politique croissante d’une jeune femme blanche, Helen, vis-à-vis de la vie d’une petite ville et de la division raciale sud-africaine. Dans son travail de 1963, Occasion for Loving (Occasion d’amour), l’écrivain mêle apartheid et amour. Autour du couple formé par Tom et Jessie, représentants typiques de la bourgeoisie anglo-saxonne de Johannesburg, se mêlent des histoires d’amour qui doivent faire face à la ségrégation raciale. Burger’s Daughter (La fille de Burger), écrit au lendemain de la révolte de Soweto en 1976, se déroule dans le climat de lutte politique féroce de l’Afrique du Sud des années 1970. L’histoire, inspirée par l’histoire d’un célèbre avocat contraint à la clandestinité pour son engagement contre l’apartheid, suit la lente évolution de sa fille, Rosa Burger, vers la percerption d’une nouvelle identité.

Apartheid	Les affrontements de Soweto

July’s People (Juillet) 1981, écrit comme une prédiction avant la fin de l’apartheid, se déroule dans un futur hypothétique de l’Afrique du Sud, où éclatent des troubles d’une telle ampleur que les Blancs s’enfuient. Bam et Maureen Smales avec leurs trois enfants se réfugient dans le village de leur domestique, July. Privés de tous leurs biens, ce sont maintenant les Blancs qui sont contraints au même état que les Noirs. Vivre dans une cabane, devoir se procurer de la nourriture en la cultivant en personne ou en allant à la pêche et à la chasse, amèneront Bam et Maureen à s’interroger sur leur mode de vie, tandis que leurs enfants s’adaptent avec joie aux nouveaux amis, ils apprennent facilement leur langue et leur culture. L’Afrique du Sud libérée sert de toile de fond à ses œuvres ultérieures, écrites dans les années 1990. Ici, les thématiques historiques prennent une place moins importante que les urgences individuelles, mais on ressent encore les séquelles des tensions passées, comme dans The House Gun (Une arme à la maison) de 1998 et The Pickup (L’Accrochage) de 2001.

Le dernier recueil de nouvelles Life Times : Stories (Contes d’une vie) est publié en 2014. Observatrice aiguë des changements qui ont affecté son pays au cours des années, Nadine Gordimer a identifié avec une analyse lucide l’enchevêtrement complexe de facteurs politiques, sociaux et économiques qui ont caractérisé l’histoire de l’Afrique du Sud du siècle dernier. Ses romans peuvent être qualifiés de politiques pour la description détaillée d’un moment historique précis, mais ce sont aussi des romans très lyriques, qui saisissent les relations personnelles et les observations subjectives. Les histoires des individus sont toujours au centre de ses récits. La position des blancs dans l’ancienne et la nouvelle nation, la censure, la liberté de la presse, la fonction de l’écrivain et le rôle de la littérature sont filtrés par le pouvoir imaginatif de l’écrivain. La perfection technique, la perfection esthétique et de grandes capacités inventives rendent sa prose unique.

Nadine Gordimer meurt d’un cancer en 2014 à Johannesburg, à l’âge de quatre-vingt-dix ans.

Timbres commémoratifs	Plaque Gordimer à Copenhague

Traduzione inglese
Syd Stapleton

According to the award, «With her magnificent epic writing she has been of considerable benefit to humanity.»

Nadine Gordimer, a writer as well as a great social and political activist, fought for human rights throughout her life by opposing apartheid and censorship. She was born in 1923 in South Africa, in Springs, a mining center in the urban area of Johannesburg, to parents who were both Jewish immigrants. Her father was Lithuanian, a refugee from Czarist Russia, but it was her mother, an Englishwoman from London, who instilled in her a sense of injustice toward all discrimination.

The first signs of racial segregation had already been seen in South Africa by 1928, but apartheid proper was officially introduced in 1948. Millions of black men and women were forcibly evicted from their homes, deprived of all political and civil rights, and allowed to attend only special schools. Cities were zoned and communal areas were banned. The international community passed a series of sanctions on South Africa's segregationist regime, and apartheid was declared an international crime. Meanwhile, protests continued in South Africa that were stifled in blood by the police. It was in this climate of tension Nadine began to write. At fifteen she published her first work, a short story for children, The Quest for Seen Gold. Her first collection, Face to Face, appeared in 1949. Convinced that the short story was the literary form best suited to our times, she continued to publish short stories in major magazines. In college she came into contact with Nelson Mandela's African National Congress. Following the arrest of her best friend, Bettie du Toit, an anti-apartheid activist, in 1960, and the Sharpeville massacre (pictured), in which seventy people were killed by apartheid forces, she became actively involved in South African politics.

The Sharpeville massacre, 1960

She was friends with Mandela, whom she helped write the speech delivered at his 1962 trial. She hid ANC leaders in her home to help them avoid arrest, regularly took part in anti-apartheid demonstrations, and also denounced South African apartheid, discrimination, and political repression internationally. A co-founder of the Congress of South African Writers, she saw many of her novels censored, 1958's A World of Strangers and 1966's The Late Bourgeois World were banned for several years because they were deemed subversive. Another book, July’s People also suffered censorship under the post-apartheid government. Her literary output includes fifteen novels in all, as well as many short stories and essays. Giving her international resonance was the 1974 Booker Prize-winning novel The Conservationist. Mehring, the protagonist, is an Afrikaner who lives on his farm, undisturbed, content with his wealth, despite incidents of violence, murder and assault occurring around him, despite the touching misery of the poor. Nelson Mandela's release in 1990 after twenty-seven years of imprisonment and his subsequent election as head of state reflected the end of apartheid and the beginning of a new era.

In post-apartheid South Africa, however, various situations of inequality remained, and still groups of far-right white nostalgics continued to support the return of apartheid. From the 1990s onward, Gordimer led actions to protect public health and to prevent and treat AIDS. In 2004 she organized Telling Tales, a book of short stories written by several authors in support of a fundraising campaign for South Africa. No Time Like the Present in 2012 was her last novel. Her first novel in 1953 The Lying Days, was semi-autobiographical and deals with the growing political consciousness of a young white woman, Helen, about small-town life and South African racial division. In her 1963 work, Occasion for Loving, the writer brings apartheid and love together. Surrounding the couple formed by Tom and Jessie, typical representatives of Johannesburg's Anglo-Saxon bourgeoisie, are love affairs that must come to terms with racial segregation. Burger's Daughter, written in the aftermath of the 1976 Soweto uprising, is set in the climate of fierce political struggle in 1970s South Africa. The story, inspired by the story of a famous lawyer forced into hiding for his efforts against apartheid, follows the slow evolution of his daughter, Rosa Burger, toward an awareness of a new identity.

Apartheid	The Soweto Clashes

July's People (1981), written as a prediction before the end of apartheid, is set in a hypothetical future South Africa, where riots erupt on such a scale that whites are forced to flee. Bam and Maureen Smales with their three children take refuge in the village of their servant, July. Deprived of all their possessions, it is now the whites who are forced into the same condition as the blacks were before. Living in huts, having to get food by growing it themselves or by going fishing and hunting, will lead Bam and Maureen to question their way of life, while their children happily adjust to their new friends, easily learning their language and culture. 

Liberated South Africa forms the backdrop for her later works, written in the 1990s. Here historical themes take a less prominent position than individual conflicts and issues, but the aftermath of past tensions is still felt, as in The House Gun (1998) and The Pickup (2001). Her last collection of short stories Life Times: Stories was published in 2014. An acute observer of the changes that affected her country over the years, Nadine Gordimer identified with lucid analysis the complex interweaving of political, social and economic factors that have characterized the history of South Africa over the past century. Her novels can be called political because of their detailed description of a precise historical moment, but they are also highly lyrical novels that capture personal relationships and subjective observations. The stories of individuals are always at the center of her narratives. The position of whites in the old and new nation, censorship, freedom of the press, the function of the writer and the role of literature are filtered through the imaginative power of this writer. Technical perfection, aesthetic completeness and great inventive skills make her prose unique.

Nadine Gordimer died of cancer in 2014 in Johannesburg, at the age of ninety.

Commemorative stamps	Gordimer plaque in Copenhagen

Traduzione spagnola
Anastasia Grasso

1991. Premio Nobel de Literatura «Con su magnífica escritura épica ha beneficiado considerablemente a la humanidad».

Nadine Gordimer, escritora, pero también gran activista social y política, luchó por los derechos humanos durante toda su vida, oponiéndose al apartheid y a la censura. Nació en 1923 en Suráfrica, en Springs, un centro minero de la zona urbana de Johannesburgo, de padres inmigrantes judíos: su padre era lituano, refugiado de la Rusia zarista, pero fue su madre, londinense, quien le inculcó el sentido de la injusticia frente a toda discriminación.

Las primeras señales de segregación racial ya se observaban en Sudáfrica en 1928, pero el apartheid propiamente dicho se instauró oficialmente en 1948. Millones de hombres y mujeres de color fueron desalojados con violencia de sus hogares, privados de todos sus derechos políticos y civiles, y sólo se les permitió asistir a escuelas especiales. Las ciudades se dividieron en zonas y se prohibieron las áreas comunes. La comunidad internacional lanzó una serie de sanciones contra el régimen segregacionista sudafricano y el apartheid fue declarado crimen internacional. Mientras tanto, continuaron las protestas en Sudáfrica, sofocadas con sangre por la policía. Bajo este clima de tensión Nadine empezó a escribir; a los quince años publicó su primera obra, un relato corto para niños, The Quest for Seen Gold; su primera recopilación, Face to Face, se publicó en 1949. Convencida de que el relato corto era la forma literaria que mejor se adaptaba a nuestro tiempo, siguió publicando cuentos en las principales revistas. En la universidad entró en contacto con el Congreso Nacional Africano (CNA) de Nelson Mandela. Tras la detención de su mejor amiga en 1960 y la masacre de Sharpeville (en la foto), en la que murieron setenta personas, se implicó activamente en la política sudafricana.

La masacre de Sharpeville, 1960

Fue amiga de Mandela, a quien ayudó a escribir el discurso pronunciado durante el juicio de 1962. Escondió en su casa a los dirigentes del CNA para evitar que fueran detenidos. Participó con regularidad a manifestaciones contra el apartheid y también denunció internacionalmente el apartheid sudafricano, la discriminación y la represión política. Cofundadora del Congreso de Escritores Sudafricanos, le censuraron muchas novelas: A World of Strangers de 1958 (Un mundo de extraños, Seix Barral 1964) y The late Bourgeois World de 1966 (El último mundo burgués, Versal 1987), estuvieron prohibidas durante varios años por ser consideradas subversivas; July’s people de 1981 (La gente de July, Grijalbo 1983) también sufrió la censura bajo el gobierno sucesivo al apartheid. Su producción literaria comprende un total de quince novelas, así como varios relatos cortos y ensayos. Lo que le dio relevancia internacional fue la novela The Conservationist de 1974 (El conservador, Tusquets 2003), que ganó el Premio Booker. Mehring, su protagonista, es un afrikáner que vive en su granja, imperturbable, satisfecho con su riqueza, a pesar de que a su alrededor ocurren episodios de violencia, asesinatos y asaltos, pese a la miseria de los pobres. La liberación de Nelson Mandela en 1990 tras veintisiete años de prisión y su posterior elección como Jefe de Estado decretaron el fin del apartheid y el comienzo de una nueva era.

Sin embargo, en el Sudáfrica posterior al apartheid se mantuvieron diversas situaciones de desigualdad, y grupos de nostálgicos blancos de extrema derecha siguieron apoyando el retorno del apartheid. A partir de los años noventa, la escritora llevó adelante acciones en defensa de la salud pública y la prevención y el tratamiento del sida. En 2004, organizó Telling Tales, un libro de relatos breves escritos por distintos autores en apoyo a una campaña de recaudación de fondos para Sudáfrica. No Time Like The Present de 2012 (Mejor hoy que mañana, Acantilado 2013) es su última novela. Su primera novela, The Lying Days (Los días mentirosos), una obra semiautobiográfica de 1953, trata de la creciente toma de conciencia política de una joven mujer blanca, Helen, hacia la vida de una pequeña ciudad y la división racial sudafricana. En su obra Occasion for Loving de 1963, (Ocasión de amar, Versal 1986), la escritora une apartheid y amor: en torno a la pareja formada por Tom y Jessie, típicos representantes de la burguesía anglosajona de Johannesburgo, se entrelazan relaciones amorosas que tienen que enfrentarse con la segregación racial. Burger's Daughter (La hija de Burger, Planeta 1997), escrita tras la revuelta de Soweto de 1976, se sitúa en el clima de feroz lucha política de Sudáfrica de los años setenta. El relato, inspirado en la historia de un famoso abogado obligado a la clandestinidad por su compromiso contra el apartheid, sigue la lenta evolución de su hija, Rosa Burger, hacia la toma de conciencia de una nueva identidad.

Apartheid	Los enfrentamientos de Soweto

July's People de 1981, escrito como una predicción antes del fin del apartheid, está ambientado en un hipotético futuro de Sudáfrica donde estallan disturbios de tal magnitud que los blancos se ven obligados a huir. Bam y Maureen Smales con sus tres hijos se refugian en el pueblo de su criado, July. Privados de todas sus posesiones, ahora son los blancos los que se ven obligados a vivir en la misma condición en que antes vivían los negros. Vivir en chozas, tener que procurarse la comida cultivándola en persona o pescando y cazando, lleva a Bam y Maureen a cuestionarse acerca de su forma de vivir, mientras que sus hijos se adaptan felizmente a sus nuevos amigos, aprenden fácilmente su lengua y su cultura. El Sudáfrica liberado constituye el telón de fondo de sus obras posteriores, escritas en la década de 1990. Aquí, los temas históricos ocupan un lugar menos destacado que las urgencias individuales, pero todavía se reconocen las secuelas de las tensiones del pasado, como en The House Gun de 1998 (Un arma en casa, Editorial B 1998) y The Pickup de 2001 (sin traducción al español).

La última selección de relatos cortos Life Times: Stories se publicó en 2014. Aguda observadora de los cambios que a lo largo de los años afectaron a su país, Nadine Gordimer identificó con lúcido análisis el complejo entramado de factores políticos, sociales y económicos que caracterizaron la historia de Sudáfrica en el último siglo. Sus novelas pueden definirse políticas por su detallada descripción de un momento histórico preciso, pero también son novelas de gran lirismo que plasman relaciones personales y observaciones subjetivas. Las historias de los individuos se encuentran siempre al centro de sus narraciones. La posición de los blancos en la vieja y la nueva nación, la censura, la libertad de prensa, la función del escritor y el papel de la literatura se filtran a través del poder imaginativo de esta escritora. La perfección técnica, la plenitud estética y una gran capacidad inventiva hacen que su prosa sea única.

Nadine Gordimer murió de cáncer en 2014 en Johannesburgo, a los noventa años.

Sellos conmemorativos	Placa de Gordimer en Copenhague

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Нобелівська премія з літератури 1991 «Своїми чудовими епічними творами вона принесла велику користь людству»

Надін Гордімер, письменниця, а також велика громадська та політична діячка, все своє життя боролася за утвердження прав людини, виступаючи проти апартеїду та цензури. Вона народилася в 1923 році в Південній Африці, в Спрінгсі, гірничодобувний центр у міському районі Йоганнесбурга, обидва батьки були єврейськими іммігрантами: її батько був литовцем, біженцем із царської Росії, але саме мати, англійка з Лондона, прищепила їй почуття несправедливості до будь-якої дискримінації.

Перші ознаки расової сегрегації вже були помічені в Південній Африці в 1928 році, але власне апартеїд був офіційно запроваджений у 1948 році. Мільйони чорношкірих чоловіків і жінок були примусово виселені зі своїх домівок, позбавлені всіх політичних і громадянських прав і могли відвідувати лише спеціальні школи. Міста поділяли на зони, а місця загального користування забороняли. Міжнародне співтовариство прийняло низку санкцій проти сегрегаційного режиму Південної Африки, а апартеїд був оголошений міжнародним злочином. Тим часом у Південній Африці тривали протести, яким запекло протидіяла поліція. У цій напруженій атмосфері Надін починає писати; у п'ятнадцять років вона публікує свій перший твір, оповідання для дітей The Quest for Seen Gold; її перша збірка Face to Face датується 1949 роком. Переконавшись, що оповідання є найбільш підходяща форма для нашого часу, вона продовжувала публікувати новели у важливих журналах. В університеті вона вступає в контакт з Африканським національним конгресом Нельсона Мандели. Після арешту її найкращої подруги в 1960 році та різанини в Шарпевілі (на фото), під час якої загинуло сімдесят осіб, вона активно увійшла в політику Південної Африки.

Шарпівільська різанина, 1960

Вона дружила з Манделою, який допомагав писати промову, виголошену на суді 1962 р. Вона ховала лідерів АНК у своєму домі, щоб уникнути їх арешту, регулярно брала участь у демонстраціях проти апартеїду та навіть засуджувала на міжнародному рівні південноафриканський апартеїд, дискримінацію та політичні репресії. Співзасновник Congress of South African Writer, вона вона зазнала цензури багатьох своїх романів, A World of Strangers (Земля чужинців) 1958 року, The late Bourgeois World (Загублений буржуазний сві) 1966 року, які були заборонені протягом кількох років; July's People (Народ Джулії) також був підданий цензурі під урядом, який встановився після апартеїду. Загалом її літературний доробок включає п’ятнадцять романів, а також різноманітні оповідання та есеї. Роман The Conservationist (Зберігач) 1974 року, відзначений Букерівською премією, надав її міжнародного резонансу. Головний герой Мерінг, африканер, який спокійно живе на своїй фермі, задоволений своїм багатством, незважаючи на епізоди насильства, вбивств і нападів, незважаючи на те, що він торкається страждань бідних. Звільнення Нельсона Мандели, яке відбулося в 1990 році після двадцяти семи років ув'язнення, і його подальше обрання главою держави ознаменували кінець апартеїду та початок нової ери.

Однак у Південній Африці після апартеїду зберігалося кілька ситуацій нерівності, і групи ультраправих білих ностальгіків продовжували підтримувати повернення апартеїду. З дев’яностих років письменниця проводила акції з охорони здоров’я населення, профілактики та лікування СНІДу. У 2004 році вона випустила книгу Telling Tales, написану кількома авторами на підтримку кампанії зі збору коштів для Південної Африки. No Time Like The Present 2012 року її останній роман. Перший напівавтобіографічний роман The Lying Days (Брехливі дні) 1953 року розповідає про зростаючу політичну свідомість молодої білої жінки Хелен щодо життя в маленькому містечку та расового розколу в Південній Африці. У своєму творі 1963 року Occasion for Loving (Принагідна любов) письменниця поєднує апартеїд і кохання. Навколо подружжя Тома та Джессі, типових представників англосаксонської буржуазії Йоганнесбурга, переплітаються любовні зв’язки, які мають справу з расовою сегрегацією. Burger's Daughter (Дочка Бургера) написаний після повстання Соуето 1976 року, розгортається в умовах запеклої політичної боротьби в Південній Африці 1970-х років. Історія, натхненна життям відомого адвоката, який був змушений переховуватися через свою активність проти апартеїду, розповідає про повільну еволюцію його доньки, Рози Бургер, у напрямку усвідомлення нової особистості.

Апартеїд	Сутички в Соуето

July's People (Народ Джулії) 1981 року, написаний як передбачення перед кінцем апартеїду, розгортається в гіпотетичному майбутньому Південної Африки, де спалахують заворушення такого масштабу, що вони змушують білих тікати. Бем і Морін Смейлз з трьома дітьми знаходять притулок у селі свого слуги Джулі. Позбавлені всього свого майна, саме білі люди змушені перебувати в таких же умовах, як раніше були чорні. Життя в хатині, необхідність добувати їжу, вирощуючи її особисто, або ходити на рибалку чи полювання, змусить Бема та Морін замислитися над своїм життям, тоді як їхні діти із задоволенням пристосовуються до нових друзів, легко вивчають їхню мову та культуру. Звільнена Південна Африка є фоном для її пізніх творів, написаних у 1990-х роках. Тут історичні теми займають менш важливе місце порівняно з окремими подіями, але наслідки минулої напруги все ще відчуваються, як у The House Gun (Домашня рушниця) 1998 року та The Pickup 2001 року.

Надін Гордімер померла від раку в 2014 році в Йоганнесбурзі у віці дев'яноста років.

Пам'ятні марки	Дошка Гордімера в Копенгагені

Nadine Gordimer
Laura Candiani

Martina Zinni

Premio Nobel per la Pace nel 1991 «for her non-violent struggle for democracy and human rights»; i proventi furono destinati a potenziare il sistema sanitario e la pubblica istruzione nel suo Paese.

Nata il 19 giugno 1945 a Yangon (Rangoon) in Birmania (oggi Myanmar), è una figura assai nota a livello internazionale per l'impegno politico contro la dittatura instaurata nel suo Paese. La sua biografia è talmente complessa che è difficile anche solo tracciarne le linee essenziali: su di lei sono stati scritti articoli, graphic novel, libri, sono state composte canzoni e testi teatrali, sono stati realizzati film di successo: The Lady, di Luc Besson, nel 2011, e Vita agli arresti di Aung San Suu Kyi, di Marco Martinelli con Sonia Bergamasco, nel 2017. È stata insignita di premi e onorificenze e la sua esistenza sarebbe degna di un romanzo, pur con risvolti dolorosi e tragici, persino qualche ombra.

Era figlia del generale Aung San che si adoperò per l'indipendenza della Birmania dalla Gran Bretagna, ma fu ucciso quando la figlia aveva solo due anni; la madre Khin Kyi, istruita e determinata, si prese carico della famiglia e assunse un rilevante ruolo politico tanto da divenire la prima ministra al Social welfare e la prima birmana a capo di una missione diplomatica, come ambasciatrice in India. San Suu, che ha un talento per le lingue e conosce oltre al birmano l'inglese, il francese, il giapponese, poté poi studiare a Oxford dove si laureò nel 1967 in Filosofia, scienze politiche ed economia. Si perfezionò a New York dove lavorò all'Onu e conobbe il futuro marito Michael Aris, un inglese di fede buddista come lei, esperto di cultura tibetana, che sposò nel 1971 e da cui ebbe i figli Alexander e Kim, entrambi nati in Gran Bretagna. Nel 1988 rientrò in Birmania per stare vicina alla madre ammalata e si trovò a fronteggiare il colpo di stato, a cui reagì con la non violenza imparata da Gandhi. Una data cruciale fu l'8.8.88 quando centinaia di migliaia di persone scesero in piazza pacificamente chiedendo un governo libero e democratico; l'esercito replicò sparando sulla folla e facendo migliaia di vittime. Il 26 agosto Aung San Suu Kyi tenne un discorso memorabile davanti alla pagoda di Shwedagon, acclamata da mezzo milione di compatrioti/e: fu il suo ingresso ufficiale in politica. Fondò un nuovo partito, la Lega nazionale per la democrazia, e ne venne nominata segretaria generale. Non poteva non farlo, affermò: in nome di suo padre, non poteva restare indifferente alle richieste del suo popolo. Il regime rispose con la legge marziale, l'esercito uccise per le strade circa 3000 giovani, monaci, pacifisti. Il suo partito vinse trionfalmente le successive elezioni, ma i risultati furono annullati, mentre veniva denunciata la pessima situazione sanitaria della popolazione: il New York Times riferì della deportazione di almeno mezzo milione di individui da località infestate da epidemie, mentre l'economia era al tracollo. La Lady fu posta agli arresti domiciliari senza processo e le fu interrotta la linea telefonica. Ha raccontato che si era imposta una rigida disciplina quotidiana: sveglia alle 4,30, meditazione, ascolto della radio; esercizi fisici, lettura, bagno. E poi lavori di cucito, studio, qualche programma televisivo e un po' di corrispondenza con cui per un breve periodo si tenne in contatto con i familiari lontani. Alla spesa pensava una ragazza, ma le sue condizioni economiche erano modestissime, quindi mangiava poco ed era debilitata, perdeva i capelli, doveva stare ore a letto.

Nel 1991 ricevette il Premio Rafto, il Sacharov per la libertà di pensiero e il Nobel, a cui tuttavia seguì l'espulsione dal partito, pretesa dal regime. Nel 1995 le furono revocati gli arresti domiciliari, ma era comunque costretta a una semi-libertà tanto che poté rivedere il marito solo nel dicembre di quell'anno; sarebbe stata l'ultima volta perché un cancro lo uccise nel 1999 e lei rinunciò alla possibilità di uscire dal Paese, certa che non vi avrebbe più potuto fare ritorno. Viste le pressioni internazionali, le venne concessa maggiore libertà di azione; un attentato (30 maggio 2003) mise a rischio la sua vita, si salvò per la pronta reazione dell'autista ma morirono nel sanguinoso agguato almeno una settantina di suoi seguaci. Fu messa nuovamente agli arresti domiciliari, mentre la sua salute peggiorava e si resero necessari ricoveri ospedalieri. Il papa, l'Ue, gli Usa, la pubblica opinione facevano sentire voci di protesta; intanto l'Università di Bologna le conferì la laurea honoris causa e il Congresso americano le assegnò la massima onorificenza. Nel 2007 Aung San Suu Kyi uscì dalla prigionia, ben presto riconfermata a causa di una serie di pretesti e di false accuse. Finalmente arrivò il 2010 e sembrava che il passato fosse concluso per sempre. Dopo dieci anni riuscì a parlare al telefono con il figlio Kim e lo rivide. Ebbe un seggio in Parlamento, poté riprendere a viaggiare e ritirò ufficialmente il Nobel. Dopo le nuove libere elezioni, ricevette vari ministeri e dal 2016 divenne Consigliera di Stato, una carica più o meno corrispondente a quella di Capo del governo.

Agli inizi del 2021 un nuovo colpo di stato ha funestato il Paese, così è stata arrestata insieme al presidente e imprigionata, nonostante la vittoria elettorale del loro partito. Su di lei piovvero le accuse più varie: corruzione, importazione illegale di walkie-talkie, violazione di una serie di leggi, anche in relazione alla pandemia da Covid 19; condannata a quattro anni di prigione, ricevette il perdono del capo della giunta militare e la pena fu ridotta a due anni. Mentre scriviamo questo testo, apprendiamo (Corriere della sera, 28 aprile 2022) che sulla Lady gravano ulteriori accuse che le potrebbero procurare una condanna fino a 163 anni di carcere; intanto si sa che ha subìto un processo-farsa a cui nessuno ha potuto assistere, se non gli avvocati difensori. Avrebbe ricevuto una borsa con 600.000 dollari in contanti e lingotti d'oro per un milione e 300.000 dollari, su cui non esiste alcuna prova. E non è ancora finita: a breve dovrà rispondere di altre 17 accuse, pertanto la pena potrebbe essere assurdamente lunga. Ma Aung San Suu Kyi, provata nel fisico, si avvicina ai 77 anni, trascorsi fra continui timori per la propria vita, aspettative negate, speranze e fallimenti, fino a scelte personali difficili, come quella di non veder crescere i figli e di non riabbracciare il marito morente, sempre con la speranza di condurre la Birmania verso una pacifica democrazia. Sulle sue esperienze umane e politiche ha scritto alcuni libri, pubblicati anche in Italia: Liberi dalla paura (2005) e Lettere dalla mia Birmania (2007), entrambi presso Sperling & Kupfer; La mia Birmania (conversazione con Alan Clements) è uscito da Tea nel 2010.

Come dicevamo all'inizio, un'ombra grava su di lei da quando, nel 2017, è stata accusata dalla Nobel per la Pace Malala Yousafzai di aver tollerato violenze contro l'inerme popolo Rohingya, una minoranza di fede musulmana da sempre perseguitata ed emarginata, considerata apolide, costretta alla fuga in massa verso il Bangladesh o verso Indonesia, Thailandia, Malesia. Oltre centomila delle persone rimaste sono finite in campi di prigionia. Si tratterebbe di un vero genocidio per il quale la Lady non ha speso parole di condanna, lasciando che oltre 300 dissidenti venissero processati. L'inviato dell'Onu e rappresentanze di associazioni umanitarie non hanno avuto accesso in Birmania per verificare la situazione. Si sono levate proteste da leader politici, cantanti di fama mondiale, sindacati, mentre città, istituzioni, università le hanno ritirato premi e onorificenze. Le è stata tolta la cittadinanza onoraria canadese, Amnesty International le ha revocato il premio di Ambasciatrice della coscienza, intanto il governo del Gambia ha posto il caso alla Corte internazionale di giustizia dell'Aja. Nel 2019 Aung San Suu Kyi ha potuto difendersi dalle accuse di aver "coperto" i crimini dei militari, ma non è apparsa molto convincente, tanto che la Corte ha stabilito una reale situazione di pericolo per il popolo Rohingya per cui il governo birmano dovrà vigilare al massimo per la sua tutela e riferire periodicamente, apportando documenti e prove concrete.

Rohingya in fuga

Situazione controversa, dunque, che getta un sospetto su una figura altrimenti esemplare, a quanto pare destinata a non avere eredi.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

Prix Nobel de la Paix en 1991 «for her non-violent struggle for Democracy and human rights»; les recettes ont été destinées à renforcer le système de santé et l’éducation publique dans son pays.  

Née le 19 juin 1945 à Yangon (Rangoon) en Birmanie (aujourd’hui Myanmar), c’est une figure très connue au niveau international pour son engagement politique contre la dictature instaurée dans son pays. Sa biographie est si complexe qu’il est difficile d’en tracer les lignes essentielles : des articles, des romans graphiques, des livres, des chansons et des textes de théâtre ont été écrits sur elle, des films à succès ont été réalisés : The Lady, de Luc Besson, en 2011, et Vita aux arrêts de Aung San Suu Kyi, de Marco Martinelli avec Sonia Bergamasco, en 2017. Elle a reçu des prix et des distinctions honorifiques et son existence serait digne d’un roman, avec des conséquences douloureuses et tragiques, voire quelques ombres.

 Elle était la fille du général Aung San qui a œuvré pour l’indépendance de la Birmanie de la Grande-Bretagne, mais il a été tuée alors que sa fille n’avait que deux ans; sa mère Khin Kyi, instruite et déterminée, elle prit en charge la famille et assuma un rôle politique important au point de devenir la première ministre au Social welfare et la première birmane à diriger une mission diplomatique, en tant qu’ambassadrice en Inde. San Suu, qui a un talent pour les langues et connaît en plus du birman l’anglais, le français et le japonais, a ensuite étudié à Oxford où elle a obtenu son diplôme en 1967 en philosophie, sciences politiques et économie. Elle se perfectionna à New York où elle travailla à l’ONU et rencontra son futur mari Michael Aris, un anglais bouddhiste comme elle, spécialiste de la culture tibétaine, qu’elle épousa en 1971 et dont elle eut les fils Alexander et Kim, tous deux nés en Grande-Bretagne. En 1988, elle rentre en Birmanie pour être proche de sa mère malade et doit faire face au coup d’État auquel elle réagit par la non-violence apprise par Gandhi. Une date cruciale a été 8.8.88 lorsque des centaines de milliers de personnes sont descendues dans la rue pacifiquement en demandant un gouvernement libre et démocratique; l’armée a riposté en tirant sur la foule et en faisant des milliers de victimes. Le 26 août, Aung San Suu Kyi a prononcé un discours mémorable devant la pagode Shwedagon, acclamée par un demi-million de compatriotes : ce fut son entrée officielle en politique. Elle fonde un nouveau parti, la Ligue nationale pour la démocratie, et en est nommé secrétaire général. Elle ne pouvait pas ne pas le faire, affirma-t-elle : au nom de son père, elle ne pouvait pas rester indifférente aux demandes de son peuple. Le régime a répondu par la loi martiale, l’armée a tué dans les rues environ 3000 jeunes, moines et pacifistes. Son parti a triomphé des élections suivantes, mais les résultats ont été annulés, tandis que la mauvaise situation sanitaire de la population a été dénoncée : le New York Times a rapporté la déportation d’au moins un demi-million d’individus de localités infestées par des épidémies, alors que l’économie s’effondrait. La Lady a été assignée à résidence sans procès et sa ligne téléphonique a été coupée. Elle a raconté qu’elle s’était imposé une discipline quotidienne stricte : réveil à 4h30, méditation, écoute de la radio; exercices physiques, lecture et bain. Et puis des travaux de couture, des études, quelques émissions de télévision et un peu de correspondance avec laquelle, pendant une courte période, elle est restée en contact avec des membres de la famille lointains. Aux dépenses y pensait la fille, mais ses conditions économiques étaient très modestes, donc elle mangeait peu et elle était affaiblie, elle perdait ses cheveux, elle devait rester au lit pendant des heures.

En 1991, elle reçut le prix Rafto, le prix Sakharov pour la liberté de l’esprit et le prix Nobel, mais fut expulsé du parti par le régime. En 1995, son assignation à résidence a été levée, mais elle a été contrainte à une semi-liberté si bien qu’elle n’a pu revoir son mari qu’en décembre de cette année-là ; c’était la dernière fois car un cancer l’a tué en 1999 et elle, elle a renoncé à quitter le pays, certaine de ne plus jamais retourner sur sa decision. Sous la pression internationale, elle bénéficie d’une plus grande liberté d’action ; un attentat (30 mai 2003) met sa vie en danger, elle se sauve grâce à la réaction rapide du chauffeur mais dans l’embuscade sanglante au moins 70 de ses partisans meurent. Elle est à nouveau assignée à résidence, tandis que sa santé se détériore et que des hospitalisations sont nécessaires. Le pape, l’UE, les États-Unis, et l’opinion publique ont fait entendre des voix de protestation; pendant ce temps, l’Université de Bologne lui a attribué le diplôme honoris causa et le Congrès américain lui a attribué la plus haute distinction. En 2007, Aung San Suu Kyi est sortie de prison, mais elle y est rapidement reconduite en raison d’une série de prétextes et de fausses accusations. Enfin, à l’arrivée de l’année 2010 il semblait que le passé était terminé pour toujours. Dix ans plus tard, elle a pu parler au téléphone avec son fils Kim et l’a revu. Elle obtint un siège au Parlement, elle parvient à voyager et elle reçoit officiellement le prix Nobel. Après de nouvelles élections libres, elle reçut plusieurs ministères et, à partir de 2016, elle devint conseillère d’État, un poste plus ou moins équivalent à celui de chef du gouvernement.

Au début de 2021, un nouveau coup d’État a endeuillé le pays, elle a été arrêté avec le président et elle a été emprisonnée, malgré la victoire électorale de leur parti. Elle a été inculpée pour corruption, importation illégale de talkies-walkies, violation de plusieurs lois, y compris en relation avec la pandémie de Covid 19; condamnée à quatre ans de prison, elle a reçu le pardon du chef de la junte militaire et la peine a été réduite à deux ans. Au moment où nous écrivons ce texte, nous apprenons (Corriere della sera, 28 avril 2022) que la Lady encourt d’autres accusations qui pourraient lui valoir une peine pouvant aller jusqu’à 163 ans de prison; entre temps, on sait qu’elle a subi un procès-farce auquel personne n’a pu assister, sauf les avocats de la défense. Elle aurait reçu un sac avec 600000 dollars en espèces et des lingots d’or pour un million et 300000 dollars, sur lesquels il n’y a aucune preuve. Et ce n’est pas encore fini : elle devra bientôt répondre de 17 autres accusations, donc la peine pourrait être absurdement longue. Mais Aung San Suu Kyi, physiquement éprouvée, approche les 77 ans, passés entre des peurs constantes pour sa propre vie, des attentes niées, des espoirs et des échecs, jusqu’à des choix personnels difficiles, comme celui de ne pas voir ses enfants grandir et ne pas enlacer à nouveau son mari mourant, toujours avec l’espoir de conduire la Birmanie vers une démocratie pacifique. Sur ses expériences humaines et politiques, elle a écrit plusieurs livres, publiés également en Italie : Libérés de la peur (2005) et Lettres de ma Birmanie (2007), tous deux chez Sperling & Kupfer; La Mia Birmania (conversation avec Alan Clements) est sorti de Tea en 2010.

Comme nous le disions au début, une ombre plane sur elle depuis que, en 2017, elle a été accusée par le prix Nobel Malala Yousafzai pour la Paix d’avoir toléré des violences contre le peuple Rohingya, une minorité musulmane sans défense, qui a toujours été persécutée et marginalisée, considéré comme apatride, contrainte à la fuite en masse vers le Bangladesh ou vers l’Indonésie, la Thaïlande et la Malaisie. Plus de 100000 des personnes restantes ont fini dans des camps de prisonniers. Il s’agirait d’un véritable génocide pour lequel la Lady n’a pas prononcé de condamnation, laissant plus de 300 dissidents être jugés. L’envoyé de l’ONU et des représentants d’organisations humanitaires n’ont pas eu accès à la Birmanie pour vérifier la situation. Des dirigeants politiques, des chanteurs de renommée mondiale, des syndicats ont protesté, tandis que des villes, des institutions, et des universités lui ont remis des prix et des distinctions honorifiques. Amnesty International lui a retiré son titre d’ambassadrice de la conscience, tandis que le gouvernement gambien a saisi la Cour internationale de justice de La Haye. En 2019, Aung San Suu Kyi a pu se défendre contre les accusations d’avoir "couvert" les crimes des militaires, mais elle n’a pas paru très convaincante, au point que la Cour a établi une réelle situation de danger pour le peuple Rohingya, de sorte que le gouvernement birman devra veiller au maximum à sa protection et rédiger un rapport périodiquement, en apportant des documents et des preuves concrètes.

Rohingya en fuite

Une situation controversée, donc, qui jette un soupçon sur une figure autrement exemplaire, apparemment destinée à n’avoir aucun héritier.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

In 1991 Aung San Suu Kyi was awarded the Nobel Peace Prize "for her non-violent struggle for democracy and human rights." The proceeds of the prize were earmarked to strengthen the health care system and public education in her country.

Born June 19, 1945, in Yangon (Rangoon), Burma (now Myanmar), she is a widely known figure internationally for her political efforts against the dictatorship established in her country. Her biography is so complex that it is difficult even to trace its essential outlines. Articles, graphic novels, and books have been written about her, songs and plays have been composed, and successful films have been made including, The Lady, by Luc Besson, in 2011, and Vita agli arresti di Aung San Suu Kyi [The Life Under Arrest of Aung San Suu Kyi], by Marco Martinelli with Sonia Bergamasco, in 2017. She has been honored with awards and honors, and her existence would be worthy of a novel, albeit with painful and tragic episodes, and even a few shadows.

She was the daughter of General Aung San, who worked for Burma's independence from Britain but was killed when his daughter was only two years old. Her mother Khin Kyi, educated and determined, took charge of the family and assumed an important political role to the extent that she became the first minister of social welfare and the first Burmese female to head a diplomatic mission, as ambassador to India. San Suu had a talent for languages and learned English, French, and Japanese in addition to Burmese. She was then able to study at Oxford, where she graduated in 1967 with a degree in Philosophy, Political Science, and Economics. She furthered her education in New York, where she worked at the UN and met her future husband Michael Aris, an Englishman of Buddhist faith like herself and an expert in Tibetan culture, whom she married in 1971 and by whom she had children Alexander and Kim, both born in Britain. In 1988 she returned to Burma to be near her sick mother, and faced a coup, to which she reacted with the nonviolence she had learned from Gandhi. A crucial date was 8/8/88 (August 8, 1988) when hundreds of thousands of people took to the streets peacefully demanding a free and democratic government. The army retaliated by firing on the crowds, causing thousands of casualties. On August 26, Aung San Suu Kyi gave a memorable speech in front of the Shwedagon pagoda, cheered by half a million compatriots, and it was her official entry into politics. She founded a new party, the National League for Democracy, and was appointed its general secretary. She couldn’t fail to do it, she asserted. In the name of her father, she could not remain indifferent to the demands of her people. The regime responded with martial law, in the streets the army killed some 3,000 young people, monks, and other pacifists. Her party triumphantly won the next election, but the results were annulled, while the population's poor health situation grew increasingly worse. The New York Times reported the deportation of at least half a million individuals from epidemic-infested localities, and meanwhile the economy was collapsing. The Lady was placed under house arrest without trial and her telephone line was cut off. She recounted that she imposed a strict daily discipline on herself: waking up at 4:30 a.m., meditating, listening to the radio; exercising, reading, and bathing. And then doing sewing, studying, watching a few television programs and doing some correspondence with which, for a short time, she able to stay in touch with distant family members. Groceries were taken care of by a girl, but her economic condition was very modest, so she ate little and was debilitated, losing her hair, having to spend hours in bed.

In 1991 she was awarded the Rafto Prize, the Sakharov Prize for Freedom of Thought and the Nobel Prize, but this was followed by her expulsion from the party, demanded by the regime. In 1995 her house arrest was lifted, but she was still forced into “semi-freedom” such that she was only able to see her husband again in December of that year. It would be the last time because cancer killed him in 1999. She gave up the thought of leaving the country, certain that she would never be able to return. Eventually, given international pressure, she was granted more freedom of action. On May 30, 2003 an assassination attempt endangered her life. She was only saved by the prompt reaction of her driver, but at least some 70 of her followers died in the bloody ambush. She was placed under house arrest again. Her health deteriorated and hospitalizations became necessary. The pope, the EU, the U.S., and the public were raising voices of protest, and meanwhile, the University of Bologna awarded her an honorary degree and the U.S. Congress gave her the highest honor. In 2007 Aung San Suu Kyi was released from imprisonment, only to be soon re-confined due to a series of pretexts and false accusations. Finally, 2010 arrived and it seemed that the past was over for good. After ten years she was able to talk to her son Kim on the phone and saw him again. She had a seat in Parliament, was able to resume traveling, and officially picked up the Nobel Prize. After the new free elections, she received several ministries and from 2016 became State Councilor, a position roughly corresponding to that of Head of Government.

In early 2021 a new coup ravaged the country - she was arrested along with the president and imprisoned, despite their party's election victory. A variety of charges were rained down on her, including corruption, illegal importation of walkie-talkies, violation of a number of laws, including in relation to the Covid 19 pandemic. Sentenced to four years in prison, she received a partial pardon from the head of the military junta and her sentence was reduced to two years. As we write this text, we learn (Corriere della sera, April 28, 2022) that additional charges hang over the Lady that could land her a sentence of up to 163 years in prison. Meanwhile, it is known that she underwent a mock trial that no one was allowed to attend except defense lawyers. She allegedly received a bag with $600,000 in cash and gold bars worth $1.3 million, of which there is no evidence. And it's not over yet. She faces 17 more charges shortly, so the sentence could be absurdly long. But Aung San Suu Kyi, physically challenged, is approaching 77 years of age, lived amid constant fears for her life, having been denied many expectations and hopes, and facing difficult personal situations, such as not seeing her children grow up and not re-embracing her dying husband, always with the hope of leading Burma toward a peaceful democracy. She has written several books on her human and political experiences, which have also been published in Italy - Liberi dalla paura [Free from Fear] (2005) and Lettere dalla mia Birmania [Letters from My Burma] (2007), both from Sperling & Kupfer, and La mia Birmania [My Burma] (conversation with Alan Clements) came out from Tea in 2010.

As we said at the outset, a shadow has been hanging over her since she was accused in 2017 by Nobel Peace Laureate Malala Yousafzai of tolerating violence against the defenseless Rohingya people, a minority of Muslim faith that has always been persecuted and marginalized, considered stateless, and forced to flee en masse to Bangladesh or to Indonesia, Thailand, and Malaysia. More than a hundred thousand of the remaining Rohingyas ended up in prison camps. This would be a true genocide for which the Lady did not mince words of condemnation, and it left over 300 dissidents to stand trial. The U.N. envoy and representatives of humanitarian groups have not had access to Burma to verify the situation. Protests arose from political leaders, world-renowned singers, and labor unions, while cities, institutions, and universities withdrew awards and honors from her. She has been stripped of her honorary Canadian citizenship, Amnesty International has revoked her Ambassador of Conscience award, meanwhile, the Gambian government has referred the case to the International Court of Justice in The Hague. In 2019, Aung San Suu Kyi was able to defend herself against accusations that she had "covered up" the crimes of the military, but she did not appear very convincing, so much so that the Court established that a real situation of danger existed for the Rohingya people, for whom the Burmese government will have to be as vigilant as possible for their protection and report periodically, bringing documents and factual evidence.

Rohingya fleeing

A controversial situation, then, casting suspicion on an otherwise exemplary figure, apparently destined to leave no unsullied legacy.

Traduzione spagnola
Erika Incatasciato

Premio Nobel de la Paz en 1991 (Por su lucha no violenta por la democracia y los derechos humanos), destinó el dinero del premio al desarrollo del sistema sanitario y al sistema de educación pública de su país.

Nacida el 19 de junio del 1945 en Yangon (Rangún) en Birmania (hoy Myanmar), es un personaje bien conocido internacionalmente por su compromiso político contra la dictadura establecida en su país. Su biografía es tan compleja que es difícil trazar sus líneas esenciales: sobre ella se han escrito artículos, novelas gráficas, libros, se han compuesto canciones y dramas, incluso se han rodado películas exitosas: The Lady, de Luc Besson, en 2011, y Vita agli arresti di Aung San Suu Kyi, de Marco Martinelli y Sonia Bergamasco, en 2017. Ha sido galardonada con premios y honores, su existencia sería digna de una novela, aunque con aspectos dolorosos y trágicos e, incluso, algunas sombras.

Era hija del general Aung San, quien abogó por la independencia de Birmania del Reino Unido, asesinado cuando ella tenía solo dos años; su madre Khim Kyi, instruida y determinada, se hizo cargo de la familia y asumió un importante papel político de manera que se convirtió en la primera ministra del Bienestar Social y la primera birmana que encabezaba una misión diplomática como embajadora en la India. San Suu, que tiene un talento para los idiomas y que, además del birmano, sabe Inglés, francés y japonés, estudió en Oxford, donde se graduó en Filosofía, Ciencias Políticas y Economía en 1967. Se especializó en Nueva York, donde trabajó en la ONU y conoció a su futuro esposo Michael Aris, un inglés de fe budista como ella, experto en cultura tibetana, con quien se casó en 1971 y con quien tuvo dos hijos: Alexander y Kim, ambos nacidos en el Reino Unido. En 1988 regresó a Birmania para estar junto a su madre enferma, pero tuvo que hacer frente al golpe de Estado, al que reaccionó con la no violencia aprendida de Gandhi. Una fecha clave fue el 8.8.88, cuando centenares de millares de personas salieron pacíficamente a la calle pidiendo un gobierno libre y democrático; el ejército respondió disparando a la multitud causando miles de víctimas. El 26 de agosto Aung San Suu Kyi dio un discurso memorable frente a la pagoda de Shwedagon, aclamada por medio millón de compatriotas: fue su entrada oficial en la política. Fundó un nuevo partido, la Liga Nacional para la Democracia (en Birmano: အမျိုးသား ဒီမိုကရေစီ အဖွဲ့ချုပ်) del cual fue nombrada Secretaria general. No podía no hacerlo, declaró: en nombre de su padre, no podía quedarse indiferente a las demandas de su pueblo. El régimen respondió con la ley marcial, y el ejercito mató por las calles a unos 3000 jóvenes, monjes y pacifistas. Su partido ganó triunfalmente las siguientes elecciones, pero los resultados fueron anulados, mientras se denunciaba la pésima situación sanitaria de la población: el New York Times recogió la deportación de almenos medio millón de individuos originarios de lugares infestados por pandemias, mientras la economía se derrumbaba. La Lady quedó bajo arresto domiciliario y le cortaron la línea telefónica. Ha contado que se había impuesto una estricta disciplina diaria: despertador a las 4:30, meditación, escuchar la radio; ejercicios físicos, lectura, baño. Luego, trabajo de costura, estudio, algunos programas de televisión y un poco de correspondencia con la que durante un breve periodo se mantuvo en contacto con los familiares lejanos. Una chica se encargaba de la compra, pero sus condiciones económicas eran muy modestas, por lo tanto comía poco y estaba debilitada, perdía el pelo, tenía que pasar muchas horas en la cama.

En 1991 recibió el premio Rafto, el Sàjarov por la Libertad de pensamiento y el Nobel, a los que siguió la expulsión del partido, pretendida por el régimen. En 1995 le revocaron el arresto domiciliario, pero siguió estando obligada a una semi-libertad, tanto que solo pudo volver a ver a su marido en diciembre del mismo año; sería la última vez ya que murió de cáncer en 1999 y ella renunció a la posibilidad de salir del país, segura de que nunca iba a poder regresar. Debido a las presiones internacionales, se le dio más libertad de acción; un atentado (el 30 de mayo de 2003) puso en peligro su vida, ella se salvó gracias a la rápida reacción del conductor, pero murieron en la sangrienta emboscada unos setenta seguidores suyos. De nuevo quedó bajo arresto domiciliario, mientras que su salud empeoraba y requería varias hospitalizaciones. El Papa, la UE, los Estados Unidos, la opinión pública lanzaban voces de protesta; mientras tanto la Universidad de Bolonia le otorgó el titulo Honoris Causa y el Congreso americano le asignó el Mayor honor. En 2007, Aung San Suu Kyi salió de su cautiverio, cautiverio nuevamente confirmado debido a una serie de pretextos y acusaciones falsas. Por fin, llegó el 2010 y parecía que el pasado había terminado para siempre. Al cabo de diez años logró hablar con su hijo Kim por teléfono y lo vio de nuevo. Obtuvo un escaño en el Parlamento, y pudo volver a viajar y retirar oficialmente el Nobel. Después de las nuevas elecciones libres, recibió varios ministerios y desde 2016 se convirtió en Consejera de Estado, un cargo más o menos correspondiente al de Jefe de Gobierno.

A principios de 2021 un nuevo golpe de Estado asolaba el país mientras ella era arrestada junto con el Presidente y volvía a prisión; a pesar de la victoria electoral de su partido, le lanzaron acusaciones varias: corrupción, importación ilegal de Walkie-Talkie, violación de una serie de leyes, también con respecto a la pandemia de la Covid19; condenada a cuatro años de cárcel, recibió el perdón del Jefe de la Junta militar que redujo la pena a dos años. Mientras se escribía este texto, nuevas acusaciones que podrían costarle hasta 163 años de prisión pesan sobre la Lady; mientras tanto se sabe que ha sufrido un juicio-farsa al que nadie pudo asistir; excepto los abogados defensores. Según parece, había recibido una bolsa con 600.000 dólares en efectivo y lingotes de oro por 1.300.000 dólares, de los que no hay pruebas. Y aún no se ha terminado: pronto tendrá que responder de otras 17 acusaciones, por lo que la pena podría ser ridículamente larga. Sin embargo, Aung San Suu Kyi, debilitada físicamente, se acerca a los 77 años, vividos entre el terror constante, expectativas negadas, esperanzas y fracasos, hacia decisiones personales difíciles: entre todo no poder criar a sus hijos o abrazar a su marido moribundo, siempre con la esperanza de dirigir Birmania hacia una democracia pacífica. Sobre sus experiencias de vida, humanas y políticas, ha escrito algunos libros, algunos traducidos al español: Libres del Miedo y otros escritos (1994, Galaxia Gutenberg) y Cartas desde Birmania (1998, Circe ediciones); The Voice of hope. Conversations with Alan Clements (1998) aún no tiene traducción al español.

Como decíamos al principio, una sombra irrumpe en ella cuando, en 2017, la Premio Nobel de la Paz Malala Yousafzai la acusó de tolerar las violencias contra el pueblo Rohingya indefenso: una minoría musulmana que siempre ha sido perseguida y marginada, considerada apátrida, obligada a huir en masa hacia Bangladesh o Indonesia, Tailandia y Malasia. Más de cien mil personas han acabado en campos de concentración, sería un verdadero genocidio por el que la Lady nunca ha pronunciado palabras de condena, dejando que más de 300 disidentes fueran juzgados. Tanto el enviado de la ONU como los representantes de asociaciones humanitarias no han tenido acceso a Birmania para verificar la situación. Se han levantado protestas de líderes políticos, cantantes de fama mundial, sindicatos; mientras ciudades, instituciones y universidades le han retirado premios y honores. Le quitaron la ciudadanía honoraria canadiense; Amnesty International le revocó el Premio de Embajadora de Conciencia, y por su parte, el Gobierno de Gambia presentó el caso a la Corte Internacional de Justicia de la Haya. En el 2019 Aung San Suu Kyi pudo defenderse de las acusaciones de haber “encubierto” los crímenes de los militares, pero no pareció muy convincente, de modo que la Corte estableció una situación real de peligro para el pueblo de Rohingya, por lo que el Gobierno birmano deberá velar al máximo por su protección e informar periódicamente aportando documentos y pruebas concretas.

Rohingya en fuga

Por lo tanto, es una situación controvertida la que arroja sospechas sobre una figura, que de otro modo sería ejemplar, aparentemente destinada a no tener herederos.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Лауреат Нобелівської премії миру 1991 року "за ненасильницьку боротьбу за демократію і права людини", кошти від якої були спрямовані на зміцнення системи охорони здоров'я і народної освіти в її країні.

Народилася 19 червня 1945 року в Янгоні (Рангуні) в Бірмі (нині М'янма), вона є всесвітньо відомою постаттю за свою політичну прихильність до диктатури, встановленої в її країні. Її біографія настільки складна, що важко навіть простежити основні лінії: про неї написані статті, графічні романи, книги, пісні та театральні тексти, зняті успішні фільми: "Леді" Люка Бессона у 2011 році та "Життя після арешту Аун Сан Су Чжі" Марко Мартінеллі з Сонею Бергамаско у 2017 році. Вона була удостоєна премій і почестей, а її існування було б гідним роману, хоч і з болючим і трагічним підтекстом, навіть з деякими тінями.

Вона була донькою генерала Аун Сана, який боровся за незалежність Бірми від Великої Британії, але був убитий, коли її доньці було лише два роки; її мати Хін Чжі, освічена і рішуча, взяла на себе відповідальність за сім'ю і взяла на себе важливу політичну роль, настільки, що стала першим міністром соціального забезпечення і першою бірманкою, яка очолила дипломатичну місію, будучи послом в Індії. Сан Суу, яка має талант до вивчення мов і володіє англійською, французькою та японською мовами на додаток до бірманської, отримала можливість навчатися в Оксфорді, який вона закінчила у 1967 році за спеціальностями "філософія", "політологія" та "економіка". Вона продовжила навчання в Нью-Йорку, де працювала в ООН і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Майклом Арісом, англійцем буддистського віросповідання, як і вона сама, і знавцем тибетської культури, за якого вона вийшла заміж у 1971 році, і від якого у неї народилися діти Олександр і Кім, обидва народилися у Великій Британії. У 1988 році вона повернулася до Бірми, щоб бути поруч з хворою матір'ю, і зіткнулася з державним переворотом, на який вона відреагувала ненасильством, якого навчилася у Ганді. Переломною датою стало 8.8.88, коли сотні тисяч людей вийшли на вулиці з мирними вимогами вільного і демократичного правління; армія у відповідь відкрила вогонь по натовпу і забрала тисячі життів. 26 серпня Аун Сан Су Чжи виголосила пам'ятну промову перед пагодою Шведагон, яку зустріли півмільйона співвітчизників: це був її офіційний прихід у політику. Вона заснувала нову партію, Національну лігу за демократію, і була призначена її генеральним секретарем. Вона не могла втриматися, казала: в ім'я батька не могла залишитися байдужою до вимог свого народу. Режим відповів воєнним станом, армія вбила на вулицях близько 3000 молодих людей, монахів, пацифістів. Її партія тріумфально перемогла на наступних виборах, але результати були анульовані, а стан здоров'я населення засуджений: газета "Нью-Йорк Таймс" повідомила про депортацію щонайменше півмільйона людей з епідемічно небезпечних місць, в той час як економіка руйнувалася. Жінку без суду і слідства помістили під домашній арешт і відключили її телефонний зв'язок. Вона розповіла, що встановила для себе сувору щоденну дисципліну: прокидання о 4.30 ранку, медитація, прослуховування радіо; фізичні вправи, читання, купання. А далі - шиття, навчання, кілька телепередач і трохи листування, за допомогою якого вона недовгий час підтримувала зв'язок з далекими родичами. Про продукти дбала дівчина, але її матеріальне становище було дуже скромним, тому вона мало їла і була виснаженою, втратила волосся, змушена була годинами лежати в ліжку.

У 1991 році вона була нагороджена премією Рафто, премією Сахарова за свободу думки і Нобелівською премією, але за цим послідувало її виключення з партії, чого вимагав режим. У 1995 році її домашній арешт було скасовано, але вона все одно була змушена перебувати у напівсвободі, настільки, що змогла знову побачити свого чоловіка лише у грудні того ж року; це був останній раз, оскільки рак вбив його у 1999 році, і вона відмовилася від можливості залишити країну, будучи впевненою, що ніколи не зможе повернутися. З огляду на міжнародний тиск, їй було надано більше свободи дій; замах на неї (30 травня 2003 року) поставив під загрозу її життя, її врятувала швидка реакція водія, але в кривавій засідці загинуло щонайменше сімдесят її прихильників. Її знову помістили під домашній арешт, а стан здоров'я погіршився і виникла необхідність у госпіталізації. Папа Римський, ЄС, США, громадська думка висловили свій протест, а тим часом Болонський університет присвоїв їй почесний ступінь, а Конгрес США надав їй найвищу нагороду. У 2007 році Аун Сан Су Чжи була звільнена з в'язниці, але незабаром знову ув'язнена через низку приводів і неправдивих звинувачень. Нарешті настав 2010 рік і здавалося, що минуле залишилося позаду назавжди. Через десять років йому вдалося поспілкуватися з сином Кімом по телефону і знову його побачити. Він отримав місце в парламенті, зміг знову подорожувати і офіційно отримав Нобелівську премію. Після нових вільних виборів вона отримала кілька міністерств, а з 2016 року стала державним радником, що більш-менш відповідає посаді голови уряду.

На початку 2021 року в країні стався новий державний переворот, тому вона була заарештована разом з президентом і ув'язнена, незважаючи на перемогу їхньої партії на виборах. На неї посипалися найрізноманітніші звинувачення: корупція, незаконне ввезення рацій, порушення низки законів, в тому числі у зв'язку з пандемією Covid 19; засуджена до чотирьох років ув'язнення, вона отримала помилування від глави військової хунти і термін покарання був скорочений до двох років. Коли ми пишемо цей текст, ми дізналися (Corriere della sera, 28 квітня 2022 року), що Пані висунули нові звинувачення, які можуть призвести до покарання до 163 років ув'язнення; тим часом відомо, що вона пройшла фіктивний судовий процес, на який нікому не було дозволено бути присутнім, окрім адвокатів захисту. Він нібито отримав сумку з 600 тис. доларів готівкою та золотими злитками на суму 1,3 млн доларів, щодо яких немає жодних доказів. І це ще не кінець: незабаром їй доведеться відповідати ще за 17-ма звинуваченнями, тож вирок може бути до абсурду довгим. Але Аун Сан Су Чжи, виснажена тілом, наближається до свого 77-річчя, яке пройшло в умовах постійного страху за власне життя, несправджених очікувань, надій і невдач, аж до складних особистих виборів, таких як не бачити, як ростуть її діти, і не обійняти вмираючого чоловіка, завжди з надією вести Бірму до мирної демократії. Вона написала кілька книг про свій людський та політичний досвід, також опублікованих в Італії: Liberi dalla paura (2005) та Lettere dalla mia Birmania (2007), обидві у видавництві Sperling & Kupfer; La mia Birmania (conversazione con Alan Clements) була опублікована у видавництві Tea у 2010 році.

Як ми вже говорили на початку, над нею нависла тінь відтоді, як у 2017 році Нобелівська лауреатка миру Малала Юсафзай звинуватила її у толеруванні насильства над беззахисним народом рохінджа - меншиною мусульманського віросповідання, яка завжди зазнавала переслідувань і маргіналізації, вважалася особою без громадянства і була змушена масово тікати до Бангладеш або до Індонезії, Таїланду, Малайзії. Понад сто тисяч з тих, хто залишився, опинилися в таборах для військовополонених. Це був би справжній геноцид, який Леді не скупилася на слова, засуджуючи його, залишивши понад 300 дисидентів на лаві підсудних. Посланець ООН та представники гуманітарних організацій не мали доступу до Бірми для перевірки ситуації. З протестами виступили політичні лідери, всесвітньо відомі співаки, профспілки, а міста, установи, університети знімали з неї нагороди та відзнаки. Вона була позбавлена почесного канадського громадянства, "Міжнародна амністія" позбавила її нагороди "Посол Совісті", а уряд Гамбії передав справу до Міжнародного суду ООН в Гаазі. У 2019 році Аун Сан Су Чжи змогла захиститися від звинувачень у "покриванні" злочинів військових, але виглядала вона не дуже переконливо, настільки, що Суд встановив реальну ситуацію небезпеки для народу рохінджа, для захисту якого бірманському уряду доведеться бути максимально пильним і періодично звітувати, наводячи документи і конкретні докази.

Рохінджа в бігах

Таким чином, суперечлива ситуація, яка ставить під сумнів взірцеву в інших відношеннях постать, якій, вочевидь, не судилося мати спадкоємців.

Rigoberta Menchú Tum
Gemma Pacella

Caori Murata

Rigoberta Menchù, nel 1992, è stata la prima indigena e la più giovane a ricevere il Premio Nobel per la Pace, con la motivazione : «Per la sua battaglia per la giustizia sociale e la riconciliazione etnoculturale basata sul rispetto per i diritti delle popolazioni indigene». 

Rigoberta è nata il 9 gennaio 1959 nel comune di Laj Chimel, nella provincia di San Miguel de Uspantán, in Guatemala, da genitori già in vista nel villaggio di origine per essere gli eletti, rappresentanti della comunità indigena, fortemente unita e solidale. Cresce sin da piccola apprendendo il rispetto per la Terra, per le tradizioni del suo popolo, maturando già in giovanissima età un senso di consapevolezza anche della prevaricazione e dello sfruttamento lavorativo a cui era costretta la sua gente nelle fincas, le grandi piantagioni dove, con il resto della famiglia, anche lei si reca per alcuni mesi dell’anno. In queste grandi distese le popolazioni indigene lavorano al soldo di caporali e latifondisti terrieri, i ladinos, meticci, figli di spagnoli e indigeni, che, tuttavia, non riconoscono loro dignità alcuna, rifiutandone l’identità e perfino i costumi, la lingua e il modo di vestire. Dalla seconda metà degli anni Settanta inizia per Rigoberta l’esperienza attiva nell’organizzazione per la difesa della propria comunità, sottoposta non solo ai tentativi di espropriazione della terra da parte dei proprietari terrieri, ma anche alla repressione militare delle forze governative. Si diffonde, infatti, pure in Guatemala quel clima di violenza che caratterizza, negli stessi anni, i regimi di altri Paesi dell’America Latina: nei primi anni Settanta sale al potere il generale Eugenio Laugerud García Kjell, seguito dal 1978 da Fernando Romeo Lucas Garcia, altro sanguinario presidente.

Le vicende della famiglia Menchù sono esemplari della violenza con cui il governo reprime le popolazioni indigene: il padre Vicente viene imprigionato e torturato con l’accusa di aver preso parte ad attività di guerriglia. Rilasciato, entra a far parte del Comitato di unità contadina (Cuc), a cui si unirà anche Rigoberta nel 1979, e perde la vita nell’incendio causato dalle truppe militari per reprimere l’occupazione pacifica dell’Ambasciata spagnola a Città del Guatemala, come forma di protesta contro l’espropriazione delle terre. A suo fratello e a sua madre toccherà la medesima sorte: arresto, tortura e uccisione, il primo all’età di soli sedici anni e alla seconda, dopo essere stata violentata, verrà negata anche la sepoltura. Rigoberta prosegue le sue azioni di denuncia contro la dittatura militare e, per questo, viene costretta all’esilio nel 1981, in Messico, dove continua la sua lotta per il riconoscimento internazionale della causa della comunità india del Guatemala. Dal 1982 partecipa alle sessioni annuali della Sottocommissione di prevenzione delle discriminazioni e protezione delle minoranze della commissione per i diritti umani dell'Onu. Nel 1991 diviene Ambasciatrice dell’Onu, prendendo parte alla stesura di una Dichiarazione sui diritti dei popoli indigeni.

Sceglie, poi, di tornare in Guatemala per sostenere una politica di dialogo e riconciliazione, nonostante le minacce di morte ricevute. Nel 1999 lotta per far processare l'ex dittatore militare Efraín Ríos Montt, per crimini commessi contro persone di cittadinanza spagnola e per il genocidio della popolazione Maya del Guatemala. Rios Montt, scomparso nel 2018, è infatti ritenuto responsabile dell’eccidio di almeno 1771 indios dell’etnia Ixil del dipartimento del Quichè tra il 1982 e il 1983. Nel frattempo Rigoberta Menchù si candida alla carica di Presidente della Repubblica sia in occasione delle elezioni del 2007, in cui ha ottenuto, col sostegno della formazione Incontro per il Guatemala, il 3,1% dei voti, sia in quelle del 2011, quando, sostenuta da una coalizione di sinistra, ottiene il 3,2% dei voti. Capire le ragioni dell’assegnazione del Premio Nobel, significa addentrarsi nella sua biografia (Elisabeth Burgos, Mi chiamo Rigoberta Menchù): è stato, infatti, soprattutto a seguito del racconto contenuto nel libro che si è diffusa nella comunità internazionale l’ammirazione per la storia di Rigoberta Menchù, fino a valerle la consegna dell’onorificenza. È a queste pagine che affida il racconto di ingiustizie, violenze e discriminazioni subìte in prima persona e della costruzione di pratiche di lotta che, negli anni, ha attivato per combattere gli episodi di sistematica sopraffazione lavorativa ed etnica, rendendo, così, il suo racconto da particolare a universale. La sua storia è come un climax ascendente: ogni pagina racconta la consapevolezza che lei ha maturato di anno in anno, la curiosità e il senso di giustizia che ha tessuto nel tempo. Il suo spirito di ricerca della pace può cogliersi quando dichiara di «non aver avuto una scuola per la mia formazione politica, ma piuttosto, partendo dalla mia esperienza, ho cercato di collegarla con la situazione complessiva di tutto il popolo».

I colori dei suoi abiti, l’eccentricità dei suoi orecchini, i lunghi capelli neri anticipano, nell’aspetto, la forza del suo animo: una donna fiera che da obbediente, per la sua semplicità, come si descrive nella biografia, diventa disobbediente verso i codici della violenza sistematicamente applicati dai potenti della sua terra. Si è lasciata guidare dal filo tessuto dalle sue antenate e dai suoi antenati, rispettando la sacralità dei loro riti, di cerimonie e tradizioni. Il suo punto di forza è stato credere nella comunità, nel senso di preservare l’unione tra le persone: ha sin da subito avuto chiaro che il nemico usurpatore avrebbe potuto sconfiggere il popolo indigeno solo disgregandolo. Rigoberta sperimenta un metodo di rivolta non violento: da cattolica, catechista e praticante, rilegge la Bibbia come una metafora, provando a ritrovare nei racconti sacri la storia della sua gente e, in particolare, sceglie di imparare le lingue. Sa, infatti, che solo apprendendo non solo il castigliano dei ladinos, ma anche i dialetti e le lingue locali, profondamente diverse da villaggio a villaggio, avrebbe avuto una concreta occasione di coinvolgere il suo popolo, formando anche le donne che incontrava sul suo cammino, perché potessero coordinare e dirigere, come lei, l’organizzazione contadina. Apprende il metodo della critica e dell’autocritica, come radice del cambiamento all’interno della lotta popolare e diventa samaritana di strumenti di ribellione, portando tra le aldeas, i villaggi della sua regione, ciò che ha sperimentato per rompere i meccanismi di violenza e sopraffazione, dicendosi «una catechista capace di camminare sulla terra». Con una forte spiritualità, sapientemente intrecciata a un acuto senso di concretezza, Rigoberta combatte per la pace e dice: «ho scelto di restare in città o al villaggio anche se avrei avuto la possibilità di prendere le armi, ma il nostro apporto lo diamo in forme differenti e tutto va in direzione dello stesso obiettivo». Rigoberta si è fatta interprete di una pace duratura, che non comportasse solo la vittoria di una battaglia di un unico popolo contro un unico nemico, ma che attivasse la trasmissione di valori di pace, di unione tra i popoli e la diffusione della cooperazione come metodo per rompere il sistema della violenza.

Risultano molte intitolazioni a suo nome in Spagna (Saragozza, Reus, Getafe, Rubí, Girona, ecc.), alcune in Francia (ad esempio ad Avignone e Montpellier) e in Messico. In Italia è onorata nel giardino dei Diritti umani a Diano San Pietro. Nel 1998 ha ottenuto in Spagna il premio Principe delle Asturie per la cooperazione internazionale; nel 2002 ha ricevuto la cittadinanza onoraria di Caorle (Venezia) e nel 2006 il premio speciale Grinzane Cavour. Risale al 2008 il Glamour Award for the Peacemaker People.

Traduzione francese
Guenoah Mroue

 Rigoberta Menchù, en 1992, a été la première indigène et la plus jeune à recevoir le Prix Nobel de la Paix, avec la motivation : « Pour sa lutte pour la justice sociale et la réconciliation ethnoculturelle basée sur le respect des droits des peuples indigènes ».

Rigoberta est née le 9 janvier 1959 dans la commune de Laj Chimel, dans la province de San Miguel de Uspantán, au Guatemala, de parents déjà en vue dans le village d’origine pour être les élus, représentants de la communauté indigène, fortement unie et solidaire. Elle grandit dès son plus jeune âge en apprenant le respect pour la Terre, pour les traditions de son peuple, en développant dès son plus jeune âge un sentiment de conscience même de la prévarication et de l’exploitation du travail auxquelles était contrainte son peuple dans les fincas, les grandes plantations où, avec le reste de la famille, elle se rend également pour quelques mois de l’année. Dans ces grandes étendues, les peuples indigènes travaillent à la solde de caporaux et de latifundistes terriens, les Ladinos, métis, fils d’espagnols et d’indigènes, qui, cependant, ne leur reconnaissent aucune dignité, en refusant leur identité et même leurs coutumes, leur langue et leur habillement. Dès la seconde moitié des années Soixante-dix, Rigoberta a acquis une expérience active dans l’organisation pour la défense de sa communauté, soumise non seulement aux tentatives d’expropriation de la terre par les propriétaires fonciers, mais aussi à la répression militaire des forces gouvernementales. En effet, le climat de violence qui caractérise, au cours des mêmes années, les régimes d’autres pays d’Amérique latine se répand également au Guatemala : au début des années 70, le général Eugenio Laugerud Garcia Kjell prend le pouvoir, suivi depuis 1978 par Fernando Romeo Lucas Garcia, autre président sanguinaire.

Les événements de la famille Menchù sont des exemples de la violence avec laquelle le gouvernement réprime les populations indigènes : le père Vicente est emprisonné et torturé sous l’accusation d’avoir participé à des activités de guérilla. Libéré, il rejoint le Comité d’unité paysanne (Cuc), auquel se joindra également Rigoberta en 1979, et perd la vie dans l’incendie causé par les troupes militaires pour réprimer l’occupation pacifique de l’ambassade d’Espagne à Guatemala, pour protester contre l’expropriation. Son frère et sa mère subiront le même sort : arrestation, torture et assassinat, le premier à l’âge de seize ans seulement et le deuxième, après avoir été violée, sera également privé d’enterrement. Rigoberta poursuit ses actions de dénonciation contre la dictature militaire et, pour cela, elle est contrainte à l’exil en 1981, au Mexique, où elle continue sa lutte pour la reconnaissance internationale de la cause de la communauté indienne du Guatemala. Depuis 1982, elle participe aux sessions annuelles de la sous-commission de prévention des discriminations et de protection des minorités de la commission des droits de l’homme de l’ONU. En 1991, elle devient ambassadrice de l’ONU, prenant part à la rédaction d’une Déclaration sur les droits des peuples indigènes.

Elle choisit ensuite de retourner au Guatemala pour soutenir une politique de dialogue et de réconciliation, malgré les menaces de mort reçues. En 1999, elle lutte pour faire juger l’ancien dictateur militaire Efraín Ríos Montt, pour des crimes commis contre des personnes de nationalité espagnole et pour le génocide de la population maya du Guatemala. Rios Montt, décédé en 2018, est en effet tenu responsable du massacre d’au moins 1771 indiens de l’ethnie Ixil du département du Quiché entre 1982 et 1983. Entre-temps, Rigoberta Menchù se porte candidate à la présidence de la République à la fois lors des élections de 2007 où elle a obtenu, avec le soutien de la formation Incontro per il Guatemala, 3,1% des voix, et dans celles de 2011, quand, soutenue par une coalition de gauche, elle obtient 3,2 % des voix. Comprendre les raisons de l’attribution du prix Nobel, c’est entrer dans sa biographie (Elisabeth Burgos, Je m’appelle Rigoberta Menchù)En effet, c’est surtout à la suite du récit contenu dans le livre que s’est répandue dans la communauté internationale l’admiration pour l’histoire de Rigoberta Menchù, jusqu’à la remise de l’honneur. C’est à ces pages qu’elle confie le récit d’injustices, de violences et de discriminations subies personnellement et de la construction de pratiques de lutte qu’elle a activé au fil des ans pour combattre les épisodes d’abus systématique au travail et ethnique, ainsi, son récit est devenu universel. Son histoire est comme un point culminant ascendant : chaque page raconte la conscience qu’elle a mûrie d’année en année, la curiosité et le sens de la justice qu’elle a tissé au fil du temps. Son esprit de recherche de la paix peut se saisir quand elle déclare «n’avoir pas eu d’école pour ma formation politique, mais plutôt, à partir de mon expérience, j’ai cherché à la relier à la situation globale de tout le peuple».

Les couleurs de ses vêtements, l’excentricité de ses boucles d’oreilles, les longs cheveux noirs anticipent, dans l’apparence, la force de son âme : une femme fière qui obéit, pour sa simplicité, comme on le décrit dans la biographie, elle désobéit aux codes de la violence systématiquement appliqués par les puissants de son pays. Elle s’est laissée guider par le fil tissé par ses ancêtres, en respectant le caractère sacré de leurs rites, de cérémonies et de traditions. Sa force a été de croire en la communauté, dans le sens de préserver l’union entre les personnes : elle a immédiatement compris que l’ennemi usurpateur ne pouvait vaincre le peuple indigène qu’en le désagrégant. Rigoberta expérimente une méthode de révolte non violente : en tant que catholique, catéchiste et pratiquante, elle relit la Bible comme une métaphore, essayant de retrouver dans les récits sacrés l’histoire de son peuple et, en particulier, elle choisit d’apprendre les langues. Elle sait, en effet, qu’en apprenant non seulement le castillan des Ladinos, mais aussi les dialectes et les langues locales, profondément différents de village en village, elle aurait eu une occasion concrète d’impliquer son peuple, en formant aussi les femmes qu’elle rencontrait sur son chemin, pour qu’elles puissent coordonner et diriger, comme elle, l’organisation paysanne. Elle apprend la méthode de la critique et de l’autocritique, comme racine du changement au sein de la lutte populaire et devient samaritain des instruments de rébellion, portant parmi les aldeas, les villages de sa région, ce qu’elle a expérimenté pour briser les mécanismes de violence et d’abus, se disant «une catéchiste capable de marcher sur la terre». Avec une forte spiritualité, habilement mêlée à un sens aigu du concret, Rigoberta se bat pour la paix et dit : «J’ai choisi de rester en ville ou au village même si j’aurais eu la possibilité de prendre les armes, mais notre apport nous le donnons sous des formes différentes et tout va dans le même but». Rigoberta s’est fait l’interprète d’une paix durable, qui n’impliquait pas seulement la victoire d’une bataille d’un seul peuple contre un seul ennemi, mais qui activait la transmission de valeurs de paix, Le Parlement européen se félicite de l’initiative prise par le Conseil européen d’Essen en faveur de l’union entre les peuples et de la diffusion de la coopération comme moyen de briser le système de la violence.

On trouve de nombreuses appellations en son nom en Espagne (Saragosse, Reus, Getafe, Rubi, Gérone, etc.), certaines en France (par exemple à Avignon et Montpellier) et au Mexique. En Italie, elle est honorée dans le jardin des Droits de l’homme à Diano San Pietro. En 1998, elle a obtenu en Espagne le prix Prince des Asturies pour la coopération internationale; en 2002, elle a reçu la citoyenneté d’honneur de Caorle (Venise) et en 2006 le prix spécial Grinzane Cavour. Le Glamour Award for the Peacemaker People date de 2008.

Traduzione inglese
Syd Stapleton

Rigoberta Menchù, in 1992, was the youngest person, and first indigenous person to receive the Nobel Peace Prize, with this motivation: «For her struggle for social justice and ethnocultural reconciliation based on respect for the rights of indigenous peoples.»

Rigoberta was born on January 9, 1959, in the municipality of Laj Chimel, in the province of San Miguel de Uspantán, Guatemala, to parents who were already prominent in their home village for being the elected, strongly committed and supportive representatives of the indigenous community. She grew up learning respect for the Earth from an early age, and for the traditions of her people. While also very young, she developed an awareness of the intense labor exploitation to which her people were subjected in the fincas, the large plantations where, with the rest of the family, she too went for some months of the year. In these large enterprises, indigenous people worked under the thumb of foremen and landowners - ladinos, mestizos, children of Spaniards and indigenous people, who, however, did not recognize any dignity of the indigenous, rejecting their identity and even their customs, language and manner of dress. Rigoberta’s active experience in organizing for the defense of her own community began in the second half of the 1970s, during which there were not only land expropriation attempts by landowners but also military repression by government forces. The climate of violence that characterized the regimes of other Latin American countries in the same years spread to Guatemala as well. In the early 1970s General Eugenio Laugerud García Kjell came to power, followed in 1978 by Fernando Romeo Lucas Garcia, another bloodthirsty president.

The experiences of the Menchú family were exemplary of the violence with which the government repressed indigenous peoples. Their father, Vicente, was imprisoned and tortured on charges of taking part in guerrilla activities. Released, he joined the Committee of Peasant Unity, which Rigoberta would also join in 1979, and lost his life in a fire caused by military troops to suppress the peaceful occupation of the Spanish Embassy in Guatemala City as a form of protest against land expropriation. Her brother and mother were be met by the same fate - arrest, torture and murder, the former at the age of only sixteen and the latter, after being raped, was killed and denied burial. Rigoberta continued her actions of denunciation against the military dictatorship and, as a result, was forced into exile in Mexico in 1981, where she continued her struggle for international recognition of the plight of Guatemala's Indian community. Since 1982 she has participated in the annual sessions of the Subcommittee on Prevention of Discrimination and Protection of Minorities of the UN Commission on Human Rights. In 1991 she became UN Ambassador, taking part in the drafting of a Declaration on the Rights of Indigenous Peoples.

She then chose to return to Guatemala to support a policy of dialogue and reconciliation, despite the death threats she received. In 1999 she fought to have former military dictator Efraín Ríos Montt tried for crimes committed against the people and for the genocide against Guatemala's Mayan population. Rios Montt, who died in 2018, was in fact held responsible for the massacre of at least 1,771 ethnic Ixil Indians in the department of Quichè between 1982 and 1983. Meanwhile, Rigoberta Menchù ran for the office of President of the Republic both in the 2007 elections, in which she obtained, with the support of the Encounter for Guatemala formation, 3.1 percent of the vote, and in the 2011 elections, when, supported by a leftist coalition, she obtained 3.2 percent of the vote. To understand the reasons for the awarding of the Nobel Prize, it is important to read her autobiography, I, Rigoberta Menchù. It was mainly as a result of the account contained in the book that admiration for Rigoberta Menchù's story spread throughout the international community, to the point of earning her widespread recognition. It was to those pages that she entrusted her account of injustice, violence and discrimination she suffered firsthand and the development of methods of struggle that, over the years, she has used to combat episodes of systematic labor and ethnic oppression, thus bring her story from the particular to the universal. Her story is like an ascending climax: each page recounts the awareness she has gained from year to year, the curiosity and sense of justice she has woven over time. Her peace-seeking spirit can be grasped when she declares that she "did not have a school for my political education, but rather, starting from my own experience, I tried to connect it with the overall situation of the whole people."

The colors of her clothes, the eccentricity of her earrings, and her long black hair anticipate, in her appearance, the strength of her soul: a proud woman who went from being obedient because of her simplicity, as described in the biography, to being disobedient toward the codes of violence systematically applied by the powerful in her land. She allowed herself to be guided by the thread woven by her ancestors and forefathers, respecting the sacredness of their rites, ceremonies and traditions. Her strength was believing in community, in the sense of preserving unity among people. She was clear from the beginning that the usurping enemy could only defeat the indigenous people by breaking them up. Rigoberta experimented with a nonviolent method of revolt - as a Catholic, catechist and practitioner, she rereads the Bible as a metaphor, trying to find in the sacred stories the history of her people and, in particular, she has chosen to learn languages. She knew that only by learning not only the Castilian of the Ladinos, but also the local dialects and languages, which differed profoundly from village to village, would she have a concrete opportunity to involve her people, even training the women she met on her path so that they could coordinate and direct, as she did, the peasant organizations. She learned the method of critique and self-criticism as the root of change within the popular struggle and became a Samaritan of instruments of rebellion, bringing among the aldeas, the villages of her region, what she had experienced to break the mechanisms of violence and oppression, calling herself "a catechist capable of walking the earth." With a strong spirituality, skillfully intertwined with a keen sense of concreteness, Rigoberta fights for peace and says, "I chose to stay in the city or the village even though I would have had the opportunity to take up arms, but we make our contribution in different forms and everything goes toward the same goal." Rigoberta has become an advocate for a lasting peace, one that would not only involve the victory of one people's battle against one enemy, but one that would activate the transmission of values of peace, unity among peoples, and the spread of cooperation as a way to break the system of violence.

There are many place name dedications to her in Spain (Zaragoza, Reus, Getafe, Rubí, Girona, etc.), some in France (e.g., in Avignon and Montpellier) and in Mexico. In Italy she is honored in the Human Rights Garden in Diano San Pietro. In 1998 she was awarded the Prince of Asturias Prize for International Cooperation in Spain. In 2002 she received the honorary citizenship of Caorle (Venice) and in 2006 the Grinzane Cavour Special Prize. The Glamour Award for the Peacemaker People dates back to 2008.

Traduzione spagnola
Daniela Leonardi

Rigoberta Menchú, en 1992, fue la primera indígena y la más joven en recibir el Premio Nobel de la Paz, con la motivación: «por su lucha por la justicia social y reconciliación etnocultural basada en el respeto de los derechos de los indígenas».

Rigoberta nació el 9 de enero de 1959 en el municipio de Laj Chimel, en la provincia de San Miguel de Uspantán, Guatemala; sus padres ya eran personas en vista en su pueblo de origen para ser los elegidos, representantes de la comunidad indígena, fuertemente unida y solidaria. Crece desde pequeña aprendiendo el respeto por la Tierra, por las tradiciones de su pueblo, y madurando ya muy joven un sentido de conciencia incluso de la prevaricación y de la explotación laboral a la que estaba obligada su gente en las fincas, las grandes plantaciones adonde, con el resto de la familia, ella también va algunos meses al año. En estas grandes extensiones la población indígena trabaja a sueldo de cabos y terratenientes ladinos, es decir mestizos, hijos de españoles e indígenas, que solo hablan español; no les reconocen ninguna dignidad a los indígenas, rechazando su identidad e incluso sus costumbres, su lengua y su forma de vestir. A partir de la segunda mitad de los años setenta comienza para Rigoberta la experiencia activa en la organización para la defensa de su comunidad, sometida no solo a los intentos de expropiación de la tierra por parte de los terrateniente, sino también a la represión militar de las fuerzas gubernamentales. En efecto, se difunde también en Guatemala el clima de violencia que caracteriza, en los mismos años, a los regímenes de otros países de América Latina: a principios de los años setenta llega al poder el general Eugenio Laugerud García Kjell, tras el cual sube al poder, en 1978, Fernando Romeo Lucas García, otro presidente sanguinario.

Los acontecimientos de la familia Menchú son ejemplos de la violencia con la que el gobierno reprime a los pueblos indígenas: el padre Vicente es encarcelado y torturado con la acusación de haber participado en actividades de guerrilla. Liberado, entra a formar parte del Comité de unidad campesina (CUC), al que se unirá Rigoberta en 1979, y pierde la vida en el incendio causado por las tropas militares para reprimir la ocupación pacífica de la Embajada española en la Ciudad de Guatemala, como protesta contra la expropiación de tierras. A su hermano y a su madre les sucederá lo mismo: arresto, tortura y asesinato, el primero a la edad de solo dieciséis años y a la segunda, después de haber sido violada, también se le negará el entierro. Rigoberta continúa sus acciones de denuncia contra la dictadura militar y, por ello, se ve obligada al exilio en 1981, en México, donde continúa su lucha por el reconocimiento internacional de la causa de la comunidad india de Guatemala. Desde 1982 participa en las sesiones anuales de la Subcomisión de Prevención de la Discriminación y Protección de las Minorías de la Comisión de Derechos Humanos de la ONU. En 1991 se convierte en embajadora de la ONU, participando en la redacción de una Declaración sobre los derechos de los pueblos indígenas.

Luego decide volver a Guatemala para apoyar una política de diálogo y reconciliación, a pesar de las amenazas de muerte recibidas. En 1999 lucha para que el ex dictador militar Efraín Ríos Montt sea juzgado por crímenes cometidos contra personas de nacionalidad española y por el genocidio del pueblo maya de Guatemala. Ríos Montt, fallecido en 2018, de hecho es responsable de la masacre de al menos 1771 indios de la etnia Ixil del Departamento de Quiché entre 1982 y 1983. Mientras tanto, Rigoberta Menchú se presenta para el cargo de Presidente de la República tanto en las elecciones de 2007, en las que obtiene, con el apoyo de la formación “Encuentro para Guatemala”, el 3,1% de los votos, como en las de 2011, cuando, apoyada por una coalición de izquierda, obtiene el 3,2% de los votos. Entender las razones de la concesión del Premio Nobel, significa adentrarse en su biografía (Elisabeth Burgos, Me llamo Rigoberta Menchú y así me nació la conciencia, 1983): de hecho, fue sobre todo a raíz del relato contenido en el libro que se difundió en la comunidad internacional la admiración por la historia de Rigoberta Menchú, hasta que le fue concedida la condecoración. A esas páginas encomienda Rigoberta el relato de injusticias, violencias y discriminaciones sufridas en primera persona y de la construcción de prácticas de lucha que, a lo largo de los años, se fueron emprendiendo para combatir los episodios de abuso sistemático laboral y étnico, haciendo que su relato pase de ser particular a universal. Su historia es como un clímax ascendente: cada página cuenta la conciencia que ha madurado de año en año, la curiosidad y el sentido de justicia que ha tejido en el tiempo. Su espíritu de búsqueda de la paz puede captarse cuando declara que no ha tenido una escuela para su formación política, sino más bien, partiendo de su experiencia, trató de conectarla con la situación global de todo el pueblo.

Los colores de sus vestidos, la excentricidad de sus pendientes, los largos cabellos negros anticipan, en apariencia, la fuerza de su alma: una mujer orgullosa que por obediente, por su sencillez, como se describe en la biografía, se vuelve desobediente a los códigos de violencia sistemáticamente aplicados por los poderosos de su tierra. Se dejó guiar por el hilo tejido por sus antepasados, respetando la sacralidad de sus ritos, ceremonias y tradiciones. Su punto fuerte ha sido creer en la comunidad, en el sentido de preservar la unión entre las personas: desde el principio tuvo claro que el enemigo usurpador solo podría derrotar al pueblo indígena disgregándolo. Rigoberta experimenta un método de revuelta no violento: como católica, catequista y practicante, interpreta la Biblia como una metáfora, intentando encontrar en los cuentos sagrados la historia de su gente y, en particular, elige aprender las lenguas. Sabe, en efecto, que solo aprendiendo no solo el castellano de los ladinos, sino también los dialectos y las lenguas locales, profundamente diferentes de pueblo a pueblo,podría tener una ocasión concreta de involucrar a su pueblo, formando también a las mujeres que encontraba en su camino, para que pudieran coordinar y dirigir, como ella, la organización campesina. Aprende el método de la crítica y de la autocrítica, como raíz del cambio dentro de la lucha popular y se convierte en samaritana de instrumentos de rebelión, llevando entre las aldeas, los pueblos de su región, lo que experimentó para romper los mecanismos de violencia y abuso, diciéndose «Soy una catequista que sabe caminar sobre la tierra». Con una fuerte espiritualidad, sabiamente entrelazada con un agudo sentido de concreción, Rigoberta lucha por la paz y explica que eligió quedarse en la ciudad o en el pueblo aunque hubiera tenido la posibilidad de tomar las armas, porque el propio aporte se puede dar de formas diferentes pero todo va en la dirección del mismo objetivo. Rigoberta se hizo intérprete de una paz duradera, que no implicara solo la victoria de una batalla de un solo pueblo contra un único enemigo, sino que activara la transmisión de valores de paz, de unión entre los pueblos y la difusión de la cooperación como método para romper el sistema de la violencia.

Aparecen muchas denominaciones a su nombre en España (Zaragoza, Reus, Getafe, Rubí, Girona, etc.), algunas en Francia (por ejemplo, en Aviñón y Montpellier) y en México. En Italia es honrada en el jardín de los Derechos Humanos en Diano San Pietro. En 1998 España le otorgó el premio Príncipe de Asturias por la cooperación internacional; en 2002 recibió la ciudadanía honoraria de Caorle (Venecia) y en 2006 el premio especial Grinzane Cavour. En 2008 recibió el Glamour Award for the Peacemaker People.

Traduzione ucraina
Alina Petelko

Рігоберта Менчу у 1992 році стала першою жінкою з числа корінних народів і наймолодшою жінкою, яка отримала Нобелівську премію миру, з мотивацією: "За боротьбу за соціальну справедливість та етнокультурне примирення, засноване на повазі до прав корінних народів".

Рігоберта народилася 9 січня 1959 року в муніципалітеті Ладж Чімель, провінція Сан-Мігель-де-Успантан, Гватемала, в сім'ї батьків, які вже були відомими у своєму рідному селі як обрані представники корінної громади, міцно згуртовані та солідарні. З раннього дитинства вона вчилася поваги до землі, до традицій свого народу, дозріваючи в дуже юному віці почуттям усвідомлення зловживань і трудової експлуатації, до яких її народ був змушений на фінках, великих плантаціях, куди разом з іншими членами сім'ї вона теж їхала на кілька місяців на рік. На цих величезних просторах корінне населення працює на капралів і землевласників, ладінос, метисів, дітей іспанців і корінних жителів, які, однак, не визнають їхньої гідності, відкидаючи їхню ідентичність і навіть їхні звичаї, мову і манеру одягатися. З другої половини 1970-х років Рігоберта розпочала активний досвід організації захисту своєї громади, яка зазнавала не лише спроб експропріації землі з боку землевласників, а й військових репресій з боку урядових військ. Атмосфера насильства, характерна для режимів інших латиноамериканських країн у ті ж роки, поширилася і в Гватемалі: на початку 1970-х років до влади прийшов генерал Еухеніо Лаугеруд Гарсія Кьелл, а в 1978 році - Фернандо Ромео Лукас Гарсія, ще один кровожерливий президент.

Події сім'ї Менчу є прикладом насильства, з яким уряд репресує корінні народи: їхній батько Вісенте був ув'язнений і підданий тортурам за звинуваченням в участі у партизанській діяльності. Звільнившись, він вступив до Комітету селянської єдності (Cuc), до якого в 1979 році приєднається і Рігоберта, і загинув у пожежі, влаштованій військовими для придушення мирного захоплення іспанського посольства в місті Гватемала, як форми протесту проти експропріації землі. Його брата і матір спіткала така ж доля: арешт, тортури і вбивство, першого у віці лише шістнадцяти років, а другу, після зґвалтування, не дозволили навіть поховати. Рігоберта продовжувала свої викривальні акції проти військової диктатури і була змушена виїхати в 1981 році в еміграцію до Мексики, де продовжила боротьбу за міжнародне визнання справи гватемальської індіанської громади. З 1982 року бере участь у щорічних сесіях Підкомісії з питань запобігання дискримінації та захисту меншин Комісії ООН з прав людини. У 1991 році стала Послом ООН, брала участь у розробці Декларації про права корінних народів.

Потім вона вирішила повернутися до Гватемали, щоб підтримати політику діалогу та примирення, незважаючи на погрози вбивства, які їй надходили. У 1999 році боровся за притягнення до відповідальності колишнього військового диктатора Ефраїна Ріоса Монтта за злочини, скоєні проти осіб з іспанським громадянством та за геноцид майя в Гватемалі. Ріос Монтт, який помер у 2018 році, фактично несе відповідальність за масове вбивство щонайменше 1771 індіанця етнічної групи іксіл в департаменті Кіче в період з 1982 по 1983 роки. Між тим, Рігоберта Менчу балотувалася на посаду президента республіки як на виборах 2007 року, на яких вона отримала за підтримки формування "Боротьба за Гватемалу" 3,1% голосів, так і на виборах 2011 року, коли за підтримки лівої коаліції набрала 3,2% голосів. Зрозуміти причини, за які вона була удостоєна Нобелівської премії, означає заглибитися в її біографію (Elisabeth Burgos, My name is Rigoberta Menchù). Адже саме завдяки розповіді, викладеній у цій книзі, захоплення історією Рігоберти Менчу поширилося на всю міжнародну спільноту, аж до того, що вона була удостоєна такої честі. Саме цим сторінкам вона довіряє розповідь про несправедливість, насильство та дискримінацію, яких зазнала особисто, а також про побудову бойових практик, які протягом багатьох років вона активізувала для боротьби з епізодами систематичного трудового та етнічного гноблення, таким чином перетворюючи свою розповідь з конкретної на універсальну. Її історія схожа на висхідну кульмінацію: кожна сторінка розповідає про усвідомлення, яке вона розвивала рік за роком, про допитливість і почуття справедливості, які вона виплела з часом. Її прагнення до миру можна зрозуміти, коли вона заявляє, що "у мене не було школи для моєї політичної освіти, а скоріше, виходячи з мого власного досвіду, я намагалася пов'язати його із загальною ситуацією всього народу".

Кольори її одягу, ексцентричність сережок та довге чорне волосся передбачають в її зовнішності силу її душі: горда жінка, яка з покірної, завдяки своїй простоті, як описано в її біографії, стала непокірною щодо кодексів насильства, які систематично застосовували сильні світу цього на її землі. Вона дозволила собі вести себе ниткою, яку виткали її предки і пращури, поважаючи святість їхніх обрядів, церемоній і традицій. Її сильною стороною була віра в громаду, в сенсі збереження союзу між людьми: вона з самого початку чітко усвідомлювала, що ворог-узурпатор може перемогти корінний народ, лише розірвавши його. Рігоберта експериментувала з ненасильницьким методом бунту: як католичка, катехит і практик, вона перечитувала Біблію як метафору, намагаючись віднайти історію свого народу в священних оповідях і, зокрема, вирішила вивчати мови. Вона знала, що тільки вивчивши не тільки кастильську мову Ладіно, але й діалекти та місцеві мови, які сильно відрізняються від села до села, вона матиме конкретну можливість залучити свій народ, а також навчити жінок, яких вона зустрічала на своєму шляху, щоб вони могли координувати та керувати селянською організацією, як це зробила вона. Вона засвоїла метод критики і самокритики як корінь змін у народній боротьбі і стала самаритянкою знарядь повстання, несучи в альди, села свого регіону, те, що пережила сама, щоб зламати механізми насильства і гноблення, називаючи себе "катехиткою, здатною ходити по землі". З сильною духовністю, вміло переплетеною з гострим відчуттям конкретики, Рігоберта бореться за мир і каже: "Я вибрала залишитися в місті або в селі, навіть якщо б у мене була можливість взяти в руки зброю, але ми робимо свій внесок в різних формах і все йде до однієї мети". Рігоберта зробила себе інтерпретатором тривалого миру, який передбачає не лише перемогу одного народу в боротьбі проти одного ворога, але й активізує передачу цінностей миру, єдності між народами та поширення співпраці як способу зламати систему насильства.

Її ім'ям названо багато міст в Іспанії (Сарагоса, Реус, Хетафе, Рубі, Жирона та ін.), деякі у Франції (наприклад, в Авіньйоні та Монпельє) та в Мексиці. В Італії її вшановують у Саду прав людини в Діано-Сан-П'єтро. У 1998 році нагороджена премією Принца Астурійського за міжнародне співробітництво в Іспанії, у 2002 році отримала почесне громадянство міста Каорле (Венеція), у 2006 році - спеціальну премію Грінзане Кавур. Премія "Гламур" для людей-миротворців започаткована у 2008 році.